Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 53)

– Тебе тут немає, бо Тіна гарна, а ти погана, – відповіла сестра.

Імма повернулася до Деде, щоб та підтвердила або заперечила. А Деде, двічі прочитавши вголос підпис під фото у «Панорамі», взялася переконувати малу, що вона несправжня моя дочка, бо її прізвище Сарраторе, а не Айрота. Тут я вже не втрималася, мені увірвався терпець, і я гаркнула на них: «Годі, ходімо додому!» Усі троє запротестували, Тіна їх підтримала, а Ліла умовляла залишитися на вечерю.

Ми залишилися. Ліла намагалася мене заспокоїти, навіть спробувала відволікти від свого негативного відгуку про мою книжку. Завела розмову на діалекті, але вже за кілька хвилин перескочила на вишукану італійську, якою користувалася лише в особливих випадках, щоразу дивуючи. Згадала про пережитий землетрус і зауважила, що протягом останніх двох років життя в місті тільки погіршувалося. Сказала, що відтоді вона ні на мить не забувала, що наше існування переповнене силою-силенною речей і понять – фізика, астрофізика, біологія, релігія, душа, буржуазія, пролетаріат, капітал, робота, нажива, політика – купа гармонійних та негармонійних фраз, хаос зовні і хаос всередині.

– А тому заспокойся, – вигукнула вона весело, – чого ще чекати від Солар?! Уже пізно, твій роман вийшов. Твоє проживання тут, без сумніву, пішло йому на користь, адже зробило правдивішим! Уже нічого не зміниш. Солари розгнівалися? Нехай. Мікеле тобі погрожує? Яке тобі до цього діло?! Будь-якої хвилини може статися новий землетрус, ще потужніший. Або весь світ розсиплеться на друзки. І що порівняно з цим Мікеле Солара?! Нічого. Як і Марчелло. Обидва – усього лише два мішки кісток і м’яса, що плюються погрозами на всі боки та вимагають грошей.

Зітхнула тяжко й додала вже тихіше:

– Солари завжди були й будуть небезпечними тварюками, Лену, тут нічого не поробиш. Одного я було приручила, але брат його визволив, після чого той став ще лютіший. Бачила, як Мікеле відлупцював Альфонсо? Насправді це мене йому кортить відлупцювати, але сміливості не вистачає. І та лють щодо твоєї книжки, статті в «Панорамі», твоїх фото – то лють на мене. А тому наплюй, як наплювала я. Через тебе про Солар написали в журналі. Звісно, вони розізлилися, адже це шкодить їхньому бізнесу, законному й незаконному. Але ж насправді це чудово, чи не так? То чому нам хвилюватися?

Я сиділа мовчки й слухала. Коли Ліла починала говорити так піднесено, у мене виникала підозра, що вона й надалі читає гори книжок, як у юності, але чомусь не хоче зізнаватися. Удома книжок вона не мала, окрім спеціалізованої технічної літератури. Лілі подобалося вдавати малограмотну жінку, а потім раптом ділитися міркуваннями про біологію, психологію, складність людської натури. Чому вона так поводилася зі мною? Не знаю, але я потребувала підтримки і все одно вірила їй. Лілі вдалося мене заспокоїти. Я перечитала статтю, і вона мені сподобалася. Переглянула фото: наш район навіював жах, але ми з Тіною були чарівні. Тож ми з Лілою взялися куховарити, і я все обдумала. Вирішила, що стаття й фотографії допоможуть просуванню книжки, а моє проживання у квартирі над Лілиною, у нашому районі, збагатило версію, написану у Флоренції. Я розслабилася, знову подобрішала з дітьми.

Перед вечерею, після цілої серії перешіптувань і перезирань, до мене підійшла Імма, яку підштовхувала Тіна. Донька звернулася до мене звичною мовою – сумішшю з чітко промовлених та ледве зрозумілих складів:

– Мамо, Тіна хоче знати, хто твоя донька: я чи вона?

– А ти теж хочеш це знати?

На її оченятах заблищали сльози:

– Так.

Тут мені на допомогу прийшла Ліла:

– Ми обидві ваші мами і дуже вас любимо!

Коли Енцо повернувся з роботи й побачив фотографію доньки в журналі, його радощам не було меж. Наступного дня купив два примірники «Панорами» й повісив у себе на роботі наше фото й окремо вирізаний портрет дочки. Звичайно, відрізавши перед тим помилковий підпис.

92

Зараз, коли я про це пишу, мені навіть соромно від того, як мені завжди щастило. Новий роман відразу здобув неймовірний успіх. Хтось хвалив чудовий стиль і висловлював задоволення від читання. Хтось захоплювався яскравими образами головних героїв. Інші звертали увагу на жорстокий реалізм, комусь припала до душі моя безмежна фантазія, а деякі високо оцінили по-жіночому м’яку, плавну мову. Коротко кажучи, відгуків було море, і всі – позитивні, але нерідко вони контрастували між собою, ніби рецензенти прочитали не ту книжку, що продавалася у книгарнях, а кожен свою, навіяну власними фантазіями та переконаннями. Лише в одному сходилися всі, після виходу тієї статті в «Панорамі»: я описувала Неаполь таким, яким його ніхто ніколи не описував раніше.

Коли мені, згідно з договором, надіслали авторські примірники, я вирішила дати один з них Лілі. Раніше я своїх книжок їй не дарувала, а тому була впевнена, що цю й вона не розгорне, принаймні найближчим часом. Але я відчувала в ній рідну душу, вважала її єдиною людиною на світі, якій могла вірити, і таким чином хотіла висловити вдячність. Вона відреагувала негативно. Напевно, того дня в неї було багато роботи, вона зав’язла у звичних для району суперечках напередодні виборів, що мали відбутися 26 червня. Чи, може, щось інше її розлютило – не знаю. Але коли я поклала їй на стіл книжку, вона навіть не глянула на неї, буркнула тільки, що не треба так розкидатися примірниками.

Я образилася. Щоб врятувати ситуацію, утрутився Енцо.

– Дай-но мені, – пробурмотів тихенько, – я ніколи не захоплювався читанням, але збережу книжку для Тіни. Як підросте, то прочитає.

І попросив підписати її для дівчинки. Пам’ятаю, я написала на першій сторінці: «Тіні, яка житиме краще за всіх нас». Потім прочитала вголос, і Ліла вигукнула:

– Ой, щоб жити краще за мене, багато розуму не треба! Я сподіваюся, що вона житиме набагато, набагато краще!

Отакої, що тут скажеш! Я ж написала «краще за всіх нас», а вона перекрутила по-своєму: «краще за мене». Ми з Енцо промовчали. Він поставив книжку на полицю поруч із технічними посібниками і став розпитувати про мій графік поїздок.

93

Такі вияви відвертої ворожості час від часу траплялися, але інколи Ліла ховала їх за вдаваною підтримкою та награною привітністю. Наприклад, вона й далі стверджувала, що їй приємно піклуватися про моїх доньок, але часом в її голосі з’являлося щось таке, що я розуміла: «Те, ким ти є і ким станеш, залежить лише від того, що я готова тобі дати і в чому підтримати». Як тільки я чула такий натяк, то відразу наїжачувалася й пропонувала найняти няньку. Але й вона, й Енцо ображалися, не хотіли навіть слухати. Одного ранку, коли мені знадобилася її допомога, вона роздратовано відповіла, що у неї своїх проблем по горло, і тоді я холодно відрубала, що знайду інший вихід. Тоді Ліла накинулася на мене: «Хіба я сказала, що не зможу?! Якщо треба, я все вирішу. Хіба твої діти колись жалілися, що я ними нехтую?!» Я вирішила, що вона прагне визнання своєї необхідності і хоче, аби я щиро висловлювала їй вдячність, стверджуючи, що без неї моя кар’єра не склалася б. Врешті я зайнялася власними справами без зайвих сумнівів.

Завдяки прес-службі видавництва про мене писали майже щодня в різних газетах і журналах, кілька разів навіть запрошували на телебачення. Мене дуже тішила така увага, але водночас я дуже хвилювалася, боялася бовкнути щось зайве. Коли хвилювання брало гору, я, не знаючи, у кого шукати підтримки, бігла до Ліли:

– А якщо мене запитають про Солар?

– Кажи, що думаєш.

– А якщо Солари розлютяться?

– Зараз ти більш небезпечна для них, аніж вони – для тебе.

– Я боюся. Мікеле скаженіє з кожним днем.

– Ну, знаєш! Книжки пишуть, щоб висловитися, а не щоб ховатися потім у кутку!

Насправді я завжди поводилася дуже обережно. Виборча кампанія була в самому розпалі, а тому під час інтерв’ю я постійно слідкувала за язиком, щоб не вдаватися у політику, не згадувати братів Солар, які – усім те було добре відомо – скуповували голоси виборців на користь п’яти партій правлячої коаліції. Замість цього я багато говорила про тяжкі умови життя в районі, про занепад після землетрусу, про злидні, нелегальний бізнес, продажність місцевої влади. А ще, якщо це було доречно, розповідала про себе й свою освіту, про ті неймовірні зусилля, яких мені довелося докласти, аби вчитися, про упереджене ставлення до дівчат у Вищій нормальній школі, про свою матір, про дітей, про проблеми жінок. Варто зазначити, що ситуація на книжковому ринку в той час була непростою. Письменники мого віку кидалися від авангардизму до традиціоналізму і ніяк не могли визначитися зі стилем. А я мала переваги. Моя перша книжка вийшла наприкінці 60-х, друга підтвердила мій високий рівень культури та широке коло інтересів, я була однією з небагатьох, хто вже мав видавничу історію й власну аудиторію. Тому телефон у мене вдома дзвонив дедалі частіше. Треба визнати, що дуже рідко журналістів цікавила моя думка щодо літератури, їхні запитання частіше стосувалися соціальних проблем та особливостей життя в Неаполі. Та я все одно охоче погоджувалася на будь-які інтерв’ю. Таким чином невдовзі я почала дописувати для газети «Іль Маттіно» та погодилася вести рубрику в тижневику «Ной донне». Я залюбки їздила на всі презентації, куди мене запрошували, говорила про роман так, як того вимагали обставини та публіка. Мені самій не вірилося, що все це відбувається зі мною насправді. Мої попередні книжки теж мали успіх, але не такий приголомшливий. Мені зателефонували кілька відомих письменників, з якими я тоді ще не була знайома. Один дуже популярний режисер прагнув зустрітися зі мною, бо йому спало на думку зняти фільм за моїм романом. Щодня мені повідомляли, що то одне, то інше іноземне видавництво просило ознайомитися з моєю книжкою, щоб перекласти її і видати у своїй країні. Моє щастя не мало меж.