Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 42)

– Ви взагалі не здатні побачити різницю між кроком уперед, кроком назад та тим, щоб стояти на місці!

– У чому полягає крок уперед? – запитав його друг.

– У призначенні прем’єр-міністра, який є не членом Християнсько-демократичної партії.

– А що для тебе стояти на місці?

– Це демонстрації металургів і машинобудівників.

– А крок назад?

– Забивати собі голову питанням, хто більш вірний принципам: соціалісти чи комуністи?

– Ти перетворюєшся на циніка.

– А от ти завжди був справжнім лайном!

Ні, я не захоплювалася Ніно, як раніше. Він тепер висловлювався – як би це краще пояснити? – провокаційно і водночас туманно, ніби лише він один завдяки своїй геніальності міг бачити в безладі дій партій та уряду якийсь особливий далекоглядний порядок, хоча мені та його товаришам ті діяння здавалися хаотичними та безґрунтовними. «Досить, – стояв він на своєму, – відкиньмо оте дитяче ставлення до влади! Треба самому бути всередині тих установ, де все зароджується і помирає: всередині партій, банків, телебачення». Звичайно, я його слухала, але щоразу, коли він звертався до мене, мовчки опускала очі. Я більше не приховувала, що його слова, з одного боку, викликають нудьгу, а з іншого – вказують на ідейну слабкість, яка тягне його донизу.

Якось він щось розповідав у своєму звичному стилі Деде, яка готувала дуже розумний твір-роздум. Щоб пом’якшити його прагматизм, я сказала:

– Однак, Деде, народ завжди має можливість перевернути все й зруйнувати чинний лад.

– Мамі подобається вигадувати історії, – відповів він добродушно, – адже це її робота, чудова робота! Але вона й гадки не має, як улаштовано наш світ. А тому щоразу, коли їй щось не подобається, вона промовляє чарівні слова: «Перевернімо все!». А ти розкажи вчительці, як зробити так, щоб добре працював той світ, у якому ми живемо.

– І як же? – запитала я в нього.

– Завдяки законам.

– Яким чином, якщо ти кажеш, що суддів слід тримати під контролем?!

Він незадоволено похитав головою – точно так само, як колись це робив П’єтро.

– Іди краще писати книжку, – сказав, – а то потім скаржитимешся і звинувачуватимеш нас, що ми заважаємо працювати.

Перемкнув увагу на Деде й прочитав їй лекцію про розподіл влади, яку я вислухала мовчки, погоджуючись із усім від «а» до «я».

72

Коли Ніно бував у мене вдома, то зазвичай влаштовував із Деде та Ельзою своєрідний жартівливий ритуал. Вони разом затягували мене до кімнатки, де стояв письмовий стіл, і суворо наказували сідати за роботу, зачиняли мене там саму і хором кричали, що забороняють мені навіть думати про те, щоб вийти звідти.

Він завжди охоче допомагав мені з дітьми, якщо мав на те час. Деде він вважав дуже розумною і здібною, хоча й занадто невпевненою. Ельза тішила його вдаваною простотою, за якою ховалися лукавство й хитрість. Але моя заповітна мрія не здійснилася: він так і не полюбив маленьку Імму. Він із нею грався, звичайно, інколи навіть здавалося, що його це справді розважає. Наприклад, бігав навколо неї з Ельзою та Деде й гавкав, щоб навчити її вимовляти слово «собака». Безуспішно намагаючись зосередитися й накидати хоча б кілька нотаток, я чула, як він із дітьми горлопанив на весь дім, а коли Імма видавала щось схоже на «со», Ніно в один голос з дівчатками кричав: «От молодець! Сказала! Молодець!» Але не більше. Насправді мала служила йому лялькою, щоб забавляти нею Деде й Ельзу. Якщо він проводив із нами неділю (а таке траплялося дедалі рідше), то за гарної погоди водив дівчаток на прогулянку до парку вілли Флорідіана, і старші сестри по черзі штовхали візок з Іммою. Поверталися всі четверо дуже задоволеними. Але з кількох слів від доньок ставало ясно, що Ніно залишав Деде й Ельзу гратися в доньки-матері з Іммою, а сам залюбки бесідував зі справжніми матерями кварталу Вомеро, які виводили дітей подихати свіжим повітрям.

Із часом я змирилася з його несвідомим бажанням загравати з жінками, вважаючи це чимось на кшталт нервового тику. Особливо звикла до того, як жінки негайно підпадали під його чари. Але настав час, коли і тут наші стосунки дали збій. Я стала помічати, що в нього надзвичайно багато знайомих жінок та подруг, і всі вони поруч із ним якось по-особливому розквітають. Я з власного досвіду знала той стан. Коли стоїш поряд із ним, то почуваєшся важливою, насамперед для себе самої, і це тішить. А тому мені здавалося природним, що всі ті дівчата, та й зрілі жінки, йому симпатизували. І хоча я не виключала в них сексуального потягу, усе ж не вважала його основною причиною популярності Ніно. Але в голові постійно крутилася фраза, сказана колись Лілою: «Здається, він і тобі не друг». І вона наштовхувала мене на питання: «Усі ці жінки – справді його коханки?» Але мене непокоїла не сама та думка, а дещо інше. Я зробила для себе висновок, що Ніно здобував прихильність жінок, аби розбудити в них вроджений материнський інстинкт і використати його собі на користь.

Минуло небагато часу після народження Імми, коли справи Ніно пішли вгору. Щоразу, коли він приходив, розповідав про свої успіхи, і я помітила: якщо раніше злету його кар’єри сприяли родинні зв’язки його дружини, то тепер за кожним переходом на вищий щабель у роботі чи політиці, за кожною новою посадою стояла якась жінка. Одна вибила для нього невеличку рубрику в газеті «Іль Маттіно». Друга запропонувала його як спікера на відкритті важливої конференції у Феррарі. Третя влаштувала його в редколегію туринського журналу. Ще одна, родом із Філадельфії, дружина офіцера НАТО, який служив на військовій базі в Неаполі, домовилася, щоб його ім’я додали до списку консультантів Американського фонду. І той перелік був безкінечний. А я сама хіба не допомогла йому опублікувати книжку в одному з найвідоміших видавництв? І хіба не допомагала видати другу? І якщо дуже добре подумати: хіба за його успіхами в ліцеї не стояла підтримка викладачки Ґальяні?

Я стала уважно спостерігати за тим, як він використовує свої чари. Він часто запрошував до мене на вечерю зовсім юних і вже не молодих жінок, самих або ж із чоловіками чи нареченими. Дещо збентежено я помічала, як уміло він з ними поводився: майже не звертав уваги на чоловіків, зосереджуючись повністю на жінках, часом – на одній з них. Я споглядала ті бесіди, які велися в присутності інших, проте так, ніби він був сам на сам із тією жінкою, яка його цікавила. Він не казав нічого недоречного чи компрометувального, лише запитував:

– А потім що сталося?

– Я втекла з дому. Поїхала з Лечче у вісімнадцять років, а звикати до життя в Неаполі було ох як нелегко.

– Де ти мешкала?

– У занедбаній квартирці на Трибуналі, іще з двома дівчатами. Не було навіть тихого кутка, щоб сісти повчитися.

– А як же чоловіки?

– Та які там чоловіки!

– Ну, хоч один же трапився?

– Точно що трапився! Он сидить, я з ним тоді й одружилася.

І хоч жінка вказувала на свого чоловіка, намагаючись залучити його до розмови, Ніно на того геть не зважав і продовжував звертатися тільки до неї своїм теплим, проникливим голосом. Ніно викликав у наївних представниць жіночої статі цікавість. Але я вже точно знала: не було в ньому нічого від тих чоловіків, що не соромилися поступитися жінкам частиною своїх привілеїв. Я маю на увазі не тільки професорів, архітекторів, художників, які бували у нас в гостях і виявляли феміністичні погляди. Я маю на увазі також Роберто, чоловіка Кармен, який в усьому охоче допомагав дружині, та й Енцо, який без найменших вагань витратив би весь вільний час на Лілині забаганки. Ніно ж захоплювався тільки тим, як жінки шукали самих себе. Не було такого вечора, щоб він не повторив: єдиний шлях до істини – це спільний спосіб мислення. Але водночас сам ревно обороняв свій особистий час і свої численні види діяльності, завжди в усьому ставив на перше місце себе самого і не збирався жертвувати заради когось ані хвилиною свого часу.

Якось після його слів я спробувала покепкувати з нього перед гостями й іронічно сказала:

– Та вірте ви йому. Спершу він допомагав мені прибирати зі столу, мив посуд. А тепер навіть шкарпетки розкидає по підлозі.

– Неправда! – обурився він.

– Так і є. Він хоче звільнити жінок, але чужих. Свою – ні.

– Ну, твоє звільнення не обов’язково має означати моє уярмлення.

І в таких фразах, сказаних ніби жартома, я теж почала не без збентеження впізнавати відлуння колишніх сварок із П’єтро. То чому я тоді так лютувала на колишнього чоловіка, а Ніно все прощала? Думала: можливо, у кожних стосунках обов’язково виникають ті самі суперечності, а в деяких питаннях знаходяться навіть ті самі компроміси. Але потім сама собі казала: не перебільшуй, з Ніно в тебе все значно краще.

Та чи й справді так було? Я дедалі більше в цьому сумнівалася. Пригадалося, як він підтримував мене у суперечках із П’єтро, коли гостював у Флоренції, як спонукав мене до писання. А тепер? Тепер, коли мені треба було серйозно взятися за роботу, він не надихав мене, як раніше. З роками все змінилося. У Ніно завжди була купа нагальних справ, і вільного часу для мене не малося. Щоб задобрити мене, він швидко знайшов через матір хатню робітницю: таку собі Сільвану, огрядну жінку років п’ятдесяти, матір трьох синів, завжди веселу, жваву і здатну справлятися з трьома дівчатками. Він повівся щедро й узяв плату на себе, а через тиждень поцікавився: «Усе добре, так краще?» Але було очевидно: тепер він вважав, що має право не хвилюватися за мене. Звичайно, він був уважний, час від часу запитував: «Ти пишеш?» – і більше нічого. Моя письменницька діяльність вже не посідала центральне місце в наших стосунках, як це було на початку. І не тільки це. Я сама, хоча мене це й бентежило, більше не вважала його беззаперечним авторитетом. Тобто я усвідомила, що та частина моєї душі, яка визнавала, що покладатися на Ніно не можна, більше не огортала його слова яскравим ореолом, як це було в дитинстві. Я давала йому прочитати уривок із зовсім сирих нотаток, а він вигукував: «Чудово!» Я коротко переказувала сюжет та описувала головних героїв, а він не роздумуючи видавав: «Дуже добре, захопливо!» Його слова мене не переконували, я йому не вірила, адже він часто з таким самим ентузіазмом висловлювався про роботу інших жінок. Зазвичай після вечері з іншими парами він виголошував свій вердикт: «Чоловік нудний, а от дружина, без сумніву, краща!» Усіх своїх подруг – він сам називав їх подругами – завжди величав неймовірними. А його думка про жіноцтво загалом була дуже толерантною. Ніно вдавалося виправдати навіть надзвичайну тупість дівчат-касирок на пошті та убогість культурних поглядів учительок Деде й Ельзи. Тобто я більше не почувалася унікальною, а лише однією з багатьох. А якщо я не була унікальною, то як мені могла допомогти його порада, як мала надихнути на роботу?