Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 41)

– На осінь 1982-го?

– Авжеж, на осінь 1982-го.

– Можливо, але я скажу точно трохи пізніше.

– Треба сказати зараз.

– Мені ще далеко до кінця.

– Ну то дай почитати хоч щось.

– Рукопис іще геть сирий.

Мовчання. Він сьорбнув вина з келиха, промовив суворо:

– Досі, Елено, тобі дуже щастило. Особливо вдалою вийшла твоя остання книжка. Тебе хвалять, поважають, ти здобула собі коло читачів. Але про читачів треба дбати. Якщо ти їх втратиш, то не матимеш шансу видати нові книжки.

Я стурбувалася. Зрозуміла, що Аделе таки зуміла пробити діру в обороні цього освіченого й порядного чоловіка. Я уявила собі слова матері П’єтро: «Що ж ви хочете: уродженка півдня, хіба можна їм довіряти?! Вони лише здаються такими добрими й чемними, а коли доходить до справ – лише обман!» І тієї миті я ненавиділа саму себе, оскільки підтверджувала цьому чудовому чоловікові, що так і є. Не підводячи погляду від блюдця з десертом, редактор трьома сухими фразами відкинув пропозиції Ніно, пояснивши, що для науково-популярної літератури настали погані часи. Усім стало незручно, ніхто не знав, що казати далі, я щось говорила про Імму, аж доки редактор не поглянув на годинник і не проголосив, що йому вже час іти. Тоді я не втрималася й пообіцяла:

– Добре, я здам книжку вчасно, щоб вона вийшла восени.

70

Моя обіцянка заспокоїла редактора. Він затримався ще на декілька хвилин, трохи поговорив з нами, намагався привітніше поводитися з Ніно. Нарешті обійняв мене і шепнув на вухо: «Я впевнений, що ти пишеш чудову книжку!» І пішов.

Як тільки двері за ним зачинилися, я вигукнула:

– Аделе й надалі вставляє мені палиці в колеса! Я в халепі!

Але Ніно, схоже, зі мною не погоджувався. Шанс – хай і непевний! – що його книжка колись зможе побачити світ, остаточно його заспокоїв. Крім того, він недавно побував у Палермо на з’їзді Соціалістичної партії, де зустрівся з Ґвідо й Аделе, і професор прихильно висловився щодо його останніх робіт. А тому він промовив примирливо:

– Та не перебільшуй ти так змову Айрот проти тебе. Досить було пообіцяти, що ти почнеш писати, і бачиш, як відразу все змінилося?

Ми посварилися. Я щойно пообіцяла написати книжку, це правда. Але як і коли я зможу це зробити, якщо для цього потрібні час і сили? Де їх узяти? Він взагалі уявляє, яким було і яким стало моє життя? Я взялася перелічувати свої клопоти: хвороба та смерть матері, піклування про Деде й Ельзу, хатня робота, вагітність, народження Імми, його байдужість до дівчинки, постійні поїздки з однієї конференції на іншу, дедалі частіше без мене, і моя відраза – так, відраза! – через те, що мені доводиться ділити його з Елеонорою.

– Я, – кричала, – я вже зовсім скоро розлучуся з П’єтро, а от ти, ти навіть не захотів роз’їхатися з Елеонорою! Як, по-твоєму, я можу працювати в таких умовах, без анінайменшої підтримки з твого боку?!

Але користі від того скандалу не було. Ніно відреагував як завжди. Він зробив нещасний вираз обличчя і пробурмотів:

– Ти не розумієш, не можеш зрозуміти. Ти несправедлива!

І присягнувся з трагічним виглядом, що кохає мене й жити не може без Імми, без дівчаток, без мене. Завершилося все тим, що він запропонував найняти хатню робітницю, послуги якої сам оплачуватиме.

Він і раніше пропонував знайти когось, хто допомагав би мені по господарству, прибирав, ходив по продукти, куховарив, приглядав за дітьми. І хоч такі витрати він не вважав чимось особливим, я завжди відповідала, що не маю наміру обтяжувати його фінансово без потреби. Зазвичай я більше зосереджувалася на тому, що могло потішити не мене, а його. А ще я не хотіла визнавати, що в наших стосунках почали з’являтися ті самі труднощі, що і з П’єтро. Але того разу, на його превеликий подив, я відразу погодилася:

– Гаразд, знайди таку жінку, і якомога швидше.

Мені здалося, що я говорила голосом своєї матері – не тим слабким, що був в останні дні, а сварливим. Яке мені діло до прибирання та продуктів, якщо йдеться про моє майбутнє?! А моє майбутнє залежало від того, чи зможу я за кілька місяців написати роман. І той роман мав вийти дуже хорошим. І ніщо у світі, навіть Ніно, не могло завадити мені виконати свою роботу добре.

71

Я проаналізувала ситуацію. Попередні дві книжки, які завдяки перекладам усі ці роки приносили мені трохи грошей, останнім часом не продавалися. Аванс за новий роман, який я навіть не почала писати і, відповідно, тих грошей ще не заробила, уже майже закінчився. За статті для газет і журналів, які я писала до пізньої ночі, мені платили мало або взагалі не платили. А тому жили ми в основному на гроші, які щомісяця надсилав П’єтро, та завдяки Ніно, який оплачував оренду житла, комунальні послуги, а також – треба визнати – частенько дарував одяг та взуття мені й донькам. Але зважаючи на всі зміни й труднощі через переїзд до Неаполя, мені здавалося, що це нормально. Та тепер – після того вечора – я вирішила, що мені терміново треба стати фінансово незалежною. Слід регулярно писати й публікувати статті, відточувати стиль, зростати професійно, заробляти гроші. І причиною цього був не внутрішній поклик до письменництва. Причиною були думки про майбутнє: чи завжди Ніно піклуватиметься про мене та моїх дітей?

Саме тоді в якомусь далекому куточку моєї свідомості – лише в куточку! – почала визрівати твереза думка, без жодних страждань, що я мало можу розраховувати на нього в майбутньому. Ішлося не тільки про мій давній страх, що він мене покине. У мене ніби звузилося поле зору. Я більше не загадувала на далеке майбутнє, а ясно усвідомила: не можна сподіватися, що зараз і найближчим часом я отримаю від Ніно більше, ніж маю сьогодні. А тому слід було вирішити для себе, чи мені цього досить.

Звичайно, я все ще його кохала. Мені подобалося його тіло, довге й струнке, його методичний розум. І я захоплювалася його успіхами в роботі. Притаманне йому з юності вміння збирати інформацію, потім її систематизувати й інтерпретувати, переросло у здібність, що мала в ті часи великий попит. Нещодавно він опублікував книжку, яка здобула велике визнання (можливо, саме вона й сподобалася Ґвідо). У ній він аналізував економічну кризу та масове переміщення капіталів із сумнівних джерел у будівельну галузь, фінансову систему, приватне телебачення. Та все ж було в Ніно щось таке, що починало мене дратувати. Наприклад, мене зачепила його радість, коли він знову опинився під ласкою мого колишнього свекра. А ще мені не сподобалося, як він став говорити про П’єтро («сіреньке професореня без крихти уяви, якого хвалять хіба що за прізвище та за його вперту відданість Комуністичній партії») і про його батька, справжнього професора Айроту. Останнього він розхвалював на всі лади як автора фундаментальних академічних робіт про еллінізм та як войовничого представника еліти соціалістичних лівих сил. Окрім цього, мене зачепило його захоплення Аделе, яку він називав справжньою синьйорою, якій немає рівних у встановленні зв’язків із громадськістю. У мене складалося враження, що він шукав похвали та прихильності тих, хто мав владу, і готовий був знищити та принизити кожного, у кого її поки що було недостатньо або взагалі не малося. Це псувало той його образ, який я створила у своїй уяві, та і той, який він сам створив для себе.

Але не тільки це. Політичний і культурний клімат у країні та світі змінювався, з’явилися нові тенденції в літературі й журналістиці. Ми всі вже не виступали з радикальними промовами, і я сама не без подиву ловила себе на тому, що погоджуюся з поглядами, через які кілька років тому так палко сперечалася з П’єтро, аби лише казати йому наперекір. Але Ніно і тут перебільшував та вже давно брав на кпини будь-кого, хто висловлював не лише бунтарські думки, а й говорив про власні морально-етичні принципи. Казав, насміхаючись із мене:

– Щось забагато вразливих душ розвелося!

– Тобто?

– Обурюються, ніби не знають: або партії мають робити свою справу, або з’являються озброєні банди та масонські клуби.

– Що ти маєш на увазі?

– Я хочу сказати, що будь-яка політична партія є нічим іншим, як розподілювачем благ та послуг в обмін на голоси, а політичні ідеали – то так, предмети інтер’єру.

– Що ж, виходить, і я вразлива душа.

– Та я знаю!

Мене почало дратувати його постійне бажання вражати всіх своїми несподіваними політичними поглядами. Коли він улаштовував дружні вечірки у мене вдома, то часом навіть гостям ставало незручно, коли він, поборник лівих поглядів, захищав лінію правих. «Фашисти, – стверджував, – не завжди кажуть хибні речі, треба налагоджувати з ними діалог». Або: «Досить уже самих звинувачень. Доведеться й собі забруднити руки, якщо ми хочемо щось змінити». Чи от іще: «Слід якомога швидше змусити суди й прокуратуру працювати на тих, хто керує державою, якщо ми не хочемо, щоб судді перетворилися на плавучі міни, небезпечні для демократичної системи». А також: «Треба заморозити зарплати, механізм індексації приведе до краху Італії». Якщо хтось намагався йому заперечити, відповідав насмішкувато і реготав: мовляв, немає сенсу розмовляти з тими, у кого шори на очах, а тому вони і надалі керуються застарілими ідеями.

Я збентежено відмовчувалася і не вступала з ним у дискусії. Дуже йому подобалися оті сипучі піски сьогодення, коли майбутній шлях він визначав для себе на ходу! Він добре знав, що відбувалося всередині партій та в парламенті, які настрої панували серед підприємців та в трудових профспілках. А я зацікавлено читала лише кримінальну хроніку, де йшлося про арешти та кровопролиття, спричинені «Червоними бригадами», дебати щодо занепаду пролетаріату як рушійної сили суспільства та визначення нових суб’єктів боротьби. Тому мені зручніше було керуватися думками та термінологією інших політиків, а не його. Одного вечора Ніно затіяв сварку з другом, який викладав на факультеті археології. Розпалився, волосся безладно скуйовдилося – він здавався мені прекрасним.