Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 40)

– А ти знаєш, – сказала я їй якось жартома, – ти назвала свою доньку так, як звали мою ляльку.

– Яку ще ляльку?

– Ту, що була в мене в дитинстві, Тіну. Ти що, не пам’ятаєш?

Вона торкнулася чола так, ніби в неї заболіла голова, і відповіла:

– Справді, але я не навмисно.

– То була гарна лялька, я її дуже любила.

– Моя донька краща.

Так пробігали тиждень за тижнем, і в повітрі запахло весною. Якось уранці моїй матері погіршало, усіх нас охопила паніка. Оскільки на той час навіть сестрі й братам стало ясно, що лікарі в клініці не дуже професійні, ми знову заговорили про те, щоб перевезти її до державного закладу. Я запитала Ніно, чи не можна через професорів, знайомих його тестя, які раніше нам допомагали й лікували матір, влаштувати так, щоб її поклали до окремої палати. Але Ніно заявив, що він категорично проти блату чи особливих умов, адже в державному закладі ставлення має бути однаковим до всіх, і завершив промову тим, що сердито пробурчав: «Слід покласти край переконанню нашого народу, що для того, аби отримати місце в лікарні, треба бути привілейованим або віддатися на волю каморри». Звичайно, сердився він не на мене, а на Марчелло, але я все одно злякалася. Однак я була впевнена, що врешті він би все одно мені допоміг, якби тільки моя мати, попри страшні муки й біль, не дала нам зрозуміти всілякими способами, що краще помре в комфорті, аніж бодай на кілька хвилин опиниться у відділенні швидкої допомоги. Тоді Марчелло вразив усіх іще раз, привізши до клініки одного зі спеціалістів, що раніше лікували нашу матір. Професор, який у лікарні зазвичай поводився досить грубо, у клініці був надзвичайно чемним і ще не раз приходив, хоча персонал приватної клініки ставився до нього вороже. Матері покращало.

Та вже скоро її стан знову погіршився. Тоді мати зібралася на силі й зробила дві речі, які суперечили одна одній, але для неї були однаково важливими. Оскільки Лілі саме в ті дні вдалося влаштувати Пеппе й Джанні на підприємство свого клієнта з Баяно, але ті не прийняли пропозицію, вона, тисячу разів подякувавши моїй подрузі за доброту та щедрість, покликала до себе обох синів і під час довгої розмови з ними знову перетворилася – хоч на кілька хвилин – на ту фурію, якою була в минулому. Сердито вирячувала очі, погрожувала, що переслідуватиме їх навіть з-під землі, якщо вони не погодяться на ту роботу, довела обох до сліз, перетворила на покірливих ягнят. Коротко кажучи, не відчепилася від них, аж поки не впевнилася, що вони підкоряться. Тоді перейшла до другого пункту плану, що суперечив першому. Покликала до себе Марчелло, з-під влади якого тільки-но вирвала Пеппе й Джанні, і примусила урочисто присягнутися, що він одружиться з її меншою дочкою до того, як вона сама навіки заплющить очі. Марчелло запевнив її, що так і зробить і що вони з Елізою відкладали весілля тільки тому, що чекали, поки вона одужає, а тепер, коли її одужання не за горами, вони негайно візьмуться за підготовку всіх документів. Тут моя мати нарешті заспокоїлася. Вона не помічала різниці в тій владі, яку приписувала Лілі, і тій, яку мав Марчелло. Скористалася першою, потім другою, і тепер тішилася, що забезпечила своїх дітей підтримкою двох найвпливовіших осіб у районі, а для неї – у цілому світі.

Кілька днів вона жила тією тихою радістю. Я привела до неї Деде, яку вона дуже любила, дала потримати Імму. Вона навіть приділила трохи уваги Ельзі, до якої ніколи не виявляла особливої прихильності. Я спостерігала за нею: втомлена, вкрита зморшками старенька жінка, на вигляд їй років сто, хоча насправді – всього шістдесят. Так я вперше відчула плин часу, його силу, що штовхала мене до сорокарічного рубежу, швидкість, з якою протікало моє життя, та присутність смерті, що чекає на нас усіх. «Якщо це відбувається з нею, – думалося мені, – від цього нікуди не втечеш, одного дня таке станеться і зі мною».

Якось уранці, коли Іммі було десь місяців зо два, мати сказала слабким голосом:

– Лену, от тепер я справді задоволена. Лише за тебе непокоюсь. Але ж ти – це ти, тобі завжди вдавалося якось по-своєму все владнати, а тому я в тебе вірю.

Потім заснула і впала в кому. Пролежала ще кілька днів – вона не хотіла помирати. Пам’ятаю, того дня я була в палаті разом з Іммою, передсмертним хрипам не було кінця, вони вже перетворилися на звичний фон. Батько, який більше не мав сил це чути, тієї ночі залишився вдома, щоб виплакатися. Еліза вивела Сильвіо надвір подихати свіжим повітрям, брати курили в сусідній кімнатці. Я довго сиділа мовчки, утупившись у те нерухоме тіло під простирадлом. Мати якось всохла, хоч раніше завжди була доволі огрядною. Її постать вічно нависала наді мною, змушуючи почуватися як черв’ячок під каменюкою: захищеною і водночас придушеною. Я побажала їй, щоб оті хрипи зараз же припинилися. Тієї ж миті, на мій превеликий подив, так і сталося. У кімнаті раптом стало тихо. Я чекала, ніяк не могла зібратися на силі, щоб підвестися й підійти до неї. Тут Імма цмокнула, і тиша порушилася. Я встала зі стільця й підійшла до материного ліжка. Ми вдвох – я і мала, яка уві сні жадібно шукала ротиком цицьку, щоб усе ще почуватися часткою мене, – перебували у тому просякнутому хворобою приміщенні, і були єдиним живим і здоровим, що ще залишалося від неї.

Того дня – сама не знаю чому – я одягла браслетик, який мати подарувала мені двадцять років тому. Я давно вже його не носила, віддаючи перевагу більш вишуканим прикрасам, до яких мене привчила Аделе. Але з того дня знову почала його часто одягати.

69

Мені було важко змиритися зі смертю матері. Хоч я не проронила ані сльозинки, у мене все боліло всередині, той біль ще довго не минав і, напевне, і досі не минув, а лише притупився. Я завжди вважала її нечутливою й грубою жінкою, боялася її і тікала від неї. Відразу після похорону в мене було таке відчуття, як під час раптової зливи: ти озираєшся навколо й не бачиш місця, де б заховатися. Кілька тижнів по тому вона скрізь мені ввижалася, повсюди вчувався її голос, день і ніч. Ніби її дух без упину виникав у розпаленій уяві. Я сумувала за тим новим спілкуванням, яке ми відкрили для себе під час її хвороби, намагалася продовжити його згадками про приємні миті з минулого, коли я була ще малою, а вона – молодою. Моє почуття провини не відпускало її від мене. Я клала до своїх шухляд її заколку, хустинку, ножиці, але всі ті речі здавалися мені безликими, навіть браслет утратив особливу цінність. Можливо, тому я вирішила не звертатися до лікарів стосовно болю в тазостегновому суглобі, який з’явився у мене під час вагітності, а після пологів так і не минув. Я вважала його спадком від матері, що зберігався в моєму тілі.

І оті її слова, промовлені вже наприкінці («ти – це ти, я в тебе вірю»), ще тривалий час лунали в голові. Вона померла з переконанням: зважаючи на мою вдачу і здібності, мене ніщо й ніколи не зламає. Ота думка вкоренилася в моїй душі і врешті мені допомогла. Я вирішила, що повинна справдити її сподівання. Розпочала дисципліновано займатися собою. Знову використовувала кожну вільну хвилину, щоб читати й писати. Остаточно втратила цікавість до дріб’язкової політичної метушні, бо ніяк не могла змусити себе захопитися перипетіями п’яти партій, що були при владі, та їхніми сварками з комуністами. Саме цим активно займався Ніно. А от я уважно слідкувала за жорстоким та нестримним розгулом корупції в країні. Начитавшись феміністичних статей і книжок та все ще перебуваючи на злеті популярності після невеликого успіху останньої книжки, я запропонувала свої матеріали новим жіночим журналам. Але мушу визнати, що більшу частину енергії я витрачала на те, щоб переконати своє видавництво у близькому завершенні роботи над новим романом.

Кілька років тому мені заплатили чималий аванс, але я за той час нічого не написала. Не знаходила сюжету й мучилася через це. Головний редактор, який особисто вибив мені щедрий аванс, ніколи на мене не тиснув, лише інколи тактовно цікавився, як ідуть справи, а коли я намагалася уникнути відповіді, бо сказати правду здавалося мені непрофесійним, він не наполягав. А потім стався досить неприємний випадок. У газеті «Корр’єре делла сера» вийшла напівіронічна стаття, у якій після стриманих похвал на адресу перших романів молодих авторів, що мали чималий успіх, ішлося про те, що тими першими спробами пера все й закінчувалося. Серед інших згадувалося і моє ім’я. За кілька днів до Неаполя приїхав редактор, який мав брати участь у якійсь великій конференції, і попросив мене про зустріч.

Його серйозний тон відразу стривожив. За п’ятнадцять років нашого знайомства він ні разу не тиснув на мене своїм авторитетом, у сутичці з Аделе без вагань став на мій бік, завжди поводився привітно. Вдавано веселим тоном я запросила його до себе на вечерю, у квартиру на Тассо. Це коштувало мені чимало душевних і фізичних сил, але я зробила це ще й тому, що Ніно хотів запропонувати йому свою збірку статей.

Редактор поводився чемно, але досить стримано. Висловив мені співчуття через смерть матері, сказав кілька теплих слів про Імму, подарував барвисті книжечки Деде й Ельзі. Терпляче чекав, поки я займалася вечерею та дітьми, краєм вуха слухав Ніно та його розпитування про публікацію нової книжки. Коли ми врешті перейшли до десерту, гість перевів розмову на основну мету зустрічі і запитав, чи може він додати мій роман до плану публікацій на наступну осінь. Я почервоніла: