Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 39)
66
Лише Ніно й Ліла ні разу не прийшли до клініки. Ніно відразу заявив: «Не маю анінайменшого бажання зустрічатися з тим каморристом. Мені шкода твою матір, але я не можу поїхати з тобою». Я переконувала себе, що то лише привід для виправдання своєї відсутності, але він, схоже, образився через те, що так багато зробив для матері, а вся моя родина стала на бік Солари. Я спробувала пояснити, що не все так просто: «Марчелло тут ні до чого. Ми прийняли його допомогу, аби потішити матір». А він у відповідь пробурчав: «Так Неаполь ніколи не зміниться!»
Ліла нічого не сказала про перевезення матері до приватної клініки. Але й надалі допомагала мені, як могла, хоча вже й сама мала ось-ось народити. Я почувалася незручно, казала їй: «Не хвилюйся за мене, тобі слід подбати про себе!» «Та ні, – відповідала вона зі смішком, за яким ховалася тривога, і погладжувала свій живіт, – малюк затримується. Я не поспішаю, і він теж». І як тільки мені щось було треба, вона відразу прибігала. Звичайно, вона не пропонувала відвезти мене до Каподімонте, як Кармен і Альфонсо. Але якщо в моїх доньок підвищувалася температура і вони не ходили до школи, як у перші три тижні після народження Іммаколати, коли було холодно і дощило, вона завжди допомагала. Залишала роботу на Енцо й Альфонсо й приїжджала на Тассо, щоб доглядати всіх трьох.
Я раділа, адже спілкування з Лілою завжди йшло на користь Деде й Ельзі. Вона вміла викликати в обох любов до новонародженої сестрички, знала, як навчити відповідальності Деде, їй вдавалося тримати під контролем Ельзу й заспокоювати Імму, не запихаючи їй негайно до рота соску, як це зазвичай робила Мірелла. Єдиною проблемою був Ніно. Я повсякчас боялася, що Ніно зайнятий лише для мене, а коли дізнається, що з дітьми сидить Ліла, то неодмінно прийде їй допомагати. Тому глибоко всередині я ніколи не почувалася спокійною. Ліла приїжджала, я давала їй купу інструкцій, записувала на аркуші номер клініки, про всякий випадок попереджувала сусідку про свою відсутність і їхала до Каподімонте. Сиділа з матір’ю не більше години й поспішала додому, щоб устигнути погодувати Імму груддю й приготувати обід. Дорогою додому я часто уявляла собі, що зараз застану Ніно з Лілою за цікавою бесідою, як то бувало на Іскії. Звичайно, мої фантазії йшли набагато далі, але я з відразою відганяла їх. Більше мене лякала інша думка, і щоразу, коли я сиділа за кермом, вона здавалася мені важливішою. Я уявляла, що коли Ніно буде вдома, у Ліли почнуться перейми, і йому доведеться негайно везти її до лікарні. Тоді Деде залишиться за старшу, Ельза порпатиметься в Лілиній сумочці з наміром щось поцупити, а Імма лежатиме в колисці голодна й розчервоніла від плачу.
Приблизно так і сталося, але без Ніно, його й сліду не було. Одного ранку я повернулася з клініки, як завжди до полудня, і побачила, що Ліли немає: у неї почалися пологи. Я страшенно за неї розхвилювалася. Адже найбільше її лякали будь-які зміни і мутації матерії. Вона ненавиділа почуття слабкості, не терпіла порожніх слів, коли вони втрачали зміст. А тому я молила про одне: хай вона витримає.
67
Про її пологи мені відомо з двох джерел: від неї самої і від нашої лікарки-гінеколога. Тож я спробую своїми словами переказати те, що мені розповіли. Дощило. Від моїх пологів минуло днів двадцять. Мати лежала в клініці вже кілька тижнів, і якщо я не приїжджала, то починала плакати, як мала дитина. Деде лихоманило, Ельза відмовлялася йти до школи, бо нібито хотіла доглядати сестру. У Кармен були невідкладні справи, Альфонсо теж не мав часу. Я зателефонувала Лілі. Як завжди, почала довго вибачатися: якщо у тебе багато роботи, якщо тобі не до мене, так і скажи, я щось вигадаю. Вона насмішкувато відповіла, що в неї все чудово, на роботі вона сама собі хазяйка і може чинити, як їй заманеться. Моїх старших доньок вона любила, але особливо їй подобалося разом із ними піклуватися про Імму. То була своєрідна гра, яка тішила всіх чотирьох. «Негайно виїжджаю», – сказала Ліла. За моїми підрахунками, вона мала приїхати десь за годину, але щось її затримувало. Я зачекала ще трохи, але, знаючи, що Ліла завжди тримала слово, сказала сусідці, що вона буде тут із хвилини на хвилину, а сама поїхала до матері.
Ліла тим часом запізнювалася. Її тіло наче посилало сигнали, що краще сидіти вдома. Переймів у неї не було, але через якесь дивне самопочуття вона попросила Енцо поїхати з нею. Не встигли вони й поріг переступити, як Ліла відчула перші перейми. Вона негайно зателефонувала Кармен, попросила допомогти моїй сусідці з дітьми, після чого Енцо повіз її до лікарні, де працювала наша гінекологиня. Там у неї відразу розпочалися страшні пологові болі, які ніяк не закінчувалися. Пологи тривали шістнадцять годин.
Таку хроніку подій Ліла згодом переповіла мені майже весело. «То неправда, що ти мучишся лише під час перших пологів, а потім набагато легше, – заявила вона, – мучишся щоразу». І стала наводити докази, різко й водночас саркастично. Їй здавалося нелогічним виношувати дитя в лоні й водночас намагатися виштовхнути його звідти. «Це ж так бридко, – казала, – викохувати його в собі дев’ять місяців як найбажанішого гостя з нав’язливою думкою одного дня жорстоко випхати». Хитала недовірливо головою, ніби ніяк не могла примиритися з непослідовністю дійства. «Це ж просто неймовірно! – вигукнула вона, переходячи на чисту італійську. – Власне тіло повстає проти тебе, стає найлютішим ворогом та завдає найнестерпнішого болю!»
Вона годинами відчувала гострий біль внизу живота, що різав їй лоно холодним полум’ям, вивертаючи його назовні, а потім перекидався вгору, трощачи нирки. «Хай тобі грець, – іронічно лаяла мене, – яка ж ти брехуха! І в чому полягає оте твоє дивовижне відчуття?!» І присягнулася, цього разу вже не жартуючи, що більше ніколи в житті не завагітніє.
Але за словами лікарки, яку Ніно якось запросив до нас на вечерю разом із чоловіком, пологи в Ліли пройшли нормально, без ускладнень, і будь-яка інша жінка на її місці розродилася б запросто. Ускладнення виникли через саму Лілу та її заморочену голову. Тому лікарка сердилася на неї. «Ти робиш усе навпаки: утримуєш дитину, коли треба її виштовхувати. Ну ж бо, тужся!» Лікарка, без сумніву, ставилася упереджено до своєї пацієнтки, і того вечора навіть не приховувала цього. По-змовницьки, на втіху Ніно, вона охоче підтверджувала: Ліла робила все можливе, аби не народити на білий світ ту дитину. Вона щосили утримувала її в собі і час від часу казала: «Розріж мені живіт, зроби це сама, бо я не можу». Коли ж лікарка гримала на неї, намагаючись підбадьорити, та у відповідь обливала її найбруднішою лайкою. «Піт із неї ллється рікою, – розповідала нам гінекологиня, – з-під високого лоба вона дивиться налитими кров’ю очиськами й репетує: “Легко тобі наказувати! Ану, стань на моє місце, заразо, виштовхни його сама, якщо зможеш! Це дитя мене убиває!”»
Я розгнівалася й присоромила лікарку:
– Не слід розповідати такі речі!
Вона ще більше розпалилася й вигукнула:
– Розповідаю, бо ми друзі!
Потім несподівано заговорила стриманим професійним тоном і з награною серйозністю заявила:
– Якщо ви справді любите Лілу, – вона мала на увазі мене й Ніно, – допоможіть їй зосередитися на чомусь такому, що по-справжньому їй подобається, інакше її скажений
Наприкінці ще раз наголосила, що в пологовій залі їй довелося спостерігати за боротьбою проти природи, неймовірною у своїй жорстокості сутичкою між матір’ю та дитиною.
– То було справді неприємне видовище, – завершила вона.
Народилася дівчинка – дівчинка, а не хлопчик, як передбачали всі навколо. Коли я нарешті прийшла до лікарні провідати Лілу, вона була виснажена, але з гордістю показала мені доньку. Запитала:
– Імма скільки важила?
– Три двісті.
– Нунція важить майже чотири. Живіт у мене був маленький, а от вона сама – велика.
Ліла справді назвала малу на честь матері. А потім, щоб не розчаровувати свого батька (Фернандо старим став іще дратівливішим), а також родичів Енцо, похрестила малу в церкві нашого району, влаштувавши пишне свято в офісі «Basic Sight».
68
Доньки відразу стали для нас приводом частіше спілкуватися. Ми з Лілою телефонували одна одній, зустрічалися, щоб разом погуляти з дітьми, і безкінечно говорили, але вже не про нас, а про них. Принаймні так здавалося. Насправді через взаємну увагу до дочок почала проявлятися нова цінність та складність наших стосунків. Ми порівнювали дівчаток у всьому, ніби намагалися переконатися: добре здоров’я чи нездужання однієї є віддзеркаленням доброго здоров’я чи нездужання другої. Таким чином ми могли б посприяти першому або ж запобігти другому. Ми ділилися одна з одною почутим чи вичитаним, ніби змагалися: хто з нас знайшов краще дитяче харчування, м’якіші підгузки, ефективніший крем проти подразнень. Не було такої сукенки, яку б Ліла купила для Нунції, – тепер її називали Тіною, зменшувальною формою від Нунціатіни, – і не придбала такої ж для Імми. І я в межах свого скромного сімейного бюджету робила так само. «Знаєш, Тіні було так гарно в цьому комбінезончику, то я взяла такий і для Імми», – казала вона. Або: «Тіні в цих черевичках так зручно, то я купила такі й для Імми».