Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 38)

65

Цікаво було спостерігати, як клініка за короткий час перетворилася на місце зустрічі старих і молодих нашого району.

Мій батько ночував із матір’ю. Кожного ранку я зустрічала його – неголеного, із переляканими очима. Ми віталися й розходилися, але я не вбачала в цьому нічого особливого. Ми завжди мало спілкувалися, інколи наше спілкування було теплим, часто – байдужим, кілька разів він ставав на мій бік у сварках із матір’ю. Але воно завжди було поверховим. Мати ставилася до нього по-різному, як їй було вигідно: або наголошувала на його авторитеті, або заганяла в куток, щоб він і слова не посмів вставити – особливо коли йшлося про мене, адже будувати й руйнувати моє життя мала право лише вона! Тепер, коли її життєва енергія майже зійшла нанівець, він не знав, як зі мною поводитися, та і я гадки не мала. Віталася з ним, він відповідав і додавав: «Поки ти з нею побудеш, я вийду викурю сигарету». Часом я задумувалася: як йому, такому непримітному, вдалося вижити в цьому жорстокому світі, у Неаполі, на роботі, у районі, навіть удома?

Коли приходила Еліза з сином, я бачила, що в них з батьком встановилися тепліші стосунки. Еліза зверталася до нього з поблажливою зверхністю. Часто лишалася в клініці на цілий день, а інколи й на ніч, аби батько міг піти додому й поспати у своєму ліжку. Щойно увійшовши до палати, Еліза відразу починала критикувати все навколо: то пил на полиці, то шибки брудні, то їжа не така. Вона робила це для того, щоб перед нею запобігали, щоб усім було ясно, хто тут командує. Пеппе з Джанні не відставали. Обидва, як тільки починала стогнати мати чи жалівся батько, хапалися за дзвоник і кликали медсестру. Якщо медсестра затримувалася, брати суворо їй дорікали, а потім, усупереч логіці, винагороджували щедрими чайовими. Джанні щоразу перед відходом пхав їй до кишені гроші й казав: «Ти повинна завжди бути біля дверей і з’являтися за першим викликом, затямила? А каву питимеш після роботи, ясно?» А потім, щоб показати, що наша мати неабияке цабе, двічі чи тричі згадував ім’я Солар. «Синьйора Ґреко, – казав, – належить Соларам».

Належить Соларам. Я від тих слів закипала від злості, соромилася. А про себе думала: або так, або в державній лікарні. І казала собі: але потім (що я мала на увазі під отим «потім», сама собі боялася зізнатися!) мені доведеться прояснити багато питань з моїми братами і Марчелло. А поки я тішилася тим, що приходила до материної палати й заставала там її подруг із району, усіх її віку, перед якими вона охоче вихвалялася: «Це мої діти так розстаралися!» – або, вказуючи на мене: «Елена – відома письменниця, живе на Тассо, звідти видно море. Гляньте, яку гарненьку внучку мені народила! Назвала Іммаколатою на мою честь!». Коли її подруги виходили з палати, бурмочучи собі під ніс: «Заснула!», я негайно заходила, щоб перевірити це, а потім поверталася з Іммою до коридору, де повітря здавалося свіжішим. Залишала двері палати прочиненими, щоб наглядати за матір’ю, яка частенько так стомлювалася після відвідин, що відразу безсило засинала й стогнала вві сні.

Час від часу мені несподівано допомагали. Іноді Кармен заїжджала провідати мою матір і відвозила мене додому автівкою. Або ж Альфонсо. Звісно, вони це робили для мене. До моєї матері завжди ставилися шанобливо, задовольняли її самолюбство, розхвалюючи палату та внучку, але більшу частину часу проводили зі мною в коридорі або чекали на вулиці в машині, аби вчасно завезти мене до школи забрати доньок. Ранки в їхньому товаристві пролітали як мить і справляли особливе враження: були символом нового району, не того, що вимирав і втілювався в образі матері, а іншого, нового, який виникав під Лілиним впливом.

Я розповіла Кармен про все, що Ліла зробила для моєї матері. Та задоволено промовила: «Так усім же відомо, що Лілу ніхто не зупинить!» Вона говорила про Лілу так, що ледь не приписувала їй магічних здібностей. Але найбільше мене вразили ті п’ятнадцять хвилин, які я провела з Альфонсо в напівтемному коридорі клініки, поки лікар оглядав матір. Альфонсо теж, як завжди, розсипався в подяках Лілі, але мене здивувало, що він уперше розповів про свій досвід. Сказав між іншим: «Ліна навчила мене професії, за якою – велике майбутнє!» Навіть вигукнув: «Та якби не Ліна, ким би я був сьогодні?! Так, шмат живого м’яса, і все!» Порівнював Лілину поведінку з поведінкою дружини: «Я завжди давав Марізі свободу, а вона за це наставляла мені роги, я дав своє прізвище її нагуляним дітям, але вона все одно завжди мене мучила і зараз мучить. Тисячу разів плювала мені в очі й казала, що я її обдурив!» Захищався: «Ну, от чим я її обдурив, Лену?! Ти така розумна, інтелігентна, ти мене зрозумієш! Найдурнішим з усіх був я, бо сам себе дурив, і якби Ліна не допомогла, то так би й помер обдуреним!» Промовив зі сльозами на очах: «Основне, що вона зробила для мене, – це змусила ясно усвідомити й сказати самому собі: я торкаюся ноги цієї жінки – і нічого не відчуваю. І водночас помираю від бажання торкнутися ноги того чоловіка, саме його, погладити його руки, обрізати йому нігті манікюрними ножицями, видавлювати йому вугрі, піти з ним на танці й сказати: “Якщо вмієш танцювати вальс, веди мене, дай відчути, як ти гарно танцюєш!”» Згадав давні події: «Пам’ятаєш, ви з Ліною якось прийшли до мого батька й попросили віддати вам ляльок, а він покликав мене й спитав зневажливо: “Альфó, це ти забрав ляльок?” Уже тоді я був соромом родини, грався ляльками сестри й одягав материні панчохи». Пояснив мені, але так, ніби я вже давним-давно все знала, і він зізнавався самому собі: «Я змалечку знав, що не такий, як усі думають; і навіть не такий, як сам про себе думав. Казав собі: “Я – щось інше, щось таке, що ховається всередині, у жилах, поки не має назви і чекає”. Але не знав, що воно таке, й гадки не мав, як воно може стати мною. Аж поки Ліла не змусила мене – не знаю, як сказати, – взяти щось від неї. Ти ж знаєш, яка в неї вдача, сказала: “Почни з оцього і побачиш, що станеться”. Так ми з нею перемішалися – це було весело! – і тепер я не такий, яким був раніше. Я не як Ліла, я зовсім інша особа, яка вимальовується поступово».

Його тішила та відкритість, із якою він мені все це розповідав, і мене саму вона порадувала. Між нами знову зародилася довіра, не схожа на ту, що була в школі. Треба сказати, що з Кармен, як на мене, стосунки теж значно потеплішали. Але згодом я усвідомила, що обоє, хоч і різними способами, просили в мене чогось більшого. В обох випадках я зрозуміла це, коли в клініці з’явився Марчелло.

Мою сестру Елізу та її сина зазвичай привозив машиною літній чоловік на ім’я Доменіко. Він залишав їх у клініці й відвозив батька додому. Та інколи Елізу з Сильвіо привозив сам Марчелло. Одного ранку він приїхав саме тоді, коли зі мною сиділа Кармен. Я була переконана, що між ними виникне сварка, але вони натомість холодно привіталися, без особливої неприязні, і згодом Кармен заговорила з ним майже улесливо, ніби шукаючи його прихильності. Як тільки ми залишилися наодинці, вона тихенько поділилася: хоча Солари її й ненавиділи, вона намагалася поводитися з ними привітно заради Пасквале. «Але я вже більше так не можу, Лену! – вигукнула вона. – Я їх ненавиджу! Я б їх придушила, але куди діватися!» І запитала: «А як би ти вчинила на моєму місці?»

Щось схоже сталося і з Альфонсо. Якось уранці він привіз мене до матері, згодом з’явився Марчелло, і Альфонсо від одного його виду перелякався на смерть. Хоч Солара не поводився якось дивно: з холодною чемністю привітався зі мною, кивнув йому, вдаючи, що не помітив простягненої руки для рукостискання. Щоб уникнути незручної ситуації, я потягла свого друга до коридору, пояснюючи, що маю погодувати Імму. Як тільки ми вийшли, Альфонсо пробурмотів: «Якщо мене вб’ють, то знай: це зробив Марчелло!» Я відповіла: «Не перебільшуй!» Але він ніяк не міг заспокоїтися, із сарказмом почав перелічувати людей з нашого району, що охоче його порішили б, – у списку були відомі й не відомі мені імена. Назвав і свого брата Стефано (сміявся: “Він трахає мою дружину, лише аби показати іншим, що не всі в нашому роду голубі”!), і Ріно (знову зі сміхом: “Відтоді як він усвідомив, що я схожий на його сестру, охоче зробив би мені те, що не може зробити їй!”). Але першим у списку все одно був Марчелло. Альфонсо казав, що той ненавидів його більше за всіх. Сказав задоволено і разом із тим збентежено: «Він гадає, що то через мене Мікеле з’їхав з глузду!» І додав, регочучи: «Ліна підказала її копіювати, їй подобається, як у мене виходить. Їй до вподоби, як я її наслідую і як це діє на Мікеле. І мені теж подобається». Потім раптом замовк, помовчав і запитав: «А ти що думаєш?»

Я слухала його, а сама тим часом годувала дитину. І він, і Кармен не задовольнялися тим, що я знову жила в Неаполі, що ми з ними час до часу зустрічалися. Вони хотіли, щоб я знову жила життям нашого району, щоб стала пліч-о-пліч із Лілою як їхній янгол-охоронець, вимагали, аби ми з нею діяли, як божества – іноді – у згоді, іноді – змагаючись одна з одною, – але завжди уважні до їхніх проблем. Оте прохання брати більше участі в їхніх справах, з яким часто-густо зверталася до мене і Ліла і яке здавалося мені недоречним і нав’язливим, за тих обставин мене розчулило. Я відчувала, що воно луною долучалося до змученого голосу моєї матері, яка з гордістю розповідала про знайомих із району як важливу частину себе самої. Я притиснула до грудей Імму і поправила їй ковдрочку, щоб захистити від протягів.