Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 37)
– Ніно, ти запитав чи ні? Вона не хоче лежати в лікарні.
– У приватних клініках іще гірше!
– Знаю, але зараз заспокойся.
– Я спокійний, як удав.
– От і добре. Повертайся додому.
– А тут хто буде?
– Ліна про все подбає.
– Я не можу залишити Ліну з отим!
Я підвищила голос:
– Ліна зможе себе захистити. Я на ногах не тримаюся, дитина репетує, її треба викупати. Я сказала тобі: негайно повертайся додому!
І поклала слухавку.
63
То були напружені години. Ніно повернувся додому сам не свій, говорив на діалекті, лютував, повторював усе: «Ще побачимо, чия візьме!» Я зрозуміла, що госпіталізація моєї матері стала для нього питанням принципу. Він побоювався, що Соларі справді вдасться перевезти її до якого поганого закладу, де тільки й знають, що гребти гроші за лікування.
– У державній лікарні, – вигукнув він, знову переходячи на італійську, – про неї піклуються найвідоміші спеціалісти, професори, які, незважаючи на запущену хворобу, дали їй змогу достойно дожити до сьогодні.
Я поділяла його тривогу, і від цього він іще більше розпалився. Попри вечірню годину зателефонував кільком важливим особам, що обіймали високі посади в Неаполі, – не знаю, чи щоб пожалітися, чи щоб отримати підтримку в можливій битві проти свавілля Марчелло. Але я чула, що як тільки він згадував ім’я Солара, розмова ускладнювалася, і йому доводилося мовчати і слухати, що кажуть по той бік. Заспокоївся він ближче до десятої. Я місця собі не знаходила, але намагалася не показувати цього, щоб він не надумав повертатися до лікарні. Моє хвилювання передалося Іммаколаті. Мала скиглила, я прикладала її до грудей, вона заспокоювалася, а потім знову скиглила.
Я не зімкнула очей. Телефон задзвонив знову о шостій ранку, я кинулася відповідати, сподіваючись, що ні дитина, ні Ніно не прокинуться. То була Ліла, вона цілу ніч пробула в лікарні. Утомленим голосом вона розповіла мені про останні події. Марчелло, здавалося, змирився і пішов, навіть не попрощавшись із нею. Вона довго бродила сходами і коридорами, аж поки не знайшла те відділення, куди поклали мою матір. Вона лежала у палаті разом з іншими хворими жінками: хто стогнав, хто плакав – усі покинуті напризволяще зі своїм стражданням. Коли вона знайшла матір, та лежала нерухомо, з виряченими очима, бурмотіла тихенько, дивлячись у стелю: «Господи, забери мене скоріше до себе!» І тремтіла всім тілом від нестерпного болю. Ліла присіла поряд із нею, заспокоїла, як могла. Але їй треба було йти, адже починало світати і до палат зазирали медсестри. Вона сама дивувалася, як їй вдалося прослизнути непоміченою до відділення, порушивши всі правила. Їй завжди подобалося чинити, як заманеться. Але за тих обставин вона, як мені здалося, лише вдавала, що для неї це розвага, щоб я не почувалася винною через те, що їй довелося зробити для мене. Їй самій вже от-от пора було народжувати; я уявляла, як вона втомилася, виснажилася, як хвилювалася про свій стан. Я переживала за неї не менше, аніж за матір.
– Як ти почуваєшся?
– Добре.
– Ти впевнена?
– Авжеж!
– Їдь відпочивати.
– Як тільки приїдуть Марчелло з твоєю сестрою.
– Ти впевнена, що вони повернуться?
– А ти думаєш, що вони відмовляться від нагоди влаштувати шарварок?!
Поки я розмовляла телефоном, з’явився сонний Ніно. Послухав хвилинку, врешті попросив:
– Дай мені з нею поговорити.
Я не послухалася, буркнула, що вона вже поклала слухавку. Він став канючити, сказав, що попросив про допомогу у купи високопоставлених осіб, аби моїй матері забезпечили найкращий догляд та лікування, і хотів просто дізнатися, чи вже було видно наслідки його зусиль. Я відповіла, що поки ні. Після тривалого обговорення ми домовилися, що він відвезе мене до лікарні разом з дитиною, попри холодний вітер. Він залишиться в машині з Іммаколатою, а я піду до матері й повернуся, щоб погодувати малу. Він погодився, і ота його догідливість мене розчулила, хоча і трохи роздратувало те, що він не спромігся записати графік візитів. Я дізналася його телефоном, ми як слід закутали дитину і поїхали. Новин від Ліли не було, і я заспокоїла себе тим, що зустріну її в лікарні. Але коли ми приїхали, то виявилося, що там більше немає ні її, ні моєї матері. Її виписали.
64
Від сестри я пізніше дізналася, як усе було. Вона розповідала мені таким зверхнім тоном, ніби хотіла показати: ви тут дерете кирпу, а без нас ви ніхто! Рівно о дев’ятій Марчелло приїхав з головним лікарем невідомого відділення клініки, якого він особисто забрав з дому машиною. Нашу матір негайно перевезли швидкою до клініки в Каподімонте. «Там, – заявила Еліза, – вона почувається, як королева. Ми, родичі, можемо бути з нею, скільки забажається. Є ліжко і для татка, від ночуватиме з нею». І додала зневажливо: «Не хвилюйся, ми самі за все заплатимо». А останні слова прозвучали як погроза:
– Може, твій дружок ще не второпав, із ким має справу. То буде краще, якщо ти йому розтовкмачиш. І передай своїй зміюці Ліні: хай вона і розумна, але Марчелло теж змінився. Він вже не такий, яким був, коли з нею женихався! І не такий, як Мікеле, яким вона крутить, як їй забажається! Марчелло сказав: якщо вона хоч раз розкриє на мене рота, якщо образить перед усіма, як у лікарні, він її точно приб’є!
Я Лілі нічого не сказала і не хотіла навіть знати, через що вони посварилися з моєю сестрою. Але в наступні дні поводилася з нею привітніше, часто телефонувала, щоб висловити вдячність і показати, що я в боргу перед нею, що я її люблю і з нетерпінням чекаю, коли вона народить.
– Як справи, усе добре? – питала.
– Так.
– Ніяких змін?
– Куди там! Тобі сьогодні потрібна допомога?
– Ні, завтра, якщо зможеш.
То були напружені дні, коли до старих проблем додалися ще й нові. Кожна часточка мого тіла все ще перебувала в симбіозі з мініатюрним організмом Імми, я ні на мить не хотіла з нею розлучатися. Але й сумувала за Деде й Ельзою, а тому одного дня зателефонувала П’єтро, і він нарешті їх привіз. Ельза спершу вдавала, що дуже любить нову сестричку, але вистачило її ненадовго: уже за кілька годин вона почала кривитися: «Яка ж бридка вона в тебе вдалася!» А от Деде відразу захотіла показати, що з неї вийде набагато краща мама, аніж з мене. Тому мені доводилося постійно слідкувати за тим, щоб вона ненароком не впустила малу чи не втопила її у ванні.
У той час я потребувала допомоги, принаймні протягом перших днів, і треба сказати, що П’єтро мені її запропонував. Раніше, коли був моїм чоловіком, він ніколи особливо не переймався домашніми клопотами. Однак тепер, коли ми офіційно подали на розлучення, не міг покинути мене саму з трьома дітьми, серед яких новонароджена, і вирішив побути кілька днів. Але мені довелося його випровадити. І не тому, що його допомога була зайва, а тому, що за ті кілька годин, поки він пробув на Тассо, Ніно не давав мені спокою. Він тільки те й робив, що телефонував кожні півгодини й запитував, чи П’єтро вже поїхав і чи можна йому приїхати
Але то були забавки. Складнішим виявилося знайти час, щоб відвідувати матір у клініці. Я не довіряла Міреллі: новонароджена дитина – то було для неї занадто. А тому я брала Імму з собою. Закутувала її потепліше, викликала таксі і їхала до Каподімонте, поки Деде з Ельзою були в школі.
Моїй матері стало краще. Звичайно, вона була ще слабка, і якщо хтось із дітей не навідувався до неї, вона починала хвилюватися й плакати. Крім того, їй доводилося постійно лежати, хоч раніше вона потроху ходила, іноді могла вийти з дому. Але, на мій погляд, ота показна розкіш приватної клініки її тішила. Відчуття, що з нею обходилися як із заможною синьйорою, стало для неї чимось на зразок забави, яка відволікала від хвороби. Разом із численними знеболювальними ліками те відчуття вводило її у майже ейфорійний стан. Їй подобалася велика, добре освітлена палата, матрац здавався дуже зручним, вона пишалася, що мала окрему ванну, просто в палаті. «Саме ванна, – підкреслювала вона, – не просто туалет!» І поривалася встати, щоб мені показати. А на додачу в неї була ще й нова внучка. Коли я приходила з Іммою і клала її поруч з нею, мати починала сюсюкати, раділа і стверджувала, що дитина їй усміхнулася, чого насправді не могло бути.
Але та увага до новонародженої тривала недовго. Вона заводила розмови про своє дитинство, юність. Згадувала, як їй було п’ять рочків, потім перескакувала на дванадцять, згодом – на чотирнадцять, і розповідала мені про своє тодішнє життя і колишніх подруг. Якось уранці вона сказала мені на діалекті: «Я змалечку знала, що всі помирають, завжди знала. Але мені ніколи не спадало на думку, що колись настане моя черга, навіть зараз мені не віриться». Іншого разу розсміялася якимось думкам і пробурмотіла: «Правильно робиш, що не хрестиш малу, то все дурниці. Я от знаю, що якщо зараз помру, то від мене нічого не залишиться, самі дрібні піщинки». Але в ті довгі години я й справді почувалася її улюбленою дочкою. Обіймаючи на прощання, вона, здавалося, хотіла проникнути в мене і залишитися всередині, як колись я була всередині неї. Коли вона була здоровою, мене дратували її дотики, а зараз було приємно.