Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 36)

Вона відпустила лікоть Ніно, кивнула мені, щоб я дала їй дитину. Я передала малу, побоюючись, що в неї не вистачить сил її втримати.

– Матір Божа, яка ж вона гарненька! – прошепотіла мати і звернулася до Ліли: – Тобі подобається?

Ліла мовчала, замість цього невідривно дивилася на ноги моєї матері.

– Так, – відповіла вона нарешті, – але зараз буде краще, якщо ви сядете.

Я теж поглянула туди, куди дивилася вона. З-під краю чорної сукні матері крапала кров.

62

Я автоматично вихопила в неї з рук дитину. Вона помітила, що відбувається, і я побачила, як її обличчя перекривилося від відрази до себе й сорому. Ніно встиг підхопити її за мить до того, як вона знепритомніла. «Мамо, матусю!» – кликала я, а Ніно тим часом легенько плескав її по щоці кінчиками пальців. Я стривожилася, вона не приходила до тями, а дитина тим часом почала плакати. «Вона зараз помре, – думала я перелякано, – зібралася з останніми силами, аби побачити Іммаколату, а тепер здалася». Я все голосніше кликала маму.

– Дзвони у швидку! – промовила Ліла.

Я рушила до телефона, але потім розгублено зупинилася. Хотіла передати дитину Ніно, але він відсторонився, звернувся не до мене, а до Ліли. Сказав, що буде швидше, якщо він сам відвезе матір до лікарні. Я тремтіла від страху, дитина плакала, мати прийшла до тями й застогнала. Зі сльозами на очах ухопила мене за край спідниці, заголосила, що до лікарні не повернеться, вона вже там раз лежала і не хоче померти, покинута всіма. Вона тремтіла всім тілом і приказувала: «Хочу бачити, як росте дитинка!»

Тоді Ніно надав голосу металічних ноток, як то бувало з ним ще в студентські роки у критичних ситуаціях. «Ходімо!» – наказав, підхопивши її на руки. А оскільки вона слабко протестувала, взявся заспокоювати її, пообіцявши особисто подбати про все. Ліла здивовано вирячилася на мене, а я подумала: професор, що лікує мою матір, – близький друг родини Елеонори, у цю мить без допомоги Ніно нам не обійтися, добре, що він тут. Ліла запропонувала: «Залиш мені дитину, а сама їдь із ними!» Я погодилася, простягнула їй малу, але якось непевно, бо все ще відчувала з нею тісний зв’язок, ніби вона ще була в моєму лоні. Саме тієї миті не могла покинути її, адже треба було її погодувати, покупати. Водночас і з матір’ю не могла розлучитися, хвилювалася за неї, як ніколи: що то за кров, що вона означала?

– Ну ж бо, – нетерпляче звернувся Ніно до Ліли, – швидше!

– Ідіть, – пробурмотіла я, – повідомите мені, як справи.

Тільки після того, як за ними зачинилися двері, я повною мірою відчула всю ганебність ситуації: Ліла з Ніно везуть мою матір до лікарні, піклуються про неї, а на їхньому місці мала бути я.

Мене охопила слабкість, у голові запаморочилося. Я сіла на диван, дала цицьку Іммаколаті, щоб заспокоїлася. Ніяк не могла відірвати погляд від крові на підлозі, а сама тим часом уявляла машину, що мчала холодними вулицями міста, білу хусточку, якою розмахували через віконце, щоб повідомити інших водіїв про термінову ситуацію, руку Ніно, якою він безперестанку тиснув на клаксон, свою матір, що мучилася на задньому сидінні. Машина була Лілина, то хто сидів за кермом – вона чи він? «Треба негайно себе опанувати», – наказала я сама собі.

Поклала доньку до колиски, вирішила зателефонувати Елізі. Без зайвих подробиць розповіла, що сталося, змовчала про Ніно, але згадала про Лілу. Моя сестра відразу розхвилювалася, розридалася, почала мене ображати. Кричала, що я відправила матір хтозна з ким і хтозна куди, що повинна була викликати швидку, що завжди я дбала лише про себе і власні інтереси, що якщо мати помре, то з моєї вини. Кілька разів кликала Марчелло, причому таким вимогливим тоном, якого я в неї раніше не помічала. Я промовила: «Що значить “невідомо куди”? Ліла відвезе її до лікарні. Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?!» Вона кинула слухавку.

Хай там як, але Еліза мала рацію. Я втратила голову, треба було викликати швидку. Або відірвати від себе малу й передати її Лілі. Я підкорилася владному тонові Ніно, отій манії чоловіків завжди командувати, виявляти рішучість. Сиділа біля телефона і чекала, коли він задзвонить.

Минула година, півтори, нарешті телефон задзвонив. Почувся спокійний Лілин голос:

– Її поклали до лікарні. Ніно добре знає лікарів, які про неї піклуються. Сказали, що все під контролем. Не хвилюйся.

Я запитала:

– Вона там сама?

– Так, нікому не дозволяють заходити.

– Вона не хоче помирати самотньою.

– Не помре.

– Вона перелякається, Ліло, адже вона вже не та, як колись.

– У лікарні свої правила.

– Про мене питала?

– Просила, щоб ти принесла до неї дитину.

– Що ви збираєтеся робити?

– Ніно побуде ще трохи з лікарями, а я поїду додому.

– Добре, їдь, дякую. Побережися.

– Він тобі зателефонує, як тільки зможе.

– Добре.

– А ти заспокойся. А то в тебе молоко пропаде.

Ота згадка про молоко мені втішила. Я сіла біля колиски Іммаколати, ніби близькість до неї могла зберегти повноту моїх грудей. Як дивно створено жіноче тіло: спершу я годувала свою доньку у своєму лоні, а тепер, коли вона вже з нього вийшла, годую її груддю. Подумала про матір – що колись і я так само вийшла з її живота і ссала з її грудей. Великих, як оце в мене, а може, навіть більших. Незадовго до того, як вона занедужала, мій батько якось не дуже пристойно натякнув на її пишний бюст. Я ні разу не бачила її без бюстгальтера, ні в одну пору року. Вона завжди ховалася, почувалася невпевненою у власному тілі через хвору ногу. Незважаючи на це, уже після першого келиха вина відповідала на непристойні жарти батька такими само непристойностями, хизуючись своїми принадами та награною, не притаманною їй фривольністю. Ще раз задзвонив телефон, я кинулася відповідати. То була знову Ліла, голос її звучав різко:

– Тут у нас кепські справи, Лену.

– Їй погіршало?

– Та ні, лікарі спокійні щодо її стану. Але приїхав Марчелло і таке витворяє!

– Марчелло? До чого тут Марчелло?

– Не знаю.

– Передай йому слухавку.

– Зачекай, він свариться з Ніно.

Я почула здалеку голосну говірку Марчелло і чисту мову Ніно, що звучала якось напружено, ніби йому ось-ось увірветься терпець. Я промовила схвильовано:

– Скажи Ніно, хай не зв’язується з ним. А ще краще – відправ його додому.

Ліла мені не відповіла, замість цього я почула, як вона втрутилася у сварку, про зміст якої я й гадки не мала, і раптом зарепетувала:

– Та що за чортівню ти мелеш, Марчелло?! Пішов ти знаєш куди!

А потім крикнула вже мені:

– Сама говори з оцим виродком, я в родинні справи втручатися не бажаю!

Почулися далекі голоси. Через кілька секунд слухавку взяв Марчелло. Сказав, намагаючись бути чемним, що Еліза попросила не залишати матір у лікарні, і він приїхав саме для того, щоб забрати її звідти і відвезти до приватної клініки в Каподімонте. Запитав, наче справді шукаючи моєї підтримки:

– Я ж правильно чиню? Скажи, що правильно!

– Заспокойся.

– Я спокійний, Лену. Але ти народжувала в клініці, Еліза народжувала в клініці. То чому ж твоя мати повинна померти в лікарні?

Я відповіла збентежено:

– Бо там працюють лікарі, які її лікують.

Тут він так розлютився на мене, як ніколи раніше:

– Лікарі лікують там, де їм платять! Хто тут командує: ти, Ліна чи отой виродок?

– Річ не в тім, хто командує…

– А в чому ж іще?! Або скажи своїм друзям, щоб дозволили мені її забрати, або я зараз наб’ю тут комусь морду і все одно її заберу!

– Поклич Ліну, – промовила я.

Я ледве трималася на ногах, у скронях шалено стугоніла кров. Сказала Лілі:

– Попроси Ніно, щоб поговорив з лікарями і запитав, чи мою матір можна перевозити. Потім передзвони мені.

Я поклала слухавку й нервово потирала руки, не знаючи, що робити.

Через кілька хвилин знову задзижчав телефон. То був Ніно:

– Лену, заспокой того придурка, інакше я зараз викличу поліцію!

– Ти запитав у лікарів, чи матір можна перевозити?

– Ясно, що не можна!