Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 24)

Прокинувшись одного ранку, я вперше за багато років подумала про неї без ворожості. Пригадала її одруження, першу вагітність. Тоді їй було всього шістнадцять, лише на сім чи вісім років більше, аніж зараз Деде. Моя донька незабаром сягне віку привидів нашої юності. У голові не вкладалося, що всього лише через кілька років моїй дитині, можливо, доведеться, як Лілі, одягти весільну сукню, терпіти чоловіче насилля в ліжку, зачинитися від світу в ролі синьйори Карраччі. Не хотілося й думати, що з нею може статися те, що зі мною: що вона вночі лежатиме під важким тілом дорослого чоловіка на пляжі Маронті, на брудному й мокрому піску, і все це лише заради помсти. Я пригадала всі незгоди, через які нам довелося пройти, і вирішила, що в наших із Лілою стосунках має перемогти солідарність. «Було б дурістю руйнувати нашу дружбу, плекаючи лише неприємні спогади. Без них аж ніяк не обійтися, але слід відсувати їх на задній план», – сказала я собі. Скориставшись нагодою, що доньки сумували за Лілою, я знову з нею зблизилася. Решту зробили наші вагітності.

39

Ми з нею були абсолютно різними вагітними жінками. Моє тіло реагувало на новий стан дуже позитивно, а її – протистояло. І це попри те, що від самого початку Ліла заявила, що дуже хотіла ту дитину. Казала зі сміхом: «Я її запрограмувала». Однак в її організмі, як завжди, щось чинило спротив. Я ніби світилася зсередини особливим рожевим світлом, а Лілине обличчя набуло блідо-зеленкуватого відтінку, білки пожовтіли, сильні запахи її дратували й викликали нудоту.

– Що мені робити? – казала вона. – Я щаслива, але оте створіння в моєму животі – не дуже. Здається, воно сердиться на мене.

Енцо не погоджувався, відповідав:

– Яке там! Йому якраз краще за всіх нас!

На думку Ліли, яка постійно кепкувала з Енцо, він хотів сказати: «То я тобі його підсадив, тож довірся мені, я бачив, що з ним усе добре, не хвилюйся».

З кожною зустріччю Енцо подобався мені дедалі більше, я ним навіть захоплювалася. До його звичної гордості ніби додалася нова, що виявлялася у стократно посиленій жазі трудитися й разом із тим піклуватися про свою кохану – вдома, на роботі, на вулиці, завжди її захищати й виконувати всі забаганки. Він узяв на себе завдання повідомити про новину Стефано, на що той і бровою не повів, лише перекривився й пішов собі. Можливо, через те, що прибутки старої ковбасної крамниці давно були кепськими, і гроші, які йому підкидала колишня дружина, були життєво необхідними. А може, через те, що його стосунки з Лілою лишилися в далекому минулому, і тепер йому не було ніякого діла до її вагітності, він мав інші проблеми й потреби.

Та найголовнішим було те, що Енцо взявся повідомити цю новину Дженнаро. Ліла соромилася розмовляти з сином про деякі речі, як і я – з Деде й Ельзою, хоч я мала для цього більше причин. Дженнаро був не малим хлопчам, і з ним не можна було розмовляти, як з дитиною. Це був підліток у розпалі пубертатної кризи, якому ще не вдалося досягти внутрішньої душевної рівноваги. Після того як його двічі залишили на другий рік у гімназії, він став надзвичайно вразливим, міг розплакатися з найменшого приводу, а потім тяжко переживав через нестриманість. Він цілими днями блукав вулицями або ж стирчав у ковбасній крамниці батька. Сидів мовчки в кутку й потирав вугрі, що рясно вкривали його широке обличчя, невідривно спостерігаючи за кожним жестом і словом Стефано.

Ліла була переконана, що для сина новина стане тяжким ударом, місця собі не знаходила, не знаючи, як про це сказати, і водночас боялася, що це зробить хтось інший, наприклад Стефано. Тому одного вечора Енцо відвів хлопця вбік і сам розповів про вагітність матері. Дженнаро ніяк не відреагував на новину. Енцо підштовхнув його: «Обійми матір, покажи, як ти її любиш!» Хлопець послухався. Але кілька днів по тому Ельза запитала в мене нишком від сестри:

– Мамо, а що таке «сучка»?

– Це мама цуценят.

– Точно?

– Авжеж.

– Ріно сказав Деде, що тітонька Ліна – сучка.

Отакі справи. Я з Лілою про це не говорила, мені здалося, що то зайве. До того ж у мене були свої труднощі: я не знала, як повідомити П’єтро, як сказати донькам, і геть не уявляла, як розповісти Ніно. Я була впевнена, що П’єтро, хоч у нього є Доріана, обуриться моєю вагітністю, розповість про неї батькам і нацькує на мене матір, а та вже завдасть перцю. Як і була переконана, що Деде з Ельзою знову віддаляться від мене. Але найбільшою проблемою був Ніно. У душі я сподівалася, що народження дитини остаточно прив’яже його до мене. Сподівалася, що Елеонора, як тільки дізнається про його нове батьківство, негайно піде від нього. Але то була слабка надія, якій майже не знаходилося місця за постійним страхом. Ніно вже дав мені зрозуміти: подвійне життя його цілком влаштовує. Попри купу складнощів, тривог і сварок йому було краще жити так, аніж остаточно розлучитися з дружиною. Саме тому я побоювалася, що він змусить мене зробити аборт. Тож я щодня збиралася повідомити йому новину і щоразу відкладала, кажучи про себе: ні, краще завтра.

Тим часом справи поступово почали налагоджуватися. Якось увечері я зателефонувала П’єтро і сказала, що вагітна. Повисла довга мовчанка, врешті він прокашлявся і буркнув, що чекав на це. Запитав:

– Ти вже сказала дівчаткам?

– Ні.

– Хочеш, щоб я це зробив?

– Ні.

– Бережи себе.

– Добре.

І все. Після тієї розмови він став телефонувати мені частіше. Розпитував, як я почуваюся, як відреагували доньки на новину, щоразу пропонував поговорити з ними. Але повідомити дівчаткам випало не мені і не йому. Саме Ліла, яка раніше відмовилася говорити про вагітність із сином, розповіла Деде й Ельзі, як чудово буде піклуватися про кумедну живу ляльку, яку я зробила разом з Ніно, а не з їхнім батьком. Дівчаток таке потішило. Оскільки тітонька Ліна від самого початку назвала дитину лялькою, вони почали так її називати. Поглядали зацікавлено на мій живіт, щоранку, тільки прокинувшись, запитували в мене: «Мамо, як там наша лялька?»

Між тим, як повідомити про новину П’єтро і дітям, я нарешті наважилася сказати Ніно. Ось як це сталося. Одного дня після обіду я особливо розтривожилася, а тому пішла до Ліли поділитися своїми страхами. Запитала в неї:

– А якщо він захоче, щоб я позбулася дитини?

– Ну, що ж, – відповіла вона, – зате відразу стане все ясно.

– Що – все?

– Що на першому місці для нього – дружина й діти і лише потім – ти.

Без зайвих слів, прямо й жорстко. Ліла приховувала від мене багато чого, але не своє ставлення до мого роману. Однак я не образилася, я зрозуміла, що мені на користь розмовляти отак напряму. Адже врешті вона сказала лише те, у чому я довгий час не наважувалася собі зізнатися: реакція Ніно стане доказом серйозності наших стосунків. Я пробурмотіла у відповідь щось на кшталт: «Може й таке статися, побачимо». Згодом прийшла Кармен із дітьми, і Ліла втягнула її до розмови. Наша зустріч нагадала мені, як ми гуляли в дитинстві та юності. Ділилися таємницями, обговорювали й розробляли плани. Кармен розгнівалася, заявила, що коли Ніно почне противитися, то вона особисто скаже йому кілька ласкавих слів. І додала: «От ніяк не второпаю, Лену: як жінка твого рівня може дозволяти так витирати об себе ноги?!» Я спробувала виправдати себе і свого коханого. Сказала, що тесть допомагав і досі допомагає Ніно, що все, що ми можемо собі дозволити, – це завдяки родині його дружини, яка влаштувала його на гарну роботу. Мені самій із дітьми, враховуючи заробітки з книжок та аліменти П’єтро, довелося б скрутно. І додала:

– Але не думайте: Ніно дуже уважний, люблячий, залишається у мене на ніч щонайменше чотири рази на тиждень, не допускає того, аби я почувалася приниженою, якщо має час, завжди піклується про Деде й Ельзу як про власних дітей.

Але щойно я замовкла, Ліла випалила, ледь не наказуючи:

– Ну то скажи йому сьогодні ввечері!

Я послухалася. Повернулася додому. Прийшов Ніно, ми всі разом повечеряли, я вклала дівчаток спати й нарешті повідомила йому, що вагітна. На якусь мить запала тиша, потім Ніно мене обійняв і поцілував, вигляд у нього був дуже щасливий. Я полегшено пробубоніла:

– Я вже давно знала, але боялася, що ти розсердишся.

Він мене присоромив, сказав те, чого я взагалі не чекала:

– Нам треба сходити з Деде й Ельзою до моїх батьків і розповісти про цю чудову новину. Мати дуже зрадіє.

Так він хотів закріпити наш союз, офіційно оголосити про своє батьківство. Я вичавила із себе криву посмішку і кивнула на знак згоди, пробурмотівши:

– А Елеонорі нічого не скажеш?

– Це не її справа.

– Але ж ти поки її чоловік.

– Лише формально.

– Тобі доведеться дати своє прізвище дитині.

– Так і зроблю.

Я розхвилювалася:

– Ні, Ніно, не зробиш. Ти вчиниш як завжди: вдаватимеш, ніби нічого не сталося.

– Тобі що, погано живеться зі мною?

– Навпаки, дуже добре.

– Я не приділяю тобі достатньо уваги?

– Та ні! Але я покинула чоловіка, переїхала до Неаполя, усе моє життя пішло шкереберть. А ти над своїм трусишся і ні на йоту не бажаєш нічого змінити.

– Моє життя – це ти, твої доньки, оце дитя, що має народитися. Решта – то лише необхідне тло.

– Необхідне для кого? Для тебе? Для мене – точно ні!

Він притиснув мене міцніше й прошепотів:

– Довірся мені.