Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 26)

Батько, дізнавшись ту новину, зовсім занепав духом і впав у депресію. Брати, поглянувши на все це затуманеним поглядом, перші дні побігали навколо, вдаючи занепокоєння, а потім знову повернулися до своїх загадкових справ, якими займалися день і ніч. Обмежувалися тим, що підкидали грошей, які насправді були дуже потрібні для оплати медиків і ліків. Сестра, перелякана у смерть, відсиджувалася вдома: завжди неохайна, у нічній сорочці, готова засунути цицьку Сильвіо за першого його писку. Так увесь тягар материної хвороби ліг на мої плечі, хоч я була на четвертому місяці вагітності.

Але я не думала про себе, мені хотілося, щоб мати зрозуміла, як я її люблю, незважаючи на наші постійні сварки. Я робила все, що могла: попросила Ніно й П’єтро знайти найкращих лікарів, возила матір до тих світил, цілодобово сиділа біля ліжка, коли її терміново прооперували, доглядала за нею після виписки.

Спека стояла неймовірна, я нервувалася. У той час як мій живіт почав випинатися, а всередині росло ще одне сердечко, я з болем бачила, як згасає мати. Мене розчулювало, як вона щосили трималася за мене, – так само, як колись я малою чіплялася за її руку. Що слабшою і переляканішою вона ставала, то більше я пишалася тим, що підтримую в ній життя.

Спершу вона поводилася зі мною грубо, як завжди. Що б я не казала, відповідала нечемно, відмовлялася від допомоги. Лікар? Вона сама до нього піде. Лікарня? Сама поїде. Лікування? Сама дасть раду. «Нічого мені не треба, – бурчала вона, – іди звідси, ти мене тільки нервуєш!» Попри це, вона гнівалася, якщо я затримувалася хоча б на хвилинку («Якщо в тебе важливіші справи, то нічого було казати, що прийдеш!»). Обзивала, якщо я не могла відразу подати їй те, що вона просила. Інколи навіть сама підводилася й пленталася своєю кульгавою ходою, аби довести мені, що я сплю на ходу, а вона – спритніша за мене («Отам, отам воно лежить, Лену! Що у тебе в головешці?! Поки тебе дочекаєшся, вмерти можна!»). Щоразу грубо дорікала за мою чемність у розмовах із лікарями та медсестрами, сичала упівголоса: «Оцим гадам на тебе насрати, поки ти не плюнеш їм у морду! Вони бігають навшпиньках лише перед тими, кого бояться!» Але в душі вона все одно змінилася. Часто сама лякалася власних страхів. Рухалася так, ніби боялася, що підлога під ногами може будь-якої миті провалитися. Якось я застала її перед люстерком. Останнім часом вона часто розглядала себе зацікавлено, чого ніколи раніше не робила. Запитала збентежено: «Ти пам’ятаєш мене молодою?» Потім несподівано, без очевидного зв’язку, звичним грубим тоном змусила мене пообіцяти, що я ніколи не покладу її до лікарні і не залишу помирати там на самоті. В очах блищали сльози.

Особливо мене непокоїла її емоційність, адже раніше вона не давала волі почуттям. Її розчулювали згадка про Деде, думка про те, що в батька можуть закінчитися чисті шкарпетки, розмови про Елізу та її негаразди з дитиною, мій животик, несподівані спогади про голе поле, яке колись простиралося навколо будинків нашого району. Коротко кажучи, разом із хворобою до неї прийшла вразливість, якої раніше не було. І та вразливість посилила її неврастенію, що переросла в капризне страждання: материні очі дедалі частіше наливалися сльозами. Одного разу вона розплакалася лише від згадки про вчительку Олів’єро, хоча завжди її ненавиділа.

– Пам’ятаєш, – казала, – як вона наполягла на тому, щоб ти склала вступний іспит до середньої школи?

І сльози полилися рікою.

– Мамо, заспокойся, – благала я, – чого ти?

Мене збентежив її плач без видимої причини, я до такого не звикла. Вона сама здивовано хитала головою, сміялася і плакала водночас – сміялася, щоб показати мені, що сама не знає, чому плаче.

42

Саме та материна слабкість поступово відкрила шлях до взаєморозуміння й довіри, якої в нас ніколи не було. Спершу вона соромилася слабкості. Якщо під час нападів були присутні батько, брати або Еліза з Сильвіо, вона ховалася в туалеті. А коли вони чемно просили її вийти («Мамо, як ти, відчини!»), то вона не відчиняла, натомість відповідаючи: «У мене все гаразд, чого вам треба?! Дайте хоч у туалет сходити спокійно!» А от зі мною вона несподівано розслабилася, вирішивши виявити свої страждання й більше не стримуватися.

Почалося це одного ранку в неї вдома, коли вона раптом розповіла, чому кульгає. Зробила це з доброї волі, без передмов.

– Ангел смерті вже торкався мене в дитинстві, – гордо заявила вона, – причому тією самою хворобою, що й тепер. Але я його перехитрила, хоч була ще дівчам. І ось побачиш: я й зараз його обману, адже не боюся страждань. Я навчилася терпіти біль у десять років і відтоді не припиняла це робити. А якщо вмієш терпіти, то ангел тебе поважає – поскубе і йде собі далі.

Розповідаючи, вона задерла сукню й показала понівечену ногу, наче то була особлива реліквія, здобута в битві. Потім з вимушеним смішком і сумом в очах нервово махнула рукою.

Від того дня вона дедалі рідше похмуро мовчала і дедалі частіше звіряла мені таємниці. Інколи розповідала справді бентежні речі. Зізналася, що окрім мого батька в неї не було інших чоловіків. Зізналася безсоромно, що в ліжку мій батько абищо і вона не пригадувала, щоб колись їй подобалося бодай з ним обійматися. Зізналася, що завжди його любила і досі любить, але як брата. Зізналася, що єдиною чудовою подією в її житті була та мить, коли народилася я, її перша донька. Зізналася, що найбільшим гріхом, за який їй горіти в пеклі, було те, що вона ніколи не відчувала особливої любові до інших дітей і вважала їх карою – раніше і тепер. І зізналася нарешті без зайвого словоблуддя, що її єдиною справжньою донькою була я. Коли вона мені про це сказала – пам’ятаю, ми якраз уперше були в лікарні – вона так розхвилювалася, що плакала ще довше, ніж зазвичай. Пробурмотіла:

– Я хвилювалася лише про тебе, завжди. До решти ставилася як не до своїх. Тож можеш собі уявити, який то був для мене удар, Лену, удар у самісіньке серце! Тобі не слід було кидати П’єтро, не слід було сходитися з синком Сарраторе. Він гірший за свого батька: чесний одружений чоловік із двійком дітей не шукав би чужої дружини!

Я заступилася за Ніно. Спробувала заспокоїти її, сказала, що ми обоє – у процесі розлучення, і як тільки розлучимося, то негайно одружимося. Вона мовчки мене слухала, не перебиваючи. У неї майже не залишилося внутрішньої сили, що раніше давала змогу підводитися з колін після ударів долі й нав’язувати комусь свою волю. Тепер вона лише хитала головою. Бліда, худа – сама шкіра та кістки! – вона якщо й дорікала мені, то робила це повільно, говорячи слабким голосом.

– Коли? Де? Це що, мені доведеться дожити ще й до того, що ти станеш гіршою за мене?!

– Та ні, мамо, не хвилюйся, я не здамся, піду далі!

– Я в це більше не вірю, Лену, ти зупинилася.

– Ось побачиш, ти ще пишатимешся мною. Усіма нами пишатимешся – і мною, і Елізою, і братами.

– Твоїх братів і сестру я вже давно покинула напризволяще, і тепер мені соромно.

– Неправда! Еліза має все необхідне. Та й Пеппе з Джанні працюють, заробляють. Що ще треба?

– Хочу виправити те, що накоїла. Я всіх трьох віддала Марчелло, і це була помилка.

Отакі слова вона промовила ледве чутно. Ніяк не могла заспокоїтися, говорила про них, і її розповідь мене здивувала. «Марчелло – значно нахабніший і жорстокіший за Мікеле, – сказала вона, – обманом забрав у мене дітей. Він тільки на перший погляд такий добрий, нібито кращий із них двох. Під його впливом Еліза теж змінилася, адже тепер вона почувається більше Соларою, ніж Ґреко, і в усьому й завжди стає на його бік». Мати шепотіла все це так, ніби ми сиділи не в переповненій залі очікування однієї з найкращих лікарень міста, а десь біля самого Марчелло. Я спробувала змінити тему, щоб заспокоїти її, адже через хворобу й старість вона почала все перебільшувати.

– Ти занадто хвилюєшся через усе, – сказала я.

А вона відповіла:

– Я хвилююся, бо знаю, що кажу, а ти – ні. От спитай у Ліни, якщо мені не віриш!

І тут, згадавши з сумом про те, як погіршилися справи в нашому районі («краще жилося, коли командував дон Акілле Карраччі»), вона ще з більшим захопленням заговорила про Лілу. Ліла – єдина, кому до снаги навести лад у районі. Ліла вміла керувати по-доброму, а коли треба – то й по-поганому. Ліла знала про всі гидкі справи в районі, але ніколи нікого не засуджувала, бо розуміла, що кожен може помилитися, тому завжди допомагала. Ліла в її очах була такою собі войовничою святою, чий вогонь розплати освітлював трасу, сквер, старі й нові будинки району.

Я слухала і розуміла, що, на її погляд, моєю єдиною заслугою були добрі стосунки з тією новою хазяйкою району. Вона назвала нашу з Лілою дружбу корисною і закликала її берегти. Я одразу зрозуміла чому.

– Зроби послугу, – попросила вона, – поговори з нею та Енцо, щоб забрали твоїх братів з вулиці й взяли на роботу до себе.

Я усміхнулася, прибрала з її чола пасмо сивого волосся. Казала, що до інших дітей їй немає діла, а сама тим часом – зігнута, з тремтливими руками, які вчепилися в мене так, що побіліли нігті, – тільки про них і думала. Хотіла забрати їх від Солар і віддати Лілі. Так вона хотіла виправити давню помилку, якої припустилася, обираючи, на чий бік стати у війні добра і зла. Виходить, Лілу вона вважала втіленням добрих сил.