Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 28)
45
І справді, я жила подвійним життям. До моєї квартири на Тассо Ніно приводив високоосвічених друзів, які ставилися до мене з повагою, високо оцінювали мою другу книжку, цікавилися думкою щодо їхньої творчості. До пізньої ночі ми з виглядом знавців-експертів жваво обговорювали найвизначніші події суспільного й політичного життя. Дискутували про те, чи існує ще пролетаріат, підтримували лівих соціалістів, критикували комуністів (
Але я не обмежувалася вулицею Тассо. Я багато подорожувала, не хотіла перетворитися на бранку Неаполя. Часто їздила з доньками до Флоренції. П’єтро тривалий час активно займався політикою пліч-о-пліч із батьком і, на відміну від Ніно, який все більше поділяв погляди соціалістів, залишався непохитним комуністом. Я щоразу уважно слухала його, не сперечаючись. Він розхвалював чесність партії, розповідав про труднощі в університеті, тішився визнанням, яке здобула його книжка в наукових колах, особливо в англомовних країнах. Потім я знову вирушала в дорогу. Залишала дітей на нього й Доріану, а сама їхала до Мілана, навідуючись до видавництва, аби боротися з очорненням мого імені, яким активно займалася Аделе. Свекруха, як мені повідомив директор видавництва, коли запросив на вечерю, не гаяла нагоди, щоб наговорити на мене й виставити в очах інших як легковажну й ненадійну особу. Як наслідок, я намагалася привернути увагу кожного, з ким доводилося зустрічатися у видавництві. Жваво й дотепно спілкувалася з усіма, охоче погоджувалася на будь-які пропозиції прес-служби, запевняла директора, що майже завершила нову книжку, а сама навіть не розпочинала над нею роботу. Потім знову вирушала в дорогу, забирала дітей і поверталася до Неаполя, призвичаюючись до хаотичного руху на дорогах, використання особистих зв’язків, щоб отримати те, що мені і так належало, безкінечних сварливих черг, тяжких зусиль у здобутті поваги до себе, постійної тривоги під час відвідування з матір’ю лікарень і лабораторій. Тож у квартирі на Тассо, як і в будь-якому іншому місці Італії, я почувалася впевненою в собі поважною синьйорою, а от у Неаполі, особливо в нашому районі, від моєї вишуканості не лишалося й сліду. Про мою другу книжку тут навіть не чули, а коли хтось грубо до мене звертався, я казилася, переходячи на діалект і вдаючись до найбруднішої лайки.
Єдине, що, на мій погляд, пов’язувало Південь і Північ, – це кровопролиття. Усе частіше говорили про вбивства у Венето, Ломбардії, Емілії, Лаціо, Кампанії. Часом, гортаючи ранкову газету, я думала, що наш район – найспокійніше місце в усій Італії. Звичайно, то була неправда: у районі насильства вистачало, як і раніше. Чоловіки билися між собою, лупцювали жінок, часом когось убивали через темні справи. Інколи навіть серед рідних і близьких спалахували пристрасті, і розмови набували погрозливого тону. Я поводилася обережно. До мене зверталися привітно, як до бажаного гостя, який тримається осторонь і в справи якого краще не пхати носа. Я справді почувалася сторонньою спостерігачкою, яка не володіє всією інформацією. Мені постійно здавалося, що Кармен чи Енцо відомо значно більше, ніж мені, що Ліла ділиться з ними таємницями, про які мені не розповідає.
Якось я була разом із доньками в офісі «Basic Sight» – то були три кімнатки, вікна яких виходили на нашу початкову школу, – і Кармен, знаючи, що я тут, забігла привітатися. Я згадала про Пасквале, більше із симпатії, із почуття колишньої дружби, хоча в душі давно вважала його відчайдушним бандитом, що порушував закон. Я хотіла запитати, чи є якісь новини, але при згадці про нього Кармен і Ліла спохмурніли й напружилися, ніби я сказала щось недоречне. Але не змінили тему. Навпаки, Кармен поділилася своїми тривогами. Та все ж здалося, що вони чомусь вирішили, що про деякі речі мені краще не говорити.
Двічі чи тричі я випадково наштовхувалася на Антоніо. Одного разу він був із Лілою, а другого – з Лілою, Кармен та Енцо. Мене вразило, як знову зміцніла їхня дружба, і чимало здивувало, що він, вірний пес Солар, змінив хазяїв і подався на службу до Ліли й Енцо. Звичайно, ми знали одне одного з дитинства, але я була впевнена, що тут ідеться не лише про давню дружбу. Ця четвірка, побачивши мене, повелася так, ніби вони зустрілися випадково, хоч було ясно, що то неправда. Їхня поведінка свідчила, що вони мали спільну таємницю, якою не хотіли ділитися зі мною. Це стосувалося Пасквале? Чи їхньої фірми? Чи Солар? Я не знаю. Єдине, що Антоніо неуважно сказав мені під час однієї з тих зустрічей: «Ти така гарна з животом!» Принаймні це єдине, що я пригадую.
Мені не довіряли? Не думаю. Інколи здавалося, що саме через той імідж порядної жінки я втратила – особливо в Лілиних очах – здатність розуміти певні речі, а тому вона хотіла захистити мене від вчинків, на які я могла зважитися, не знаючи фактів.
46
Щось було не так. У мене виникало відчуття невизначеності, я відчувала це й тоді, коли все виглядало ясним і здавалося однією з дитячих забав Ліли: інсценувати певні ситуації, у яких насправді ховається щось інше.
Одного ранку, знову таки в офісі «Basic Sight», я перекинулася кількома словами з Ріно, якого не бачила багато років. Він схуд, змарнів, очі горіли нервовим блиском. Він привітався якось неприродно радісно й облапав мене, ніби гумову ляльку. Говорив без упину про обчислювальні машини, про неймовірні грошові обороти, якими йому доводилося займатися. Потім несподівано його настрій змінився. Йому ніби перехопило подих: він почав стиха, без видимих причин наговорювати на сестру. Я намагалася заспокоїти його, шукала склянку, щоб запропонувати води. Але раптом він покинув мене саму перед зачиненими дверима Лілиного кабінету і зник, ніби побоювався, що та почне йому за щось дорікати.
Я постукала, увійшла. Запитала обережно, чи її брат добре почувається. Вона роздратовано скривилася й відповіла: «Ти ж знаєш, яка в нього вдача!» Я кивнула, згадала про Елізу і пробурмотіла, що з братами і сестрами не завжди все гладко. Тут мені спали на думку Пеппе з Джанні, і я випалила, що мати хвилювалася за них, хотіла витягти з-під влади Марчелло Солари, а тому попросила мене запитати, чи не могла б вона підшукати їм у себе якусь роботу. Почувши оте «витягти з-під влади Марчелло Солари» та «підшукати їм якусь роботу», Ліла примружилась, ніби намагалася збагнути, чи я сама розуміла зміст сказаного. І вирішивши про себе, що розуміла я небагато, різко промовила:
– Я ніяк не можу тримати їх у себе, Лену! Досить уже одного Ріно! Не кажучи про небезпеку для Дженнаро.
Я замовкла, не знаючи, що відповісти. Дженнаро, мої брати, її брат, Марчелло Солара… Спробувала розпитати, але Ліла перевела розмову на інше.
Так само вона мовчала і змінювала тему, коли мова заходила про Альфонсо. Він уже давно працював на Лілу й Енцо, і зовсім не так, як Ріно, який швендявся туди-сюди без діла. Альфонсо справді здобув нову професію, його посилали на підприємства для збору даних. Але стосунки між Альфонсо й Лілою відразу здалися мені значно тіснішими, аніж звичайні робочі відносини. Тут не йшлося про особливе захоплення-відторгнення, у якому колись давно зізнався мені Альфонсо, тепер це було щось більше. З його боку – якась незвичайна потреба ані на мить не втрачати її з поля зору. Неймовірний зв’язок, що, здавалося, передавався невидимим потоком від неї до нього, під дією якого він змінювався. Я швидко переконалася в тому, що закриття крамниці на площі Мартірі і звільнення Альфонсо були якось пов’язані з тим потоком. Але коли я намагалася розпитати (що сталося з Мікеле, як їй вдалося уникнути його впливу, чому він звільнив Альфонсо?), Ліла тільки сміялася й відповідала:
– А що тут казати?! Мікеле сам не знає, чого хоче: то відчиняє, то зачиняє, то запускає, то розганяє, а потім казиться на інших!
Та в її сміхові не було кепкування, радості чи задоволення. Той сміх служив прикриттям, аби я припинила розпитувати. Якось ми вирішили піти по крамницях на вулиці Мілле, а оскільки той район упродовж багатьох років був рідним для Альфонсо, він охоче запропонував нам допомогу, заявивши, що його друг тримає там крамницю якраз на наші смаки. Його гомосексуалізм уже ні для кого не був таємницею. Альфонсо і надалі жив із Марізою, але Кармен запевнила мене, що їхні діти насправді від Мікеле, а ще шепнула похапцем: «А зараз Маріза – коханка Стефано! Так, саме Стефано: брата Альфонсо і колишнього чоловіка Ліли! Це нова чутка, про яку в нас шепочуться».
І додала захоплено:
– Але Альфонсо чхати хотів на всі ті плітки. Вони з дружиною вже давно живуть кожен сам по собі і не заважають одне одному.
Тому я не здивувалася, що його друг-комерсант виявився голубим, як його жартома назвав сам Альфонсо під час знайомства. Мене більше здивувала поведінка Ліли, та гра, до якої вона спонукала його згодом.