Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 29)
Ми приміряли одяг для вагітних. Виходили з кабінок, крутилися перед дзеркалом, а Альфонсо з другом розхвалювали нас і радили, що краще. Загалом атмосфера була досить приємною. Несподівано Ліла почала капризувати й хмуритися. Вона собі не подобалася, проводила рукою по округленому животу й казала Альфонсо: «Що ти таке верзеш! Не треба радити мені абищо! Ти б сам таке одягнув, оцього кольору?!»
Я підсвідомо відчула, що розпочалася звична Лілина гра у видиме й приховане. Врешті Ліла вхопила гарну темну сукню й звернулася до колишнього дівера так, ніби дзеркало в крамниці розбилося:
– Ану, покажи, як
Вона промовила ту безглузду фразу таким тоном, наче в ній не було нічого дивного. Альфонсо не змусив себе умовляти, підхопив сукню і зачинився в кабінці на кілька довгих хвилин.
Я продовжувала приміряти одяг. Ліла поглядала на мене байдуже, а хазяїн крамниці обсипав компліментами щоразу, коли я виходила в іншому наряді. Сама я напружено чекала повернення Альфонсо. А коли він нарешті вийшов, то аж рота роззявила. Мій колишній сусід по парті з розпущеним волоссям і у вишуканій сукні здавався викапаною копією Ліли. Його бажання наслідувати її в усьому, яке я помітила раніше, несподіваним чином проявилося. Тієї миті він був гарнішим (чи гарнішою) за Лілу – такий собі чоловік-жінка, про якого я писала у своїй книжці, – готовий чи готова рушити до храму Монтеверджине поклонятися Чорній Мадонні.
Він несміливо запитав у Ліли: «Такою ти собі подобаєшся?» На що хазяїн крамниці радісно заплескав у долоні і захопливо підморгнув: «Я знаю, кому ти сподобаєшся! Справжня красуня!» Самі натяки. Справи, про які вони знали, а я – ні. Ліла хитро посміхнулася і пробурмотіла: «Я хочу тобі її подарувати». І все. Альфонсо радісно закивав, але на цьому обговорення закінчилося, ніби Ліла без слів наказала їм двом: досить. Вочевидь, я достатньо побачила й почула.
47
Ота її здатність уміло варіювати від видимого до прихованого особливо неприємно мене вразила – лише одного разу! – під час нашого візиту до гінекологині, коли справи пішли кепсько. Був листопад, але в місті стояла така спека, ніби літо ще не закінчилося. Лілі стало зле вже в дорозі, ми зайшли на хвилинку до кафе, а потім стривожені рушили до лікарки. Ліла не без самоіронії пояснила, що дитина в животі вже виросла, почала швигати, крутитися, непокоїла її і виснажувала. Лікарка послухала й заспокоїла її словами: «Народиться таке ж непосидюче, як і мама! Жваве і з фантазіями!» Отже, усе добре, немає причин непокоїтися. Але перед тим як попрощатися, я вирішила таки перепитати:
– То ви впевнені, що все гаразд?
– Авжеж!
– Тоді що зі мною не так? – запитала Ліла.
– Нічого пов’язаного з вагітністю.
– А з чим воно пов’язане?
– Із тим, що у вас в голові.
– А звідки вам знати, що у мене в голові?
– Мені багато чого розповів ваш друг Ніно.
Ніно? Друг? Мовчання.
Коли ми вийшли від лікарки, мені довелося докласти чимало зусиль, аби переконати Лілу не змінювати гінеколога. Перш ніж піти, Ліла видала суворим тоном: «Твій коханець – ніякий мені не друг! Але здається, що й тобі він теж не друг!»
Отак вона знову ранила мені душу, нагадавши про найбільшу мою проблему: ненадійність Ніно. Раніше Ліла вже довела, що знала про Ніно багато такого, про що я й гадки не мала. А тепер знову натякала, що їй відомо те, про що не здогадуюся я? Розпитувати не було сенсу, вона махнула рукою й пішла, обірвавши розмову.
48
Після того я посварилася з Ніно. Звинуватила його в нетактовності й надмірній балакучості, адже він (і не треба заперечувати) розповів про особисте дружині свого колеги. Мене тривожили й інші думки, але я стрималася і не виказала нічого зайвого.
Я не сказала, що Ліла вважає його брехуном і зрадником. У тому не було сенсу: він би просто поглузував з мене. Але у мене виникла підозра, що в тому натяку на невірність було щось дуже конкретне. Підозра спершу була слабкою і ледь відчутною, і мені самій не хотілося перетворювати її на нестерпну впевненість. Та все ж вона не давала мені спокою. Тому якось у неділю того ж листопада я спершу поїхала до матері, а після обіду зайшла до Ліли. Мої діти були у Флоренції з батьком, Ніно святкував день народження тестя з усією своєю родиною (я тоді так і сказала: «з
Дитина в животі поводилася неспокійно, і я списувала це на погоду. Ліла теж пожалілася, що її маля постійно крутиться. Вона хотіла піти прогулятися, аби заспокоїти його, але я дістала тістечка й сама заварила кави. Мені кортіло поговорити наодинці, в інтимній атмосфері тієї небагато обставленої квартири з вікнами на трасу.
Я вдала, що мені охота побазікати. Завела розмову про те, що мене цікавило менше: «Чому Марчелло каже, що ти – причина всіх нещасть його брата?.. Що ти такого зробила Мікеле?!» Я промовила це напівжартома, ніби про таке не можна було говорити всерйоз. Так я сподівалася підвести розмову до того, що мене цікавило найбільше: що саме Ліла знала про Ніно?
Ліла відповідала неохоче. То сідала, то вставала, казала, що в неї так болить живіт, ніби вона випила десять літрів газованки. Запах тістечок, які вона любила, викликав нудоту, та й на смак вони здавалися огидними.
– Ти ж сама знаєш, який Марчелло, – сказала вона, – він так і не зміг пробачити того, як я повелася з ним ще дівчам. А оскільки він боягуз, то ніколи не скаже в очі те, що думає. Вдає доброго, а позаочі розпускає плітки.
Після цих слів додала тоном, яким завжди зверталася до мене – люблячим, але дещо знущальним:
– Але ти ж у нас синьйора! Такі розмови не для твоїх вух. Розкажи краще, як там твоя мати.
Хотіла, як завжди, змінити тему, але я не здалася. Розпочала з матері, потім плавно перевела на її переживання щодо Елізи й братів і знову повернулася до Солар. Вона пирхнула, заявила, що чоловіки забагато уваги приділяють сексу, і додала зі сміхом:
– Я не кажу про Марчелло, хоч й з ним лихі жарти! Я про Мікеле. Він зовсім з глузду з’їхав, тільки про мене й думає, ходить тінню за моєю тінню!
Вона особливо виділила оте «тінню за моєю тінню». Сказала, що саме через це Марчелло так її ненавидить і погрожує. Його бісило, що вона прив’язала до себе брата й водить його вулицями за собою на сміх людям. Знову реготнула й пробурмотіла:
– Марчелло думає, що я його боюся. Але де там! Єдиною, хто міг нагнати на мене страх, була його мати. І всі знають, чим воно закінчилося!
Вона говорила й говорила, а сама проводила рукою по чолу, жалілася на спеку, на легкий головний біль, що непокоїв її від самого ранку. Я розуміла, що їй хотілося переконати мене у безпеці нашого району, але водночас і навпаки: показати, що насправді коїться в місці, де їй доводиться жити і щодня працювати, – за фасадами будівель, на вулицях нового і старого районів. Тож, з одного боку, вона кілька разів наголосила на відсутності небезпеки, а з другого – жваво описала неймовірне беззаконня, що тут панувало, з усіма його правопорушеннями, агресією, крадіжками, лихварством, кривавими помстами, що тягнули за собою нові помсти. Таємничий зошит із червоною обкладинкою, у який колись записувала борги Мануела, після її смерті перейшов до Мікеле, а тепер його вів Марчелло, який поступово перебирав собі до рук (бо не довіряв братові!) керування всіма законними й незаконними справами, а разом із тим – і вигідні незаконні зв’язки з політичними діячами. Несподівано Ліла випалила:
– Ось уже кілька років, як Марчелло торгує наркотиками в нашому районі. І я подивлюся, чим воно йому вилізе!
Отакої! Ліла зблідла й почала махати на себе подолом сукні, щоб освіжитися.
З усіх натяків мене особливо вразила згадка про наркотики і її відразливий тон. У той час наркотики для мене асоціювалися з домом Маріарози, та й із моєю квартирою на Тассо деякими вечорами. Сама я їх не вживала (так, курила кілька разів травичку з цікавості), але не мала нічого проти тих, хто це робив: у тому середовищі, де я жила, ні в кого це не викликало обурення. А тому я, щоб якось підтримати розмову, згадала про Маріарозу, для якої наркотики були одним із багатьох джерел задоволення, засобом звільнитися від табу, особливою вишуканою формою свободи. Але Ліла на це заперечно захитала головою:
– Яка свобода, Лену, що ти верзеш?! У синьйори Пальм’єрі син від наркотиків помер два тижні тому! Знайшли мертвим у сквері!
І я відчула, з яким презирством вона повторила слово «свобода», що в моїх устах мало позитивне значення. Я завмерла від несподіванки, спробувала припустити:
– Можливо, у нього було хворе серце.
Вона відповіла:
– Він помер від героїну! – І додала швидко: – Годі про це! У мене немає анінайменшого бажання цілу неділю говорити про брудні справи Солар!
Але вона й так уже це зробила, розповіла мені значно більше, аніж за інших обставин. Якось воно в неї вихопилося. Чи то через неспокійний внутрішній стан, чи то через утому від вагітності, чи з наміром – не знаю! – Ліла ненадовго послабила свої захисні перепони, і я усвідомила з усього сказаного, що відкрила для себе багато нових сторінок життя району. Я давно знала, що Мікеле її кохав (але кохав так, що те почуття перетворилося на манію і роз’їдало його зсередини), і було ясно, що вона скористалася його слабкістю. Але в розмові вона промовила оте «тінню за моєю тінню», і в мене перед очима постав Альфонсо. Альфонсо, який копіював її в сукні для вагітних у крамниці на Мілле. А разом із ним мені ввижався засліплений пристрастю Мікеле, що задирає йому сукню й притискає до себе. Ті розмови про Мікеле в одну мить змінили моє ставлення до наркотиків. Я більше не вважала їх іграшкою для розслаблення заможних людей. Я ніби перенеслася в темні кутки старого скверу біля церкви, де наркотики, як зміїна отрута, струменіли в жилах моїх братів, Ріно, можливо, навіть Дженнаро, убивали й несли гроші до зошита в червоній обкладинці. Той зошит колись зберігала Мануела Солара, а тепер, оскільки він перейшов від Мікеле до Марчелло, його тримала в своєму домі моя сестра. Я знову відчула на собі вплив особливого таланту Ліли: кількома словами створювати й руйнувати яскраві образи в уяві інших людей, отой дар сказати й замовкнути, аби розбудити в головах картинки й відчуття, без потреби додавати щось самій. Я подумала збентежено, що досі помилялася, намагаючись описувати все, що бачу і знаю. Треба писати так, як вона говорить: залишати провалля, зводити мости і обривати їх, змушувати читача стежити за думкою: Марчелло Солара проходить швидко разом із моєю сестрою Елізою, потім Сильвіо, Пеппе, Джанні, Ріно, Дженнаро, за ними Мікеле, зачарований тінню Ліли. Натякнути на те, що всі вони течуть у жилах сина синьйори Пальм’єрі, якого я взагалі не знаю, але думка про його смерть крає серце; його жили не мають нічого спільного з жилами осіб, яких Ніно приводить до мене на Тассо, з жилами Маріарози, однієї її подруги (це я тільки-но пригадала!), якій від наркотиків було недобре, і їй довелося лягти до лікарні для дезінтоксикації; та й сама моя зовиця зараз невідомо де – я давно не мала від неї звістки. Комусь вдається врятуватися, а хтось гине.