Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 30)

Я відігнала від себе образи любощів між чоловіками, встромлених у жили голок та пристрастей на межі зі смертю. Спробувала продовжити розмову, але вона не клеїлася. Післяобідня спека стискала горло, пригадую налиті свинцем ноги і піт, що стікав по тілу. Я поглянула на годинник, що висів у кухні: 19:30. Спіймала себе на думці, що більше не хотілося згадувати про Ніно, розпитувати про нього Лілу, яка сиділа навпроти у слабкому жовтуватому світлі лампи: «Що такого ти знаєш про нього, чого не знаю я?» А знала вона багато, навіть занадто. І якби розповіла, то змусила б уявити таке, що мені потім нізащо б не вдалося стерти з пам’яті. Колись вони спали разом і вчилися, вона допомагала йому писати статті, як і я згодом допомагала з рукописами. На якусь мить до мене повернулися давні ревнощі й заздрість. Мені від цього стало недобре, і я поспішила відігнати від себе ті думки.

Та їх радше відігнав якийсь дивний звук, щось на кшталт глухого гулу, що почувся під будинком, під трасою, ніби одна з вантажівок, що без упину мчали нею, раптом загальмувала, різко звернула в нашому напрямку й на повній потужності рвонула під землю, у підвал, збиваючи і трощачи все на своєму шляху.

49

У мене перехопило подих, на мить я не могла второпати, що відбувається. Філіжанка з кавою задрижала на блюдці, ніжка столу вдарила мене по коліну. Я скочила на ноги, побачила, що Ліла теж налякана і намагається підвестися. Стілець під нею захитався, вона спробувала утриматися на ньому, але якось повільно, зігнувшись, простягнувши одну руку до мене, а другою вчепившись у спинку. Очі примружені, як і щоразу, коли вона задумувалася, перш ніж діяти. Тим часом гул під будинком не припинявся, підземний вітер здіймав під підлогою хвилі невідомого моря. Я поглянула на стелю: лампа розхитувалася разом із рожевою люстрою.

– Землетрус! – вигукнула я.

Підлога рухалася, невидима буря вирувала під ногами, змушуючи тремтіти кімнату, як ліс від поривів вітру. Стіни скрипіли, здавалися роздутими, розходилися і сходилися по кутках. Зі стелі сипалася хмара пилу, до неї домішався пил, що йшов від стін. Я кинулася до дверей, вигукнувши знову: «Землетрус!» Але мені лише здавалося, що я рухаюся, насправді я стояла як укопана. Ноги не рухалися, усе тіло обважніло – голова, плечі, особливо живіт. Підлога, на яку я хотіла обпертися, хиталася під ногами: лише на мить була тут, а потім віддалялася.

Я згадала про Лілу, пошукала її очима. Стілець нарешті упав, меблі – особливо старий буфет з усіма келихами, посудом, порцеляною – дрижали разом із вікнами, як бур’яни на карнизах від вітру. Ліла стояла посеред кімнати, зігнувшись і схиливши голову: очі зажмурені, лоб наморщений. Руками вона притримувала живіт, ніби боялася, що він ось-ось відірветься і загубиться під пилом штукатурки. Минали секунда за секундою, але світ і не думав повертатися до звичного стану. Я покликала її. Вона ніяк не реагувала і здавалася єдиним об’єктом у кімнаті, що не дрижав, не скрипів і не рухався. Складалося враження, ніби вона вимкнула всі відчуття: вуха не чули, ніс не вдихав, губи міцно стиснуті, очі сховалися за повіками. Увесь її організм застиг, живими лишалися тільки руки, що розчепіреними пальцями стискали живіт.

– Ліло! – покликала я.

Кинулася до неї: треба було схопити її і витягти звідси. Але моя підсвідомість, яку я вважала ослабленою, відразу дала про себе знати, прокинулася й зашепотіла: «Може, варто діяти, як вона: не рухатися, нахилитися, щоб захистити дитину, а не бігти кудись». Я завагалася. Мені коштувало неймовірних зусиль дійти до неї, хоча вона й стояла всього за кілька кроків від мене. Нарешті я вхопила її за руку, струсонула. Вона розплющила очі, що спершу здалися мені білими, без зіниць. Гуркіт стояв страшенний, гуділо ціле місто – Везувій, вулиці, море, старі будинки на Трибуналі й Квартьєрі, новобудови на Позілліпо. Ліла вирвалася, закричала: «Не чіпай мене!» Закричала розлючено, той крик ще довго стояв мені у вухах, значно довше, аніж ті безкінечні секунди землетрусу. Мені стало ясно, що я помилялася: вона, що завжди керувала всіма, тієї миті нічим не керувала. Вона заціпеніла з переляку, боялася розсипатися від одного мого дотику.

50

Тягнучи й умовляючи, я таки зуміла вивести її на вулицю. Я побоювалася, що після першого поштовху, який нас паралізував, могли статися наступні, ще потужніші, вирішальні, після яких будинок завалився б просто на нас. Я дорікала їй, благала, нагадувала, що нам треба перш за все врятувати діток. Вискочивши надвір, ми потрапили у вихор переляканих криків, наростаючого жаху, що супроводжувався хаотичними рухами сотень людей. Здавалося, ніби серце району й цілого міста ось-ось розірве. Як тільки ми опинилися на вулиці, Ліла виблювала, а я щосили боролася з нудотою, від якої вивертало шлунок.

Той землетрус – потужний землетрус 23 листопада 1980 року – проник у нас аж до кісток. Знищив уяву про стабільність і непорушність, упевненість у тому, що кожна наступна мить буде схожою на попередню, звичність звуків і жестів, їхню розпізнаваність. Їм на зміну з’явилися сумнів у будь-яких переконаннях, тенденція вірити кожному забобону, бентежна увага до ознак нетривкості світу. І відновити контроль над почуттями виявилося нелегко. Секунда тягнулася за секундою, але нічого не припинялося.

Надворі було ще гірше, аніж у помешканні: усе навколо рухалося й кричало. Люди поширювали чутки, від яких паніка наростала. Над залізничною колією бачили багряні спалахи. Прокинувся Везувій. Море затопило Мерджелліну, Віллу Комунале, К’ятамоне. Обвалилися будинки на Понті Россі, цвинтар дель П’янто пішов під землю разом із мертвими, цілу вулицю Поджореале стерло з лиця землі. Ув’язнені або лишилися під руїнами, або втекли і тепер убивали людей тут і там. Тунель, що вів до морського узбережжя, упав, поховавши під собою пів району біженців. Такі новини, що передавалися з вуст до вуст, наганяли ще більше страху. Я бачила, що Ліла вірить усьому почутому, тремтить із переляку, міцно вчепившись у мою руку.

– У місті небезпечно, – шепотіла вона мені, – треба тікати звідси! Будинки валяться, все кругом падає на голову, труби розриває, поглянь, як пацюки тікають із каналізації!

Оскільки люди бігли до автівок, дороги заповнилися транспортом, Ліла почала смикати мене, примовляючи:

– Усі біжать за місто, там безпечніше!

Вона хотіла бігти до машини, хотіла виїхати на відкритий простір, де на голову могло впасти лише небо, яке здавалося легшим. Мені ніяк не вдавалося заспокоїти її.

Ми добігли до автівки, але ключів у Ліли не було. Ми вискочили на вулицю, не прихопивши нічого, двері за нами зачинилися, і тепер ми повернутися не могли, навіть якби захотіли. Я щосили схопилася за ручку дверцят, смикнула раз, удруге, аж раптом Ліла заверещала, закривши вуха руками, ніби я своїми діями викликала нестерпні звуки й вібрації. Я озирнулася довкола, помітила здорову каменюку, що відкололася від кам’яної огорожі, вхопила її і вибила шибку.

– Потім відремонтуємо, – заспокоїла я її, – а зараз сідаймо всередину. Скоро все скінчиться.

Ми залізли в машину, але нічого не закінчувалося. Здавалося, що земля дрижить під ногами. У пиловому тумані сновигали групками люди, перемовляючись між собою. А коли починало здаватися, що нарешті все заспокоїлося, прибігав хтось новий із криками й вереском, і юрба знову вирувала. Час від часу хтось наштовхувався на нашу машину, і від тих поштовхів у мене завмирало серце.

51

Мені було страшно, так, дуже страшно. Але, на моє велике здивування, я була не такою переляканою, як Ліла. Під час землетрусу вона відкинула образ жінки, якою була за хвилину до нього, – жінки, що вміла точно розраховувати наміри, слова, жести, тактики, стратегії, – ніби вважала, що за тих обставин від цих навичок немає жодної користі. Вона стала геть іншою. Переді мною була та Ліла, яку я бачила новорічної ночі 1958 року, коли вибухнула війна феєрверків між Карраччі й Соларами; або та, яка покликала мене до Сан-Джованні-а-Тедуччо, коли працювала на фабриці Бруно Соккаво, бо боялася за хворе серце й хотіла залишити мені Дженнаро, переконана у своїй швидкій смерті. Різниця полягала в тому, що в минулому між двома іпостасями Ліли ще залишався певний зв’язок, а цього разу жінка, яка ніби вибралася нагору із земних надр, не мала анічогісінько спільного з моєю подругою, якій я заздрила всього кілька хвилин тому за здатність уміло підбирати слова. Навіть зовні не була на неї схожа через спотворені страхом риси обличчя.

Зі мною ніколи б не сталося такої метаморфози, адже я роками привчала себе до суворої самодисципліни. Світ навколо лишався для мене незмінним навіть у найстрашніші моменти. Я усвідомлювала, що Деде і Ельза зараз із батьком у Флоренції, де землетрусу бути не могло, і це мене заспокоювало. Я сподівалася, що найгірше вже позаду, що будинки в районі не зруйновано, що Ніно, мати, батько, Еліза, брати, хоч і дуже перелякані, як ми, але живі й здорові. А Ліла не могла так міркувати. Вона непокоїлася, тремтіла, гладила свій живіт, ніби не йняла віри звичним речам. На її думку, Дженнаро й Енцо зникли безвісти і втратили зв’язок і з нами, і між собою. Час від часу вона якось дивно й важко хрипіла, витріщивши очі й безтямно міцно обхопивши себе руками. Повторювала безладно одні й ті самі слова, ніяк не пов’язані з нашою ситуацією, штовхала мене в бік і викрикувала беззмістовні фрази, які все ж промовляла з дивовижною переконливістю.