Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 32)

54

Район збезлюднів, траса спорожніла, схолодніло. У будинках, що перетворилися на темні кам’яні громади, не горіло жодної лампочки, не виднілося миготіння телевізорів. Я теж задрімала. Потім несподівано прокинулася, аж підскочивши. Було ще темно. Ліла вийшла з автівки, дверцята з її боку лишилися прочиненими. Я відчинила свої, озирнулася навколо. У припаркованих машинах сиділи люди, хтось кашляв, хтось стогнав уві сні. Ліли не було видно, я захвилювалася, рушила до тунелю. Я знайшла її поблизу бензозаправки Кармен. Вона пробиралася поміж шматками карнизів та іншими уламками, поглядаючи вгору на вікна своєї домівки. Як тільки мене побачила, збентежилася. «Я була сама не своя, вибач, – сказала, – заморочила тобі голову балачками! Добре, що ми були разом!» Нервово усміхнулася, промовила ще одну з тих незрозумілих фраз, які мені довелося почути тієї ночі:

– «Добре» – це легкий запах повітряного струменя, що виходить з насоса.

І здригнулася. Їй ще було не по собі, і я переконала її повернутися до машини. За кілька хвилин вона вже спала.

Як тільки почало світати, я її розбудила. Вона була спокійна, почала виправдовуватися. Бурмотіла, намагаючись звести все на сміх:

– Ти ж мене знаєш: час від часу мені ніби щось тисне отут, у грудях.

Я відповіла:

– Не переймайся, усі втомлюються… он скільки всього тобі доводиться тримати в голові! І потім: усі втратили розум! Цьому лихові кінця-краю не було!

На що вона мовчки похитала головою: я знаю, що кажу.

Ми набралися духу і знайшли спосіб, як потрапити до її квартири. Почали безперестанку всім телефонувати, але то лінія була зайнята, то ніхто не брав слухавку. Не відповідали Лілині батьки, не відповідали родичі з Авелліно, до яких поїхали Енцо з Дженнаро, не відповідав ні один із номерів Ніно, не відповідали його друзі. А от із П’єтро мені вдалося поговорити, він якраз дізнався про землетрус. Я попросила його потримати дітей ще кілька днів, щоб переконатися, що небезпека минула. Але що більше годин минало, то яснішими ставали масштаби лиха. Виявилося, що для нашого переляку були серйозні причини. Ліла бурмотіла, ніби виправдовуючись: «Бачиш, ще б трохи – і земля б розкололася навпіл!»

Ми очманіли від переживань і втоми, але все одно блукали по району, по враженому горем місту, то онімілому, то пронизаному різкими звуками сирен. Щоб якось заспокоїтися, ми говорили й говорили без упину: де Ніно, куди поділися Енцо й Дженнаро, як там моя мати, куди повіз її Марчелло Солара, де зараз Лілині батьки. Мені стало ясно, що Ліла відчувала якусь несвідому потребу знову говорити про нескінченні миті землетрусу. Не так для того, щоб іще раз описати завдану шкоду, як для того, щоб самій зрозуміти власні переживання і дати лад почуттям. Вона поверталася до цієї теми за першої-ліпшої нагоди. Мені здавалося, що чим більше вона опановувала себе, тим очевиднішими ставали руйнування цілих селищ Півдня. Згодом вона вже могла говорити про свій страх без сорому, і мене це підбадьорило. Але слід цієї трагедії в ній не зник остаточно: хода стала обережнішою, з’явилися м’які нотки в голосі. Пам’ять про землетрус залишалася, Неаполь її беріг. Лише спека почала спадати, ніби шар пилу, який здуло вітром з тіла міста і його неспішного, гіркого життя.

Ми доплелися до будинку Ніно й Елеонори. Я довго стукала, гукала, але ніхто не відповідав. Ліла зупинилася за сто метрів від дому і напружено чекала, похмуро поглядаючи на мене й міцно стискаючи руками живіт. Я поговорила з якоюсь жінкою, що виходила з під’їзду, і та повідомила, що в усьому будинку не було ані душі. Я постояла ще трохи, мені не хотілося звідти йти. Краєм ока спостерігала за Лілою. Пригадувала те, що вона сказала незадовго до землетрусу, мені здалося, ніби за нею стоїть зграя чортів. Вона використовувала Енцо, використовувала Пасквале, використовувала Антоніо. Трансформувала Альфонсо. Підгинала під себе Мікеле Солару, посилюючи його божевільне кохання до неї, до нього. А Мікеле пручався, намагаючись вирватися: звільнив Альфонсо, закрив крамницю на площі Мартірі, але дарма. Ліла його принизила, продовжувала принижувати, підкорила собі. Хтозна, скільки всього їй було відомо про брудні справи братів! Вона дізналася про їхні незаконні оборудки, коли збирала дані для обчислювальної машини, знала і про гроші від продажу наркотиків. От чому Марчелло так її ненавидів! От чому її ненавиділа моя сестра Еліза. Ліла знала все. Знала через простий природний страх перед усім живим чи мертвим. Знала хтозна скільки брудних речей про Ніно. Ніби казала мені здаля: «Покинь його, навіщо він тобі?! Нам обом ясно, що він утік, рятуючи свою сім’ю, а на тебе йому плювати».

55

І це врешті виявилося правдою. Енцо з Дженнаро з’явилися в районі під вечір: утомлені, замучені, схожі на біженців. Їх хвилювало одне: як там Ліла? А от Ніно повернувся лише за кілька днів і здавалося, ніби він з’їздив у відпустку. «Я нічого не розумів, – виправдовувався він потім, – а тому забрав своїх дітей і втік».

Своїх дітей. Який турботливий батько! А як же та дитина, яку я носила в животі?

Він звичним бадьорим тоном розповів, що перечекав землетрус із дітьми, Елеонорою та її батьками на одній із родинних вілл у Мінтурно. Я образилася. Кілька днів не підпускала до себе, не хотіла його бачити, хвилювалася за своїх батьків. Від Марчелло, що повернувся до району сам, я дізналася, що він відвіз їх разом з Елізою і Сильвіо у безпечне місце, до невеликого будинку в Ґаеті. Ще один рятувальник своєї родини.

Я тим часом повернулася до квартири на Тассо сама. На той час уже похолодало, у квартирі було зимно. Я ретельно оглянула стіни, сантиметр за сантиметром: слідів тріщин не було. Але ввечері я боялася заснути, мені ввижалося, що землетрус ось-ось повернеться, і мене втішало, що П’єтро з Доріаною погодилися потримати у себе дівчаток ще деякий час.

Потім настало Різдво, я не втрималася й помирилася з Ніно. Поїхала до Флоренції, щоб забрати Деде й Ельзу. Життя повернулося у звичне русло, але нагадувало реабілітацію після тяжкої хвороби, якій не було кінця-краю. Тепер щоразу, зустрічаючи Лілу, я відчувала в ній внутрішній неспокій, особливо коли вона відповідала мені роздратовано. Поглядала на мене так, ніби хотіла сказати: тобі відомо все, що криється за кожним моїм словом.

Та чи мені справді було відомо? Я блукала захаращеними вулицями, проходила повз пошкоджені будинки, стіни яких підпирали товсті балки. Часто натикалася на повний безлад – наслідки бридкої, свідомо неефективної роботи міської влади. І думала про Лілу, про те, як вона відразу взялася за роботу: працювала, маніпулювала, пересувала, насміхалася, нападала. Мені пригадувався жах, який повністю охопив її за лічені секунди. Я вбачала той жах у жесті, який останнім часом став для неї звичним: охоплювати живіт руками з широко розчепіреними пальцями. І схвильовано думала про неї: як вона там, що з нею відбувається, як вона все це переживає? Одного разу я сказала їй, намагаючись підбадьорити:

– Світ стає на своє місце.

На що вона знущально відповіла:

– Яке ще місце?!

56

В останній місяць вагітності стало значно важче. Ніно з’являвся нечасто, у нього було повно роботи, і це доводило мене до розпачу. У тих рідкісних випадках, коли він приходив, я вередувала, думала про себе: «Я така негарна, він мене більше не кохає». То справді було так, адже я сама не могла глянути в дзеркало без роздратування. Щоки розпухли, ніс величезний. Груди й живіт розповзлися, закривши собою решту тіла, я здавалася собі без шиї, з короткими ногами й товстими литками. Я стала схожою на матір, але не на ту, якою вона була зараз, – слабку, зігнуту стареньку, – а на ту огрядну здорову жінку, якої так боялася все життя і яка тепер існувала хіба що в моїх спогадах.

Та мати, що все життя не давала мені спокою, вийшла назовні. Вона діяла через мене: я бісилася через всі труднощі й страждання, відчувала біль і вину від слабкості матері, її погляду людини, що потопає. Я зовсім втратила здоровий глузд. Найменша проблема здавалася мені кінцем світу, я часто зривалася на крик. У хвилини особливого роздратування у мене виникало враження, ніби безлад і руйнування Неаполя поселилися в моєму тілі й що я втрачаю здатність бути привітною й привабливою. Мені телефонував П’єтро, щоб я поговорила з доньками, а я відповідала грубо. Мені телефонували з видавництва чи з редакції газети, а я, замість того щоб радіти, роздратовано відповідала: «Я на дев’ятому місяці, мені й так важко, дайте спокій!»

Із доньками теж стала поводитися гірше. Не так із Деде, адже до її суміші розуму, любові й неймовірної логіки я звикла – вона цим була схожа на батька. Мене почала дратувати Ельза, яка з чарівної лялечки-донечки стала перетворюватися на істоту з невиразними рисами обличчя. На неї постійно скаржилася вчителька, називаючи хитрою й агресивною. А я сама, вдома і поза домом, тільки те й робила, що дорікала їй через задерикуватість й привласнення чужих іграшок, а коли я змушувала їх повернути, вона їх ламала. «Отака ми трійця божевільних жіночок, – думала я про себе, – не дивно, що Ніно від нас утік і віддає перевагу Елеонорі, Альбертіно й Лідії!» Коли ночами я не могла заснути, бо дитина в животі крутилася, ніби купа рухомих повітряних кульок, то мріяла, щоб попри всі прогнози у мене народився хлопчик, схожий на Ніно, щоб подобався йому, щоб він любив його більше за решту своїх дітей.