Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 34)

– О, скільки тут народу! – І звернулася до Мікеле: – Тобі треба зі мною поговорити?

– Так.

– Це надовго?

– Так.

– Тоді я спершу поговорю з Ленуччою.

Він пригнічено кивнув. Я підвелася й сказала, дивлячись на Мікеле, але торкнувшись ліктя Альфонсо і ніби підштовхуючи його до Солари:

– Запросіть мене повечеряти на Позілліпо, а то я завжди сама-самісінька. Якщо хочете, готуватиму я.

Мікеле тільки рота роззявив, а Альфонсо несміло відповів:

– Та ні, у цьому немає потреби, я вмію добре куховарити. Якщо Мікеле нас запросить, я сам усе приготую.

Я рушила слідом за Лілою.

Ми довго розмовляли у неї в кабінеті то про одне, то про інше. Їй також підійшов термін пологів, але останнім часом вона почувалася добре. Навіть весело зауважила, провівши складеною човником долонею по низу живота: «Нарешті я звикла, мені вже добре. Може, було б краще, якби маля там залишилося назавжди!» Тут вона з непритаманною їй гордістю повернулася боком, щоб я помилувалася її животом. Ліла була висока, струнка, з гарними округлостями: невеликі груди, випнутий живіт, чуттєвий вигин спини і стегон.

– Енцо навіть задоволений моїм станом, бо не треба звірятися з календарем, щоб покохатися, – промовила вона з дещо вульгарним смішком.

Мені подумалося: землетрус здався їй таким страшним лихом, що тепер кожна мить несе невідомість, вона хотіла б стабільності в усьому, навіть у вагітності. Я час від часу поглядала на годинник, але вона аніскільки не хвилювалася про Мікеле, який чекав на неї. Здавалося, вона навмисне тягне час.

– Він тут не в справах, – сказала Ліла, коли я нагадала про нього, – то він так, шукає привід.

– Привід для чого?

– Так, привід. Але ти не втручайся. Або займайся лише своїми справами, або стався до всього серйозно. Про вечерю в Позілліпо краще було не казати.

Я знітилася. Буркнула, що переживаю напружений період, розповіла про сварки з Елізою й Пеппе, сказала, що збираюся поговорити серйозно з Марчелло. Вона у відповідь похитала головою, повторила:

– Це теж речі, у які тобі краще не втручатися, адже потім ти все одно повертаєшся до себе на Тассо.

– Не хочу, щоб моя мати померла зі страхом за синів.

– Заспокой її.

– Як?

Вона усміхнулася:

– Брехнею. Брехня – то найкраще заспокійливе.

58

Але в ті неспокійні дні у мене навіть брехати переконливо не виходило. Лише тому, що Еліза розповіла матері, що я її образила, і через те вона не бажала більше підтримувати зі мною стосунки; лише тому, що Пеппе й Джанні накричали на неї, щоб вона більше не сміла посилати мене й вичитувати їм як поліціянт, я нарешті наважилася сказати неправду. Я розповіла матері, що поговорила з Лілою, і та пообіцяла подбати про Пеппе й Джанні. Але вона відчула, що я говорю непереконливо, спохмурніла й сказала:

– Добре-добре, іди вже додому, іди, тебе діти чекають!

Я розсердилася сама на себе, протягом наступних днів помічала, що вона ще більше хвилюється, бурчить собі під ніс, що хоче померти якомога швидше. Але одного дня, коли я привезла її до лікарні, вона, здавалося, повірила.

– Вона мені подзвонила, – промовила вона хрипко і через силу.

– Хто?

– Ліна.

Я аж рота роззявила від несподіванки.

– Що вона тобі сказала?

– Щоб я не хвилювалася: про Пеппе й Джанні вона подбає.

– Яким чином?

– Не знаю. Але якщо вона мені пообіцяла, то придумає, як це зробити.

– Без сумніву.

– Я їй вірю. Вона знає, що робити.

– Авжеж.

– Бачила, яка вона гарна?

– Так.

– Сказала, що якщо народиться дочка, то назве її Нунцією, як матір.

– У неї буде хлопчик.

– Але якщо буде дівчинка, то назве Нунцією, – повторила вона, дивлячись не на мене, а на інших хворих у залі очікування.

Я сказала:

– От у мене точно буде дівчинка, досить поглянути на форму живота.

– Ну то й що?

Я змусила себе пообіцяти їй:

– Якщо народиться дівчинка, я назву її твоїм ім’ям, будь певна!

А вона буркнула у відповідь:

– Синок Сарраторе захоче назвати її на честь своєї матері!

59

Я заперечила, заявивши, що не йому це вирішувати: у той період від однієї згадки про нього мене починало трусити від злості. Він взагалі зник, постійно був зайнятий роботою. Але саме того дня, коли я дала обіцянку матері, ввечері він несподівано з’явився. Прийшов веселий, вдавав, що не помічає мого гніву. Повечеряв із нами, із жартами й байками сам уклав спати Деде й Ельзу, зачекав, поки заснуть. Від його невимушеної легковажності мій настрій ще більше зіпсувався. Оце зараз він забіг на годинку, але потім знову зникне і хтозна, коли знову об’явиться. Чого він так боявся: що в мене почнуться перейми, коли він спатиме разом зі мною?! Що йому доведеться везти мене до пологового відділення?! І що йому доведеться сказати Елеонорі: мені треба побути з Еленою, бо вона народжує нашу дитину?!

Дівчатка заснули, він повернувся до зали. Почав лащитися до мене, став переді мною на коліна, поцілував живіт. Несподівано я згадала Мірко: скільки йому зараз має бути, років дванадцять?

– Що тобі відомо про твого сина? – запитала я в нього напряму.

Він, звичайно, нічого не второпав, вирішив, що я говорю про дитину, яка в моєму лоні, і збентежено усміхнувся. Тоді я висловилася точніше, із задоволенням порушивши обіцянку, яку колись дала сама собі:

– Я маю на увазі сина Сильвії, Мірко. Я бачила його – викапаний ти! А ти бачив? Ти його визнав своїм? Ти про нього коли-небудь піклувався?

Він спохмурнів, підвівся.

– Інколи не знаю, як із тобою бути, – пробурмотів.

– Що значить «як бути»?! Поясни!

– Ти така розумна жінка. Але часом поводишся як інша людина.

– Тобто? Неврівноважена? Дурна?

Він хихикнув і махнув рукою, ніби відганяючи від себе набридливу муху.

– Ти занадто прислухаєшся до Ліни.

– До чого тут Ліна?!

– Вона псує тобі все: думки, почуття – усе!