Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 25)
Наступного дня я зателефонувала Лілі й сказала: «Усе добре, Ніно дуже зрадів».
40
Далі настали напружені тижні. Я часто думала: якби мій організм не сприймав вагітність так легко, якби я постійно відчувала фізичні муки, як Ліла, то я б точно не витримала. Моє видавництво після тривалого опору вирішило таки опублікувати збірку статей Ніно, і я, наслідуючи Аделе попри наші зіпсовані стосунки, взялася обдзвонювати тих небагатьох авторитетних осіб, що працювали в пресі і яких я знала особисто, а також тих багатьох, яких Ніно знав сам, але через гординю не бажав їм телефонувати. Саме в той період вийшла і книжка П’єтро, яку він сам привіз мені, щойно приїхав до Неаполя провідати доньок. Він схвильовано чекав, поки я читала присвяту (я аж знітилася: «Елені, що навчила мене любити через біль»), ми обоє розчулилися, він запросив мене на святкування, що мало відбутися у Флоренції. Я все одно мала туди їхати, хоча б для того, аби відвезти доньок. Але мені довелося не лише миритися з неприхованою ворожістю свекрів, а й заспокоювати Ніно – як до поїздки, так і після. Будь-яка згадка про П’єтро викликала в нього ревнощі. Він розсердився через присвяту й надувся, коли я сказала, що книжка колишнього чоловіка просто чудова і про неї з великою повагою говорять як в академічних колах, так і поза ними. Його ж збірка не привернула особливої уваги.
Як же мене виснажували наші стосунки, скільки недомовок ховалося за кожним його словом і жестом, та й за моїми теж! Він і чути не хотів про П’єтро, бурмосився при згадці про Франко, ревнував, якщо я занадто весело сміялася під час розмови з кимось із його друзів, але вважав нормальним те, що я ділила його з дружиною. Кілька разів, прогулюючись вулицею Філанджері, я випадково зустрічала його з Елеонорою та двома дітьми. Уперше вони вдали, що не помітили мене, і мовчки пройшли повз. Удруге я навмисне зупинилася просто в них перед носом, радісно привіталася й перекинулася кількома фразами, не забувши згадати про свою вагітність, хоч її ще не було помітно. Після цього спокійно пішла собі далі, хоч серце ледь не вилітало з грудей, а в душі все кипіло від злості. Згодом він дорікнув мені через ту, за його словами, «недоцільно провокативну поведінку». Ми люто посварилися («я ж не сказала їй, що ти батько, а просто сказала, що я вагітна!»), і я вигнала його з дому, а потім знову прийняла.
У той період я несподівано побачила себе такою, якою була насправді: залежною від Ніно, готовою завжди робити так, як йому захочеться, обережною, щоб не завдати йому анінайменших незручностей, не викликати незадоволення. Витрачала дорогоцінний час на приготування чогось смачненького, миття посуду, який він безладно кидав де завгодно, вислуховування розповідей про негаразди в університеті та незліченний перелік повноважень, які він дістав завдяки власному шарму та впливу тестя. Я завжди зустрічала його з радістю, хотіла, щоб у мене йому було краще, аніж у другій домівці, хотіла, щоб він відпочив, довірився. Мене розчулювало, що він постійно мав купу важливих справ. Доходила до того, що запитувала себе, чи Елеонора часом не кохає його більше за мене, адже вона готова була пристати на будь-які умови, аби він і надалі був її. Але інколи мені уривався терпець, і я репетувала, не турбуючись про те, що мене почують діти: «Хто я для тебе? Поясни, що я роблю в цьому місті? Чому чекаю на тебе щовечора, чому все це терплю?!»
У такі миті він лякався і умовляв мене заспокоїтися. Напевне, аби довести мені, що я – і тільки я! – була його справжньою дружиною, а Елеонора нічого не значила, якось у неділю він справді наважився повести мене на обід до своїх батьків, які тоді мешкали на вулиці Націонале. Я не змогла йому відмовити. Той день тягнувся без кінця, хоч і в теплій атмосфері. Лідія, мати Ніно, геть постаріла й мала виснажений вигляд. У її очах читався страх, викликаний не тим, що довкола, а чимось таким, що мучило її зсередини. Піно, Клелія та Чиро, яких я знала ще дітьми, тепер були дорослими: хтось учився, а хтось уже працював. Клелія навіть вийшла заміж незадовго до того. Незабаром після нас прийшли Маріза з Альфонсо, і ми почали обідати. Страви подавали поступово, і ми просиділи за столом з другої майже до шостої вечора. Панувала атмосфера загальної любові, хоч і супроводжувалася дещо неприродною веселістю. Особливо старалася Лідія, яка поводилася зі мною як зі справжньою невісткою: посадила мене поруч, похвалила моїх доньок, потішилася дитинці, яку я носила в утробі.
Єдине, через що мені було незручно, – це, звісно, присутність Донато. Мені нелегко було знову зустрітися з ним через двадцять років. Одягнений у домашній темно-синій жакет і капці, він став ніби нижчим і ширшим. Постійно розмахував руками з темними старечими цятками на шкірі й закороткими пальцями з чорним обідком на нігтях. Здавалося, що шкіра на обличчі була завелика для його черепа, а тому обвисла на щоках. Погляд утратив колишню пронизливість. Лисий череп де-не-де вкривали поріділі пасма фарбованого у червонястий колір волосся, а коли він усміхався, то мимоволі виставляв на загальний огляд напівбеззубий рот. Спершу він спробував надати голосу притаманного йому колись світського тону, кілька разів витріщився на моє декольте, промовив кілька непристойних фраз. Урешті заходився жалітися: усе не так, ніхто більше не знає свого місця, на десять заповідей усім начхати, жінки як з ланцюга зірвалися – хто тепер їх утримає? – скрізь безлад! Але діти його затюкали, перебили, і він замовк. Після обіду він відвів убік Альфонсо, – той мав такий
Врешті Донато мене покликав, промовивши чемно: «Лену!» І Альфонсо теж махнув рукою, щоб я підійшла. Я невпевнено рушила до них. Донато взявся так голосно мене розхвалювати, ніби звертався до якоїсь аудиторії: «Ця жінка – розумниця, талановита письменниця, рівних якій немає у цілому світі. Я пишаюся тим, що познайомився з нею, ще коли вона була юною, ще тоді на Іскії, коли вона відпочивала там разом із нами й захопилася літературою, читаючи мої нікчемні віршики у ліжку перед сном. Чи не так, Лену?»
Він благально глянув на мене, шукаючи підтримки. Молив очима, щоб я підтвердила його важливу роль у своїй літературній творчості. І я відповіла, що так і є: дівчинкою я повірити не могла, що знайома з людиною, яка написала збірку віршів і навіть викладала свої думки на сторінках газет. Подякувала йому за рецензію, яку він написав десять років тому на мою першу книжку, сказала, що вона багато чого мене навчила. Донато аж зашарівся від задоволення, підбадьорився, запишався, але відразу почав канючити, що заздрість безталанних нікчем свого часу завадила йому розкрити вповні талант. Довелося Ніно втрутитися, і в досить грубій формі. Він знову всадовив мене біля своєї матері.
Дорогою додому Ніно мені дорікнув: «Ти ж знаєш мого батька, яка в нього вдача. Нічого йому потурати!» Я кивнула на знак згоди, а сама нишком його роздивлялася. Ніно теж із віком почне лисіти? Розтовстіє? Відгукуватиметься погано про тих, кому пощастить більше, ніж йому? Зараз він був таким гарним, що мені не хотілося про це думати. А він тим часом говорив про батька: «Ніяк не заспокоїться! Що старішим стає, то гірше!»
41
У той самий час після тисячі хвилювань, сварок і нарікань моя сестра народила хлопчика. Його назвали Сильвіо, на честь батька Марчелло. Оскільки наша мати і надалі почувалася зле, я намагалася допомагати Елізі. Сестра була блідою, виснаженою й боялася навіть торкатися до малого. Коли вона вперше побачила його після народження – перемазаного кров’ю, із перекривленим від плачу обличчям, – він здався їй бридким ледь живим тільцем. І тепер викликав лише відразу. Але Сильвіо був ще й яким живим, горланив день і ніч, міцно стискаючи кулачки. А вона гадки не мала, як узяти його на руки, як купати, як лікувати пупок, як обрізати нігті. Навіть той факт, що він вродився хлопчиком, а не дівчинкою, її дратував. Я намагалася навчити її, але не дуже виходило. Марчелло, який ставав дедалі незграбнішим, поводився зі мною непривітно, ніби моя присутність ускладнювала йому життя. Та й Еліза замість того, щоб дякувати, бісилася від моїх порад і добрих намірів. Щоразу я казала собі: «Годі, у мене своїх справ купа! Сьогодні до неї не піду!» Але все одно йшла, аж поки життя не вирішило замість мене.
Сталися страшні події. Якось уранці, коли я була у сестри (стояла спека, район ще спав під розпеченим пилом; за кілька днів до того на вокзалі у Болоньї стався вибух), зателефонував Пеппе і повідомив, що мати знепритомніла в туалеті. Я кинулася до батьків. Мати обливалася холодним потом, тремтіла всім тілом, мучилася від нестерпного болю в животі. Нарешті мені вдалося умовити її піти до лікаря. Вона здала купу аналізів, і вже за кілька днів їй поставили діагноз: «страшна хвороба». Так називали в нашому районі рак, але й лікарі нерідко використовували цей термін, і я до нього звикла. Нам пояснили діагноз у грубішій формі: хвороба була не просто страшною, а