Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 23)

Після тисячі сумнівів, тривалих обговорень, частих сварок ми вирішили дозволити собі ту відпустку. Але для цього я мала на два тижні розлучитися з Деде та Ельзою. І за звичайних умов мені було нелегко про них піклуватися: я писала статті для кількох журналів, перекладала, брала участь у публічних дискусіях, робила нотатки для нової книжки. Тож знайти в напруженому розкладі час для доньок завжди було складно. Зазвичай я просила про допомогу Міреллу – студентку Ніно, яка брала небагато грошей. А якщо вона була зайнята, то залишала дітей на Антонеллу – моторну п’ятдесятирічну сусідку, чиї діти вже виросли. На час поїздки я хотіла відправити дівчаток до П’єтро, але він відповів, що не може тримати їх у себе так довго. Я замислилася: з Аделе я обірвала стосунки, Маріароза кудись поїхала, і ніхто не знав, куди саме, моя мати геть заслабла через невідому хворобу, Еліза поводилася дедалі ворожіше, – і вирішила, що виходу немає. Врешті П’єтро підказав: попроси Лілу, вона колись лишала тобі сина на місяці, тож тепер перед тобою в боргу. Я ніяк не могла наважитися. Одна частина мого єства, легковажніша, малювала картинки, як Ліла погоджується допомогти попри свою зайнятість і поводиться з моїми доньками як із розбещеними і манірними ляльками, мучить їх і залишає з Дженнаро. Водночас інша частина, прихована, яка дратувала мене ще більше, підказувала, що Ліла єдина з усіх моїх знайомих ладна зробити все можливе, аби дівчаткам було добре. Нагальна потреба якомога швидше знайти вихід змусила мене їй зателефонувати. На моє плутане прохання, сповнене довгих пауз, вона без вагань відповіла, як завжди дивуючи:

– Твої діти мені рідніші, ніж власні. Привозь їх, коли захочеш, і займайся своїми справами скільки завгодно.

Хоч я й сказала, що їду разом із Ніно, вона ні словом про нього не згадала, навіть коли я привела до неї дівчаток, даючи тисячі настанов. Так у травні 1980 року, сповнена мук совісті й ентузіазму, я вирушила до Сполучених Штатів. Та подорож виявилася для мене несподівано захопливою. Я знову почувалася вільною від кордонів, здатною долати моря й океани, обійняти цілий світ. Мене охопив бурхливий захват. Звичайно, ті два тижні були дуже виснажливими й дуже недешевими. Жінки, що видали мою книжку, не мали багато грошей, і хоч і компенсували витрати, поїздка все одно влетіла в копійчину. Щодо Ніно, то йому самому ледь вдалося отримати гроші на авіаквитки. Але попри все ми були щасливі. Принаймні я ніколи не почувалася так добре, як у ті дні.

Повернувшись додому, я була впевнена, що завагітніла. Уже перед відльотом до Америки у мене виникли певні підозри, але я нічого не сказала Ніно і всю відпустку насолоджувалася тією таємницею з неймовірною бездумною втіхою. А коли пішла забирати доньок, то вже не мала жодних сумнівів. Мене буквально розпирало від радості, і я ледь стрималася, щоб не поділитися нею з Лілою. Але, як завжди, в останню мить відмовилася від цього наміру, вирішивши: «Як завжди, скаже щось неприємне. Дорікне, що я колись сказала, що більше не хочу дітей». Але Ліла й сама, здавалося, світилася від радості, ніби моє щастя передалося і їй. Вона прийняла мене дуже привітно, вигукнула: «Яка ти красуня!» Я вручила подарунки, які привезла для неї, Енцо і Дженнаро. Розповіла у найдрібніших деталях про міста, де мені довелося побувати, про зустрічі, у яких брала участь. «Через дірку у хмарах я бачила Атлантичний океан, – ділилася я з нею. – Люди у Штатах дуже привітні, не такі стримані, як у Німеччині, і не такі гордовиті, як у Франції. Навіть коли говориш ламаною англійською, вони тебе уважно слухають і намагаються зрозуміти. У ресторанах горланять гучніше, ніж у Неаполі. Хмарочос на проспекті Новара порівняно з тими, що в Бостоні та Нью-Йорку, навіть хмарочосом називати смішно. Вулиці всі пронумеровані, а не названі на честь когось невідомого». Я ні разу не згадала про Ніно, не розповіла нічого про нього чи його роботу, поводилася так, ніби їздила сама. Вона уважно слухала, ставила запитання, на які я не знала відповіді, потім щиро похвалила моїх доньок, сказала, що їй із ними було зовсім нетяжко. Я аж зашарілася від задоволення і вже хотіла сказати, що чекаю дитину. Але Ліла мене випередила й серйозно пробурмотіла:

– Як добре, Лену, що ти повернулася. Я тільки-но дізналася про дещо, і мені б хотілося повідомити про це тобі першій.

Вона теж була вагітна.

38

Поки мене не було, Ліла присвятила моїм донькам серце й душу. Без сумніву, нелегко їй було будити їх уранці, змушувати вмиватися, одягатися, швидко і разом із тим добряче снідати, потім везти до школи на вулиці Тассо через ранкові затори й у такому самому хаосі забирати після уроків, привозити до району, годувати, слідкувати за виконанням домашніх завдань і водночас не занедбати роботу та хатнє господарство. Але, як виявилося після розпитів Деде й Ельзи, упоралася вона на відмінно. Тепер вони вважали мене негодящою матір’ю. Я не вміла готувати пасту з томатним соусом, як це робила тітонька Ліна, не вміла сушити й розчісувати їм волосся так уміло й обережно, як вона. Не було такого, у чому б я могла випередити Лілу. Хіба що вона не знала деяких їхніх улюблених пісень. Слід додати, що в очах Деде та чудова жінка, з якою ми бачилися так рідко («Мамо, а чому б нам не піти до тітоньки Ліни? Чому ти не дозволяєш нам переночувати в неї? Тобі нікуди не треба поїхати?»), мала ще одну рису, що робила її недосяжною: вона була матір’ю Дженнаро. Моя старша донька називала хлопця Ріно і вважала найкращим представником чоловічої статі в усьому світі.

Спершу я зовсім занепала духом. Мої стосунки з дітьми й до цього важко було назвати ідеальними, а тепер вони геть зіпсувалися. Якось під час чергових нарікань на мене я не витримала й вигукнула у відповідь:

– Досить! Ідіть на ярмарок і купіть собі іншу матір!

Згадка про ярмарок була нашою грою, завдяки якій мені завжди вдавалося вгамувати сварки й помиритися. Я казала: «То продайте мене на ярмарку, якщо я вам не подобаюся!» А вони відповідали: «Що ти, матусю, ми не хочемо тебе продавати! Ти подобаєшся нам такою!» Але того разу, можливо, через мій єхидний тон, Деде відповіла:

– Гаразд, ходімо негайно! Продамо тебе і купимо собі тітоньку Ліну!

Отак ми і жили. Очевидно, то був не найкращий час повідомити, що раніше я їм збрехала. Душу роздирали різні почуття: сміливість і сором’язливість, радість і страх, усвідомлення своєї правоти і провина. Я й гадки не мала, з чого почати, адже розмова була нелегкою: «Дівчатка, я гадала, що більше не хочу дітей, але виявилося, що хочу. І тепер я чекаю малюка. У вас буде братик або сестричка. Але їхнім батьком є не ваш татко. Їхній батько – Ніно, у якого вже є дружина і двоє діток, а тому я не знаю, як він сприйме цю новину». Я все міркувала й обдумувала, постійно відкладала розмову.

Згодом між нами відбулася розмова, яка мене здивувала. Деде у присутності Ельзи, яка слухала її з неприхованим хвилюванням, раптом промовила хитрим тоном, до якого вдавалася щоразу, коли хотіла прояснити підступне питання:

– Ти знаєш, що тітонька Ліна спить з Енцо, хоч вони й не одружені?

– Хто тобі сказав?

– Ріно. Енцо йому не батько.

– Це теж Ріно сказав?

– Так. Тоді я запитала у тітоньки Ліни, і вона мені пояснила.

– Що пояснила?

Вона збентежено замовкла. Запитально поглянула на мене, намагаючись уторопати, чи я не гніваюся.

– Не знаю, казати тобі чи ні.

– Кажи вже!

– У тітоньки Ліни теж є чоловік, як у тебе. І той чоловік – батько Ріно, його звати Стефано Карраччі. А ще в неї є Енцо, Енцо Сканно, який спить із нею. У тебе те ж саме: є татко, якого звати Айрота, але ти спиш із Ніно, якого звати Сарраторе.

Я підбадьорливо їй усміхнулася:

– А чому це ти так ретельно вивчила всі імена?

– Бо то тітонька Ліна їх називала. Сказала, що це все дурня. Ріно вийшов із її живота, живе з нею, але звуть його Карраччі, як батька. Ми вийшли з твого живота, живемо набагато більше з тобою, ніж із татком, а звуть нас Айроти.

– І що з того?

– Мамо, якщо комусь спаде на думку говорити про живіт тітоньки Ліни, то він же не скаже, що то – живіт Стефано Карраччі? Він скаже: це – живіт Ліни Черулло. Те ж саме з тобою: твій живіт – то живіт Елени Ґреко, а не живіт П’єтро Айроти.

– І що це означає?

– Що було б справедливо, якби Ріно звали Ріно Черулло, а нас – Деде й Ельза Ґреко.

– Це ти сама до такого додумалася?

– Ні, тітонька Ліна сказала.

– А ти що думаєш?

– Я теж так вважаю.

– Справді?

– Авжеж!

Тут Ельза, побачивши, що грози не буде, штовхнула мене ліктем і бовкнула:

– Неправда, мамусю! Вона сказала, що коли одружиться, то її зватимуть Деде Карраччі.

Деде розгнівано вигукнула:

– Цить, брехухо!

Я звернулася до Ельзи:

– А чому Деде Карраччі?

– Бо вона хоче одружитися з Ріно!

Я запитала в Деде:

– Ти закохана в Ріно?

– Так, – відповіла вона з викликом, – і навіть якщо ми не одружимося, я все одно з ним спатиму!

– З Ріно?

– Так! Як тітонька Ліна з Енцо. І як ти – з Ніно!

– Вона справді може так зробити? – із сумнівом запитала в мене Ельза.

Я не відповіла, перевела розмову на інше. Але ота бесіда покращила мені настрій, розпочала новий період мого життя. Я швидко второпала, що отими балачками про справжніх і несправжніх батьків Ліла зуміла не лише виправдати в очах Деде й Ельзи наше становище, у яке вони потрапили з моєї вини, а й надати йому особливої цікавої принадності. І справді, після того доньки, як зачаровані, припинили плакати за Аделе й Маріарозою, не скиглили після повернення з Флоренції, що хочуть жити з батьком і Доріаною, не доводили до сказу няньку Міреллу, з якою раніше поводилися як із найлютішим ворогом, і не сприймали вороже Неаполь, школу, учителів та однокласників. Та найголовніше – змирилися з тим, що Ніно спить у моєму ліжку. Взагалі здавалися значно спокійнішими. Я відзначила про себе всі ті зміни з неймовірним полегшенням. Як мене не дратувало втручання Ліли в життя моїх дітей і їхнє захоплення нею, я аж ніяк не могла звинуватити її в браку любові до них, у недостатній допомозі чи в тому, що вона не сприяла позбавленню їх від дитячих страхів. То була та Ліла, яку я так любила. Їй щоразу дивовижним чином вдавалося вигулькнути з-за власної злості й здивувати мене. У моєму серці відразу потьмяніли всі попередні образи («Така вже в неї вдача, що поробиш?! Але в душі вона добра, доводиться з нею миритися»), і я мусила визнати, що вона дуже допомагає мені ростити дітей щасливішими.