Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 22)

За такими розмовами спливав час. У якусь мить між нами виникла така близькість, що мені вирішили надати вагомий доказ їхньої дружби. Кармен запитливо поглянула на Енцо й Лілу, потім обережно промовила:

– Ленуччі ми можемо довіряти.

Коли побачила, що обоє кивнули, то зізналася мені, що вони недавно бачилися з Пасквале. Якось уночі він постукав до будинку Кармен, та зателефонувала Лілі, і Ліла негайно з’явилася разом з Енцо. У Пасквале було все добре. Чисто вдягнений, ретельно причесаний, вишуканий, схожий на лікаря. Однак він здався їм сумним. Він не зрадив своїм політичним поглядам, але настрій мав дуже пригнічений. Сказав, що нізащо не здасться, навіть якщо його вбиватимуть. Прощаючись, зазирнув до спальні племінників, він навіть їхніх імен не знав. Тут Кармен розплакалася, але тихенько, щоб діти не помітили. Врешті ми зійшлися на тому (перш за все Кармен, Ліла обмежилася кількома словами, а Енцо просто кивнув), що методи Пасквале ми не підтримували, на нас наводив жах той кривавий терор, що охопив Італію й решту світу, але він знав усе те, що знали ми, і які б там страшні вчинки йому не приписували в газетах, ми б нізащо від нього не відвернулися, незважаючи на нинішнє наше життя, щасливе завдяки інформатиці, латині та грецькій, книжкам і бензоколонці. Ніхто з тих, хто його любив, цього б не зробив.

Так закінчився той день. Я почувалася так вільно в їхній компанії, що, згадавши слова Елізи, вирішила запитала у Ліли й Енцо:

– А що там Солари?

Енцо відразу втупився в підлогу. Ліла стенула плечима і промовила:

– Такі ж самі виродки, як і раніше.

Потім насмішкувато розказала, що Мікеле геть з’їхав з глузду: після смерті матері покинув Джильйолу, вигнав дружину з дітьми з дому в Позілліпо, а коли ті спробували повернутися, нещадно їх відлупцював.

– Пануванню Солар, – задоволено завершила Ліла, – настав кінець. Подумай лишень: Марчелло розказує всім навколо, що то через мене його брат так поводиться.

Тут вона примружилася й задоволено скривилася, ніби ті слова Марчелло були для неї найкращою похвалою.

– Як бачиш, Лену, – підсумувала Ліла, – тут багато що змінилося, поки тебе не було. Тепер тобі слід триматися разом із нами. Дай мені номер телефону, зустрічатимемося частіше. До того ж мені треба відправити до тебе Дженнаро, побачимо, чи зможеш ти допомогти йому з навчанням.

Вона взяла ручку й приготувалася записувати. Я продиктувала перші дві цифри, але потім збилася, бо ще не запам’ятала як слід свій номер. А коли мені таки вдалося його згадати, я затнулася, злякавшись, що Ліла знову заволодіє моїм життям, і навмисне зробила помилку.

Я вчинила правильно. Бо коли ми з доньками збиралися йти, Ліла раптом запитала перед усіма, зокрема й Деде та Ельзою:

– А ти плануєш народжувати дітей від Ніно?

35

– Звичайно, ні, – відповіла я і вимушено засміялася.

Дорогою додому мені довелося пояснювати дівчаткам – особливо Ельзі, Деде лише ображено мовчала, – що інших дітей у мене не буде, що мої дітки – це вони і більше ніхто. Два дні у мене боліла голова, і я не могла зімкнути очей. Усього кілька вміло кинутих слів – і Лілі вдалося зіпсувати зустріч, яка до того здавалася мені чудовою. Я сказала собі: «Нічого не поробиш, Лілу не виправити, їй завжди вдається зіпсувати мені життя». І я мала на увазі не тільки ті переживання, які вона викликала у Деде й Ельзи. Ліла прицільно влучила в болісну точку, яку я тривалий час сама від себе приховувала. Моя нагальна потреба у материнстві, яку я вперше відчула десять років тому, коли у квартирі Маріарози взяла на руки маленького Мірко. Той поклик був інстинктивним, мене вмить накрило любов’ю. Але вже тоді я чітко усвідомлювала: я не просто хотіла дитину, я хотіла таку дитину, як Мірко, сина від Ніно. І позбавитися того бажання мені не допомогли ні одруження з П’єтро, ні народження Деде й Ельзи. Навпаки, останнім часом воно виникало щоразу, як я бачила сина Сильвії, а особливо посилилося, коли Ніно повідомив про вагітність Елеонори. Тепер воно роз’їдало мене зсередини, і Ліла своїм пронизливим поглядом відразу роздивилася в моїй душі оту червоточину. «Це її улюблена забава, – подумала я, – вона так поводиться з Енцо, Кармен, Антоніо, Альфонсо. Вона, мабуть, так само робила і з Мікеле Соларою, і з Джильйолою. Удає добру й привітну, а потім у потрібну мить легенько тебе штовхне, посуне, завдасть болю. Вона хоче повернутися в моє життя і так само поводитися зі мною, з Ніно. Їй уже вдалося витягти на білий світ те легесеньке приховане душевне тремтіння, на яке я намагалася не звертати уваги, як не звертають уваги на рефлекторне посмикування повіки».

Кілька днів по тому, сидячи у квартирі на вулиці Тассо, на самоті чи з кимось, я ніяк не могла викинути з думки те запитання: «А ти плануєш народжувати дітей від Ніно?» Але з Лілиного запитання воно перетворилося на моє власне, з яким я зверталася до самої себе.

36

Після того я часто навідувалася в наш район, особливо коли приїжджав П’єтро, щоб побачитися з доньками. Спускалася пішки до площі Амедео, сідала в метро. Інколи зупинялася на залізничному мосту й дивилася вниз на трасу, а інколи обмежувалася тим, що переходила через тунель і прогулювалася до церкви. Але найчастіше ходила сперечатися з матір’ю, аби переконати її піти до лікаря, і залучала до тих суперечок батька, Пеппе, Джанні. Вона була впертою й гнівалася на чоловіка й синів, як тільки ті згадували про її болячки. А мені з неодмінним завзяттям кричала: «Це ти мене зі світу зганяєш!» І показувала мені на двері або зачинялася в туалеті.

От у кого був талант, так це в Ліли. Про це всі знали. Мікеле он як давно звернув на це увагу. Тож Елізина неприязнь пояснювалася не лише незначними суперечками з Марчелло, а й фактом, що Лілі знову вдалося зіскочити з гачка Солар, вирватися з-під їхньої влади, після того як вона сама ними скористалася. «Basic Sight» приносив їй дедалі більше авторитету й прибутків. Більше не йшлося про примхливу особу, яка змалечку вміла влізти тобі в голову та душу та навести там лад, а якщо ти їй був не до вподоби, то вчинити гармидер і залишити в безпорадному стані. Тепер вона була прикладом того, як можна опанувати нове ремесло – займатися чимось таким, чого не вмів ніхто, і чимало заробляти. Казали, що її справи йшли так добре, що Енцо почав підшукувати приміщення для їхньої фірми, на заміну того, що нашвидкуруч обладнав у себе вдома між кухнею та спальнею. Але ким був Енцо порівняно з Лілою? Хоч і здібним, але її підлеглим. То вона всім заправляла на власний розсуд. Можна було без перебільшень заявити, що правила життя в районі змінилися: треба було жити або як Марчелло і Мікеле, або як Ліла.

Може, то все моя одержимість, але мені здавалося, що я помічала дедалі більше Лілиних рис у людях, з якими вона спілкувалася й товаришувала. Якось, наприклад, я зустріла Стефано Карраччі – розповнілого, змарнілого, абияк одягненого. У ньому не залишилося нічого від того молодого комерсанта, за якого Ліла вийшла заміж, як і не залишилося й сліду від колишнього багатства. Ми перекинулися всього кількома фразами, але мені здалося, що він запозичив чимало висловів у колишньої дружини. Та й Ада, яка ставилася до Ліли з повагою й добре про неї відгукувалася (бо та допомагала Стефано грошима), теж, як на мене, перейняла її жести та навіть манеру сміятися.

Родичі й друзі так і в’юнилися навколо Ліли в пошуках заробітку, намагаючись всіляко довести свою придатність до роботи. Саму Аду несподівано взяли на роботу до «Basic Sight»: спершу просто відповідати на телефонні дзвінки, а в перспективі – навчитися й решти. Ріно, який одного дня встав не з тієї ноги й не на жарт посварився з Марчелло, покинув роботу в супермаркеті і теж пішов працювати до сестри, навіть не спитавши її дозволу, упевнений, що запросто навчиться всього, що треба. Але найнесподіванішою новиною, яку я почула від Ніно, а він дізнався від Марізи, стало те, що Альфонсо теж перейшов до «Basic Sight». Мікеле Солара, який і далі поводився як божевільний, без причини зачинив крамницю на площі Мартірі, і Альфонсо залишився без роботи. Тож тепер і він успішно трудився завдяки Лілі.

Я могла дізнатися ще більше, якби захотіла. Можливо, мене це б навіть потішило, достатньо було їй зателефонувати, зайти провідати. Але я цього так і не зробила. Лише одного разу зустріла її на вулиці, і вона неохоче зупинилася. Напевне, образилася, що я дала їй неправильний номер, що пообіцяла позайматися з її сином, а сама зникла, що вона зробила все, аби ми помирилися, а я відсторонилася. Сказала, що поспішає, і запитала на діалекті:

– То ти так і живеш на Тассо?

– Авжеж.

– Там незручно.

– Зате море видно.

– Та яке там море згори! Так, лише колір. Краще спустися й подивись, скільки там сміття, бруду, лайна, мулу. Звісно, тим, хто читає та пише книжки, до вподоби розповідати брехню, а не правду.

Я не стала розпатякувати й стримано відповіла:

– Що поробиш, я вже там поселилася.

Вона відрубала мені у відповідь:

– Завжди можна передумати. Як часто ми кажемо одне, а робимо інше? Знайди собі житло тут.

Я похитала головою й махнула на знак прощання. То цього вона хотіла? Повернути мене до району?

37

Потім вийшло так, що в моєму й без того непростому житті сталися одночасно дві несподівані події. Науково-дослідницький інститут, яким керував Ніно, отримав запрошення з Нью-Йорка взяти участь у дуже важливому проєкті, а невеличке видавництво з Бостона опублікувало мою книжку. Це означало, що ми могли поїхати разом до Сполучених Штатів.