Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 21)

– Та нічого. Але серед труднощів Марчелло є й вона.

– Тобто?

– У Ліни спитай, якщо вона тобі розповість. І ще: скажи їй, хай знає своє місце.

В Елізиному тоні я розпізнала погрозливі нотки, притаманні Соларам, і зрозуміла, що нам із нею більше не відродити колишню довіру. Я пояснила, що стосунки з Ліною дещо розладилися, але я щойно дізналася від матері, що вона більше не працює з Мікеле і відкрила свою фірму. Еліза вибухнула:

– Ага, за наші гроші!

– Поясни.

– Та що тут пояснювати, Лену?! Обдурила Мікеле, як схотіла! Але з Марчелло такий номер у неї не пройде.

33

Еліза теж не запросила нас пообідати. Лише тоді, коли проводила до дверей, усвідомила, що повелася нечемно, і звернулася до Ельзи:

– Ходи-но з тітонькою!

Вони вийшли вдвох до іншої кімнати, чим змусили Деде страждати: дівчинка вчепилася за мою руку, аби не почуватися покинутою. Коли вони повернулися, обличчя в Ельзи було серйозним, але водночас повеселілим. Моя сестра, здавалося, ледве трималася на ногах від утоми й зачинила за нами двері відразу, як тільки ми вийшли на сходовий майданчик.

Надворі донька показала таємничий подарунок тітоньки: двадцять тисяч лір. Еліза подарувала гроші, як то робили в нашому дитинстві деякі заможніші родичі. Але в той час гроші лише здавалися подарунком для дітей, насправді ми були зобов’язані віддати їх матері, аби вона витратила їх на проживання родини. Схоже, Еліза теж хотіла передати гроші не Ельзі, а мені, але з іншою метою. Тими двадцятьма тисячами лір, яких вистачило б хіба що на три дитячі книжки з кольоровими обкладинками, вона показувала мені, що Марчелло її кохав і дбав про те, щоб їй жилося добре.

Я заспокоїла доньок, які вже сварилися. Довелося як слід допитати Ельзу, щоб вона зізналася: тітка наказала гроші поділити, десять тисяч їй і десять тисяч Деде. Вони все ще скублися і штовхали одна одну, коли я почула, що мене хтось кличе. То була Кармен, замотана у широку синю робу бензозаправниці. За сварками доньок я забула обійти десятою дорогою заправку. Тепер подруга дитинства привітно махала мені рукою, а її чорні як смола кучері пишно обрамляли широке відкрите обличчя.

Я не втрималася, щоб не відповісти на привітання. Кармен зачинила заправку, запросила нас обідати. Згодом прийшов її чоловік, з яким я до цього не була знайома. Він побіг до початкової школи забрати дітей. У них було двоє хлопчиків, один – Ельзин одноліток, а другий – на рік молодший. Як виявилося, чоловік Кармен мав лагідну вдачу, був чемний і привітний. Разом із дітлахами він накрив на стіл, а після обіду прибрав і перемив посуд. Мені ще ні разу не доводилося бачити такого взаєморозуміння й взаємоповаги у подружжі моїх однолітків, такого задоволення від спільного життя. Нарешті я відчула, що мені раді, бачила, що діти почуваються добре: їдять з апетитом, звертаються до хлопчиків із поблажливою зверхністю. Я повеселішала, провела у них вдома кілька спокійних годин. Потім Роберто побіг відчиняти заправку, а ми з Кармен залишилися самі.

Вона не лізла мені в душу, не стала розпитувати про Ніно, про те, чи я перебралася до Неаполя, щоб жити з ним, хоча було ясно, що їй про все відомо. Натомість говорила про свого чоловіка – дуже роботящого й гарного сім’янина.

– Лену, після всіх страждань і болю він і діти – це моя єдина втіха, – сказала вона.

І почала згадувати минуле: трагічну історію батька, тяжку долю матері та її смерть, ті часи, коли вона працювала в ковбасній крамниці Стефано Карраччі, те, як на місце Ліли туди прийшла Ада і як гидко вона з нею поводилася. Ми навіть трохи посміялися, пригадавши про її женихання з Енцо, яке вона сама назвала дурницею. Про Пасквале навіть не заїкнулася, поки я її не спитала. Але замість відповіді вона мовчки втупилася в підлогу, похитала головою, потім скочила на ноги, ніби намагаючись відігнати від себе думку, про яку не хотіла чи не могла мені розповісти.

– Піду зателефоную Лілі, – промовила вона, – якщо вона дізнається, що ми з тобою бачилися, а їй не сказали, то зі мною більше не розмовлятиме.

– Не треба, у неї й без нас повно справ на роботі!

– Та ну, вона тепер сама собі хазяйка, сама вирішує, коли працювати.

Я спробувала було відволікти її розмовами, запитала обережно про стосунки Ліли з сімейством Солар. Але вона якось знітилася, відповіла, що знає про це дуже мало, і все ж пішла до телефона. Я почула, як вона радісно повідомляє, що я з доньками у неї вдома. Коли повернулася, сказала:

– Ліла дуже зраділа, зараз прибіжить.

Тієї миті я почала хвилюватися. Та незважаючи на це, почувалася добре у цій затишній домівці, де четверо дітлахів весело гралися в сусідній кімнаті. Подзвонили у двері, Кармен пішла відчиняти, почувся Лілин голос.

34

Дженнаро я спершу не помітила, не побачила й Енцо. Вони стали для мене видимими лише після кількох довгих секунд, протягом яких існував лише Лілин голос і несподіване почуття провини, що мене охопило. Можливо, я відчула, що це неправильно: вона вже вдруге кидає все, щоб зі мною зустрітися, а я роблю все можливе, аби викинути її зі свого життя. Чи, може, мені здалося нетактовним те, що вона так наполегливо цікавиться мною, коли я своїм мовчанням однозначно даю їй зрозуміти, що мені до неї немає діла. Не знаю. Знаю лише, що поки вона мене обіймала, я подумала: якщо вона не накинеться на мене з образливими словами щодо Ніно, якщо вдаватиме, що не знає про його дитину, якщо поводитиметься привітно з моїми доньками, то і я буду з нею привітною, а там побачимо.

Отож усі зручно розсілися. Ми не бачилися від нашої зустрічі в барі на вулиці Дуомо. Першою заговорила Ліла. Підштовхнула на середину зали Дженнаро – підлітка з покритим вуграми обличчям – і негайно стала жалітися на його погане навчання в школі. І попри все сказане, додала люблячим тоном:

– Так добре вчився в початкових класах і в середній школі! Але цього року його точно залишать на перездачу! З латиною й грецькою – геть біда!

Я підморгнула хлопцеві, спробувала його втішити:

– Треба виконувати більше вправ, Дженнá! Приходь до мене, я тобі допомагатиму.

І якось мимоволі вирішила сама завести розмову на найболючішу для мене тему:

– Я кілька днів тому переїхала до Неаполя. Із Ніно ми з’ясували стосунки, наскільки це можливо в такій ситуації. Усе добре.

Потім, намагаючись говорити спокійно, покликала доньок. Коли ті зазирнули до кімнати, вигукнула:

– Ось і мої дівчатка! Як вони тобі, виросли?

Почався справжній гармидер. Деде впізнала Дженнаро, спокусливо примружившись, махнула йому рукою й покликала за собою: їй – дев’ять років, йому – майже п’ятнадцять. Ельза, щоб не відстати від сестри, щосили штовхнула його в бік. Я поглянула на них гордим материнським поглядом, і мене потішили слова Ліли:

– Ти добре зробила, що повернулася до Неаполя. Треба чинити так, як підказує серце. А дівчатка як підросли, справжні красунечки!

Я нарешті змогла полегшено зітхнути. Енцо, щоб підтримати розмову, запитав у мене про роботу. Я трохи похвалилася успіхом другої книжки, але відразу второпала, що про першу свого часу в районі чули, а дехто навіть її читав, а про другу не знали не тільки Енцо чи Кармен, а навіть Ліла. Тож я швиденько перейшла на жартівливий тон, кепкуючи із самої себе, врешті перевела розмову на їхню роботу й весело промовила:

– Кажуть, ви з пролетарів перетворилися на хазяїв!

Ліла ледь помітно стенула плечима, перевівши запитальний погляд на Енцо, а той скупими короткими фразами взявся мені пояснювати, як ідуть справи. Сказав, що за останні роки в комп’ютерних технологіях відбувся справжній прорив, «Ай-бі-ем» випустила на ринок нові ЕОМ, що геть відрізняються від попередніх. Як завжди, він називав купу технічних термінів, від яких мені швидко ставало нудно. Згадував «Систему 34» і «5120», пояснював, що тепер уже ніхто не користується ні перфокартами, ні перфораторами чи контролерами. Їх замінила спеціальна мова програмування – BASIC, а самі машини стали меншого розміру: хоч і з меншою потужністю для розрахунків та помірнішим обсягом для зберігання даних, але і з нижчою вартістю. З усього сказаного я зрозуміла лише одне: оті нові технології мали для них вирішальне значення. Вони взялися за вивчення новинок і вирішили, що зможуть впоратися самостійно. Тож створили власну фірму під назвою «Basic Sight» («бо якщо назвати не англійською, то тебе ніхто серйозно не сприйматиме!»), і в тієї фірми, що розташовувалася в них удома («оце такі тобі хазяї!»), Енцо був головним партнером і директором, але душею, справжньою рушійною силою – тут Енцо гордо вказав на мою подругу – була Ліла.

– Поглянь на оцей логотип, – сказав він, – це Ліла придумала.

Я уважно розглянула логотип: чудернацьку закарлючку навколо вертикальної лінії. Я розчулено втупилася в той малюнок – ще один доказ її неординарного мислення. Хтозна, скільки таких доказів було в минулому, а мені про них нічого не відомо. Я відчула ностальгію за нашою колишньою дружбою. Ліла вчила одне, потім кидала й починала вчити щось інше. Її ніщо не зупиняло, вона не боялася труднощів: «Система 32», «Система 5120», мова BASIC, фірма «Basic Sight», логотип. Я сказала, що дуже гарно, і відчула себе так, як не почувалася ні з матір’ю, ні з сестрою. Тут усі, здавалося, раділи моєму поверненню і з відкритими обіймами щиро приймали у своє життя. Енцо, аби показати, що його політичні погляди не змінилися попри успіхи в комерції, почав сухо розповідати, із чим доводилося стикатися на заводах і фабриках: робітники працювали в страшних умовах за три ліри, а йому інколи було соромно, що він змушений перетворювати бруд нещадної експлуатації на чистий програмний код. Ліла зауважила, що роботодавці, аби запровадити на підприємствах нові технології, були змушені показувати їм увесь підспідок. Із сарказмом вона говорила про фальсифікації, підробки, махінації, що крилися за офіційними цифрами. Кармен теж не мовчала, згадала про торгівлю бензином, вигукнула: «Там теж кругом одне лайно!» Лише тоді згадала про брата, сказавши, що той хай і вчинив неправильно, але керували ним справедливі ідеї. Пригадала наше дитинство і юність. Розповіла – цього раніше не траплялося! – про те, як вони з Пасквале були малими, а їхній батько перераховував усі ті знущання, яких зазнав від фашистів під керівництвом дона Акілле: якось його відлупцювали ціпками на вході до тунелю; іншого разу примушували цілувати портрет Муссоліні, а він замість цього на нього плюнув. І те, що його не вбили і він не пропав безвісти, як багато його товаришів («скільки інформації про вбитих та викрадених фашистами замовчують і донині!»), то лише тому, що він мав столярну майстерню і його добре знали в районі. А тому якби його спробували стерти з лиця землі, то це не минуло б непоміченим.