Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 20)

31

З мого житла на вулиці Тассо наш район здавався блідою купою каміння, що бовваніла вдалині біля підніжжя Везувію. Мені хотілося, щоб так було завжди: тепер я стала іншою людиною і не бажала мати з районом нічого спільного. Але тут я також переоцінювала власні сили. Уже за три чи чотири дні після швидкого прибирання нового помешкання я не втрималася. Одягла дівчаток у святкове вбрання, сама ретельно причепурилася й сказала: «Ходімо провідаємо бабусю Іммаколату, діда Вітторіо, тітку й дядьків».

Ми вирушили вранці, на площі Амедео сіли в метро. Дівчатка розвеселилися, коли під час прибуття поїзда їм раптом різким поривом вітру закублило волосся, розвіяло сукенки, перехопило подих. Я не бачила матір і не говорила з нею від того дня, як вона влаштувала скандал у Флоренції. Я побоювалася, що вона не захоче мене бачити, а тому не зателефонувала, щоб попередити про наш візит. Але, правду кажучи, на те була в мене й інша причина. Я вперто товкла собі: я тут з певного приводу, хочу побувати там чи тут. Насправді наш район асоціювався для мене перш за все з Лілою. А тому планувати наперед той візит означало б вирішити, як мені з нею поводитися. Я ніяк не могла визначитися, а отже, краще було довіритися випадку. Але оскільки я могла несподівано з нею зустрітися, я з особливою ретельністю одягла доньок і причепурилася сама. Мені хотілося, щоб вона, якщо таке станеться, затямила, що я – порядна жінка, а мої діти не страждають, не покинуті напризволяще і їм живеться добре.

День видався насиченим переживаннями. Ми пройшли через тунель, минули заправку, де працювала Кармен зі своїм чоловіком Роберто, перетнули наш двір. Коли піднімалися затертими сходами будинку, де я народилася, моє серце скажено калатало в грудях. Деде й Ельза збуджено перегукувалися, ніби вирушили у хтозна-які пригоди. Я виставила їх перед собою й подзвонила у двері. Почулося нерівномірне шаркання ніг матері, вона відчинила двері й витріщилася на нас так, ніби побачила трьох привидів. Я теж, на своє незадоволення, не втрималася від здивування. Між тією жінкою, що стояла переді мною, і тією, яку я сподівалася побачити, було мало схожого. Мати дуже змінилася. На якусь мить я навіть подумала, що це її двоюрідна сестра, з якою ми бачилися колись давно, коли я була ще зовсім мала. Вона була дуже на неї схожа, хоча та старша років на шість-сім. Мати дуже схудла, кістки обличчя, ніс, вуха здавалися величезними.

Я спробувала обійняти її, але вона відхилилася. Батька вдома не було, Пеппе й Джанні – теж. Допитатися в неї, де вони, було нелегко. Добру годину вона не проронила до мене ані слова. А от дітям зраділа. Розхвалювала їх, які вони гарні, а потім одягла на них здоровенні кухарські фартухи, щоб не забруднилися, і взялася готувати цукрові льодяники. Я весь час почувалася незручно, адже вона поводилася так, ніби мене не існувало. Коли я спробувала дорікнути дівчаткам, що вони їдять забагато карамельок, Деде з готовністю звернулася до бабусі:

– А можна нам іще?

– Їжте, скільки вам заманеться, – відповіла мати, навіть не глянувши в мій бік.

Так само вона повелася й тоді, коли відпустила онучок погратися у дворі. У Флоренції, Генуї, Мілані я ніколи не дозволяла їм виходити надвір самим. Тож я зауважила:

– Ні, дітки, не можна, не виходьте з дому.

– Бабусю, можна нам піти? – запитали мої доньки майже в унісон.

– Я ж уже сказала, що можна.

Ми залишилися наодинці. Я промовила несміливо, ніби сама була ще дитиною:

– Я переїхала. Винаймаю квартиру на вулиці Тассо.

– Молодець.

– Три дні тому.

– Молодець.

– Я написала ще одну книжку.

– А яке мені до того діло?

Я замовкла. Вона з відразою на обличчі розрізала навпіл лимон і вичавила сік у склянку.

– Чому ти п’єш лимонний сік? – запитала я.

– Бо від одного твого виду мені скрутило шлунок.

Долила у склянку трохи води, додала соди, випила одним духом ту пінисту суміш.

– Ти нездужаєш?

– Ще чого!

– Так і є. Ти до лікаря зверталася?

– Оце буду ще витрачатися на лікаря й ліки!

– Еліза знає, що ти хворієш?

– Еліза вагітна.

– А чому ви мені нічого не сказали?

Вона промовчала. Тяжко зітхнувши, поставила склянку на мийку, витерла рота тильним боком долоні. Я запропонувала:

– Ходімо разом до лікаря. У тебе ще щось болить?

– Усі мої болячки від тебе! Це через тебе в мене лопнула вена в животі.

– Що ти таке кажеш?

– Ти мене в труну загониш!

– Я тебе дуже люблю, мамо.

– А я тебе – ні. Ти переїхала до Неаполя з дітками?

– Авжеж.

– А твій чоловік – ні?

– Ні.

– Ну, то щоб я тебе більше в цьому домі не бачила!

– Мамо, часи змінилися. Можна гідно жити й після розлучення з чоловіком, а можна й іншого знайти. Чому ти так гніваєшся на мене, а Елізі, яка завагітніла неодруженою, нічого не кажеш?

– Тому що ти – не Еліза. Еліза хіба вчилася стільки, як ти? Хіба я покладала на Елізу такі сподівання, як на тебе?

– Я роблю дещо таке, що мало б тебе тішити. Прізвище Ґреко стало відомим. Про мене навіть за кордоном трохи чули.

– Ти переді мною кирпу не дери, ти тут – ніхто! Те, що ти вважаєш важливим, для нас, простих людей, – пустий звук. Мене тут шанують не через те, що я народила тебе, а через те, що народила Елізу. Вона, хоч і не вчилася й навіть середню школу не закінчила, але зуміла стати поважною синьйорою. А ти зі своїм дипломом що утнула? Мені лише діток твоїх шкода: такі гарненькі та розумненькі! Ти про них подумала? При батькові жили як у кіно показують, а ти їх приперла до Неаполя?!

– Це ж я їх так виховала, мамо. Я, а не їхній батько. І куди б я їх не привезла, роститиму саме так.

– Яка ж ти задавака! Матір Божа, як же я помилялася щодо тебе! Я гадала, що то Ліна з вас задавака. Твоя подруга купила батькам хату, а ти що зробила? Твоя подруга командує тут усіма, навіть Мікеле Солара танцює під її дудку! А ти ким командуєш? Отим нікчемою, синком Сарраторе?

Тут вона заходилася вихваляти Лілу: яка ж вона гарна, яка щедра, тепер у неї не абищо, а власна фірма, вони з Енцо справді зуміли розкрутитися. Нарешті я збагнула, що найбільшою моєю виною, на материну думку, було те, що їй довелося визнати: порівняно з Лілою я ні на що не годилася. Коли вона заявила, що збирається приготувати щось на обід для Деде й Ельзи, навмисно не згадавши мене, я зрозуміла, що мене запрошувати їй не хочеться. Я засмутилася й пішла.

32

Вийшовши з двору на трасу, я на мить зупинилася, не знаючи, що робити: зачекати біля воріт батька й привітатися з ним, чи прогулятися вулицями в пошуках братів, чи навідатися до сестри, якщо вона вдома? Я знайшла телефонну кабіну, набрала Елізин номер, потім повела доньок через увесь район аж до її величезної квартири, звідки було видно Везувій. Її вагітність ще не було помітно, але я відзначила про себе, як сестра змінилася. Через таку природну для жінки зміну вона якось відразу подорослішала і водночас погрубішала. У її тілі, словах, тоні з’явилася надмірна вульгарність. Обличчя набрякло і набуло землистого відтінку, а настрою зовсім не було, тож зустріла вона нас без особливої радості. Ні на мить я не помітила в ній любові до мене, того її дитячого захоплення. А коли я заговорила про погане самопочуття матері, Еліза відразу насупилася й різко відповіла, чого з нею ніколи не бувало, принаймні у розмовах зі мною:

– Лену, лікар сказав, що тілом вона здорова, то в неї душа болить. Мама не хвора, то треба душевний біль лікувати. Якби ти не завдала їй стільки болю й розчарувань, то вона б не була в такому стані.

– Що за нісенітниці ти верзеш?!

Тут вона ще більше наїжачилася:

– Нісенітниці?! Я тобі так скажу: у мами здоров’я більше, ніж у мене! І хай там як, але якщо ти вже переїхала до Неаполя, то тепер піклуйся сама про неї, нічого звалювати все мені на шию! Якщо вона відчує трохи більше уваги, то знову розквітне.

Я намагалася стримуватися, сваритися мені не хотілося. Чому вона розмовляла зі мною таким тоном? Я теж змінилася на гірше, як оце вона? Куди поділися наші сестринські почуття? Чи то на прикладі Елізи, як найменшої в родині, можна було визначити, що наш район впливав на людей ще гірше, ніж у минулому? Донькам, які чемно сиділи мовчки, розчаровані тітчиною неувагою, я дозволила доїсти карамельки від бабусі. Потім запитала в сестри:

– А з Марчелло у тебе як?

– Добре, а як ще має бути? Якби не всі ті труднощі, що звалилися йому на голову після смерті матері, то взагалі були б щасливими.

– Що за труднощі?

– Труднощі, Лену, труднощі. Ти пиши собі книжки, у житті воно геть інакше.

– А як Пеппе і Джанні?

– Працюють.

– Ніяк не вдається з ними побачитися.

– То це твоя вина: частіше треба бувати.

– Тепер буватиму частіше.

– Молодець. То спробуй побалакати трохи зі своєю подругою Ліною.

– А що таке?