Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 19)
– Якщо він для тебе важливіший, ніж ти сама, – вражено заявив він якось увечері, – тобі краще прийняти його таким, який він є: з дружиною, дітьми, оцим нестримним бажанням трахати інших жінок, усім тим лайном, на яке він здатний зараз і ще накоїть у майбутньому. Ох, Лену, бідолашна Ленучча!
Він промовив останні слова з любов’ю і засмучено похитав головою. Потім реготнув, підвівся з крісла, додав похмуро, що, на його думку, кохання закінчується лише тоді, коли можна повернутися до тями і не відчувати при цьому ні страху, ні відрази. І вийшов із кімнати, тягнучи хвору ногу, ніби намагаючись упевнитися в матеріальності підлоги. Не знаю чому, але того вечора я пригадала Пасквале, який за соціальним статусом, культурою і політичними поглядами не мав із Франко нічого спільного. Та все ж на якусь мить я подумала, що якби зараз мій старий друг вийшов із мороку, що його поглинув, то теж мав би таку саму ходу.
Франко цілий день не виходив зі своєї кімнати. Увечері в мене була ділова зустріч, я постукала до нього й запитала, чи не міг би він повечеряти з Деде та Ельзою. Він пообіцяв. Повернулась я пізно. На кухні панував безлад, чого раніше Франко не допускав. Я прибрала зі столу, перемила посуд. Прокинулася рано, о шостій уже була на ногах. Коли йшла до ванної повз його кімнату, то помітила на дверях пришпилений кнопкою аркуш із зошита. Там було написано: «Лену, не впускай дітей». Я подумала, що дівчатка звечора чимось його розгнівали, і пішла готувати сніданок із наміром пізніше дорікнути їм за це. Але потім передумала. Франко мав чудові стосунки з моїми доньками, я не вірила, що він міг з якоїсь причини розсердитися на них. Близько восьмої я тихенько постукала до нього. Тиша. Я постукала гучніше, обережно прочинила двері, у кімнаті було темно. Я покликала його – без результату. Увімкнула світло.
Кров була повсюди: на подушці, на простирадлі, велика темна пляма тяглася майже до моїх ніг. Смерть умить постала переді мною у всій своїй відразливій сутності. Тут я скажу лише, що коли побачила бездиханне тіло, яке знала так добре, тіло чоловіка, що був колись щасливим, жвавим, перечитав купу книжок, пережив неймовірну кількість пригод та мав чимало життєвого досвіду, я відчула неприйняття і разом із цим – жалість. Франко завжди був для мене прикладом освіченості, втіленням політичної культури, добрих намірів, надій, вихованості. Бачити його таким було гнітюче. Вибраний ним жорстокий спосіб позбавити себе життя, пам’яті, принципів, здатності знайти у всьому сенс здався мені яскравим вираженням ненависті до самого себе, до власного тіла, до своєї душі, думок та слів, до того, як суворо повелася з ним доля.
Протягом наступних днів у мене не йшла з думки Джузеппіна, мати Пасквале й Кармен. Вона свого часу теж вирішила покласти край своєму існуванню, не в змозі проживати той відрізок життя, що їй залишався. Але Джузеппіна належала до попереднього покоління, на відміну від Франко. А тому його самогубство не просто вразило, а приголомшило мене. Я довго думала про його записку – єдине, що він залишив після себе. Він звертався до мене і по суті казав: не впускай дітей, не хочу, щоб вони мене бачили; а от ти – заходь, ти
30
Ніно не збрехав: він справді винайняв квартиру на вулиці Тассо. Я відразу туди вселилася, хоч там було повно мурашок, а з меблів стояли лише стареньке двоспальне ліжко, ліжечка для дівчаток, стіл і кілька стільців. Про кохання я розмови не заводила, планів на майбутнє не будувала.
Я сказала Ніно, що моє рішення викликане насамперед смертю Франко, і обмежилася тим, що видала дві новини: одну – добру, другу – погану. Добра новина – моє видавництво погодилося опублікувати його збірку статей за умови, що він їх допрацює. А погана – я не хотіла, щоб він навіть пальцем до мене торкався. Першій він зрадів до безтями, а через другу впав у відчай. Оскільки нам довелося просиджувати вечори пліч-о-пліч над редагуванням його статей, та спільна праця і близькість дещо пом’якшили моє серце. Елеонора ще не розродилася, а ми вже знову кохалися. А коли вона народила дівчинку, яку назвали Лідією, ми з Ніно знову перетворилися на позашлюбну пару зі своїми звичками, гарною домівкою, двома дітками, насиченим особистим і суспільним життям.
– Не думай, що я завжди виконуватиму твої накази, – заявила я йому від самого початку, – я поки не в змозі покинути тебе. Але рано чи пізно це станеться.
– Не станеться, у тебе на це не буде причин.
– Причин у мене вже й так забагато.
– Ось побачиш: скоро все зміниться.
– Побачимо.
Але то була звичайна показуха. Я намагалася переконати саму себе в раціональності рішення, яке в душі вважала нераціональним і принизливим. Згадуючи слова Франко, казала собі: скористаюся тим, що мені потрібно, і як тільки натішуся його тілом, словами, бажаннями, прожену геть. Тож якщо траплялося, що я чекала, а він не навідувався до мене упродовж кількох днів, я переконувала себе, що так краще, бо в мене повно справ, а він дихнути мені не дає. Коли охоплювали ревнощі, заспокоювала себе, шепочучи під ніс: це я та жінка, яку він кохає. А коли думала про дітей, то запевняла себе: він проводить з Деде та Ельзою більше часу, аніж з Альбертіно та Лідією. Звичайно, так воно й було, але водночас – не так. Справді, колись Ніно більше мене не приваблюватиме. Справді, я мала купу справ. Справді, Ніно любив мене, Деде й Ельзу. Але були й інші факти, на які я намагалася не звертати уваги. Я справді була закохана, як ніколи. Я справді була готова покинути все і всіх, якщо він потребував моєї допомоги. Його почуття до Елеонори, Альбертіно та новонародженої Лідії справді були такими самими, як і почуття до мене й моїх доньок. Ті факти я намагалася приховати сама від себе, а коли не вдавалося, то хутчіш перекривала їх загальними фразами про зміни в суспільстві: усе змінюється, у сучасному світі прийняті нові форми співіснування, відмінні від традиційної сім’ї, та інші нісенітниці, які я разом з іншими промовляла й писала щоразу, коли випадала нагода.
Але труднощі сипалися мені на голову щодня, і постійно доводилося стикатися з якимись проблемами. Я відразу відзначила, що життя в місті аніскільки не покращилося. Мешкати на вулиці Тассо виявилося незручно. Ніно роздобув десь стареньку невеличку автівку, яка відразу припала мені до душі, але вже в перші дні я вирішила, що краще нею не користуватися, адже все одно доводилося годинами стирчати в заторах. На звичайні буденні справи тут я мала витрачати значно більше часу, аніж у Флоренції, Генуї чи Мілані. Деде з першого дня в школі зненавиділа вчительку й однокласників. Ельза, яка вже ходила до першого класу початкової школи, завжди поверталася додому сумна, із червоними очима і відмовлялася розповідати, що сталося. Тоді я взялася дорікати їм обом. Казала, що вони не вміють пристосовуватися до змін, не здатні постояти за себе, а треба цього вчитися. Як наслідок, сестри згуртувалися проти мене: тільки те й робили, що розхвалювали бабусю Аделе та тітоньку Маріарозу, які забезпечили їм щасливе й безпечне життя, за яким вони сумували дедалі більше. А коли я обіймала їх і притискала до себе, аби знову здобути їхню прихильність, вони відповідали неохоче, а часом навіть пручалися. А моя робота? З кожним днем ставало ясніше, що особливо в той період моєї популярності краще було залишатися в Мілані й шукати роботу в якомусь видавництві. Або ж податися до Рима, оскільки під час промотуру й зустрічей із читачами я познайомилася з впливовими людьми, що пропонували мені допомогу. То чому я сиділа в Неаполі разом із дітьми? Аби потішити Ніно? Виходить, я сама собі брехала, вважаючи себе вільною і незалежною? І брехала читачам, коли у двох книжках вдавала ту, що намагається допомогти кожній жінці зізнатися у своїх найпотаємніших думках? То були порожні слова, у які мені було зручно вірити, а насправді я нічим не відрізнялася від моїх одноліток-традиціоналісток? Незважаючи на всі чутки, дозволяла якомусь чоловікові ліпити з мене, що йому заманеться, аби задовольнити його потреби й забути про власні інтереси й інтереси моїх дітей?
Я навчилася ховатися сама від себе. Щойно Ніно стукав у двері, всі мої сумніви вмить розвіювалися. Я переконувала себе: життя