Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 18)

– Так, звісно, то забирай їх до себе, виховуйте їх удвох із Доріаною!

Тоді з кімнати вийшов Франко, втрутився в суперечку, вдавшись до свого красномовства, яке в минулому давало йому змогу керувати агресивно налаштованими зібраннями. Закінчилося все тим, що вони з П’єтро завели філософську дискусію про шлюб, сім’ю, виховання дітей, навіть Платона згадали. І геть забули і про мене, і про Маріарозу. Мій чоловік пішов зі просвітлілим обличчям і блискучими від радості очима, досі сердитий, але водночас втішений, що йому вдалося зустріти співбесідника, з яким можна розмовляти конструктивно й культурно.

Значно бурхливішим і нестерпнішим для мене видався день, коли до нас без попередження явився Ніно. Він був утомлений від довгої їзди в машині, вигляд мав змарнілий і напружений. Спершу я подумала, що він приїхав, щоб вирішити нашу з дітьми долю. Я сподівалася, що він скаже: «Годі! Я все вирішив з дружиною, ми з вами переїжджаємо до Неаполя!» У душі я була готова пристати на будь-яку його пропозицію. Я втомилася від невизначеності. Але все сталося не так, як гадалося. Ми усамітнилися у кімнаті, де він, белькочучи й заламуючи руки, рвучи на собі волосся й закриваючи обличчя руками, заявив, попри всі мої сподівання, що не може розлучитися з дружиною. Він гарячкував, намагався обійняти мене, переконував, що лише за умови його подальшого проживання з Елеонорою він зможе зберегти наші стосунки і наше майбутнє. За інших обставин мені б стало його шкода, адже було видно, що він справді страждає. Але тієї миті мені було байдуже до його страждань, я вирячилася на нього, не вірячи своїм вухам:

– Що ти таке верзеш?!

– Я не можу покинути Елеонору, але й без тебе жити не можу.

– Отже, чи правильно я зрозуміла: як розумний вихід із ситуації ти пропонуєш мені замість ролі коханки роль другої дружини?

– Та що ти! Зовсім ні!

Я накинулася на нього: «Так воно і є!» І вказала на двері: я втомилася від усіх його вигадок, брехні, пустопорожніх слів. Тоді він надтріснутим голосом, ніби йому раптом забракло повітря в грудях, вирішив пояснити причину своєї незмінної поведінки. Він не хотів, аби я дізналася про це від інших, а тому приїхав сказати особисто: Елеонора на восьмому місяці вагітності.

28

Зараз, коли минуло багато часу, я розумію, що моя реакція була надмірною, і усміхаюся про себе, коли пишу ці рядки. Я знаю багатьох чоловіків і жінок, які можуть розповісти про схожі випадки з їхнього життя: кохання, секс – то нерозсудлива й жорстока справа. Але факт залишається фактом: «Елеонора на восьмому місяці вагітності» – ці слова здалися мені найгіршою образою від Ніно. Я згадала Лілу, те, як вони з Кармен невпевнено перезирнулися, не знаючи, чи казати мені. Отже, Антоніо дізнався і про вагітність? Вони все знали? І чому Ліла не наважилася розповісти? Вирішила, що має право дозувати мій біль? У мене ніби щось обірвалося в грудях і животі. Ніно ледь не помирав від страху й сполохано виправдовувався, бурмочучи, що та вагітність хоч і стала в пригоді, бо заспокоїла його дружину, однак ще більше ускладнила йому завдання піти від неї. Я ж, схрестивши руки на грудях, зігнулася навпіл від болю, що охопив усе тіло, і не мала сил розмовляти чи кричати. Врешті рвучко підвелася. Тієї миті у квартирі нікого не було, окрім Франко і нас. Ніяких божевільних, розпачливих, хворих жінок, які щось там наспівують собі під ніс. Маріароза вивела дівчаток на прогулянку, щоб ми з Ніно поговорили й з’ясували стосунки. Я прочинила двері й слабким голосом покликала мого колишнього хлопця з Пізи. Він негайно з’явився. Я вказала йому на Ніно й прохрипіла через силу: «Вижени його!»

Він його не вигнав, але махнув рукою, щоб той замовк. Не став розпитувати, що сталося, але вхопив мене за зап’ясток і тримав міцно, аж поки я не отямилася. Потім привів мене на кухню, всадовив на стілець. Ніно поплентався за нами. Я задихалася, хапала повітря ротом, мов риба, аж хрипіла з розпачу. «Вижени його», – повторила я, коли Ніно спробував підійти до мене. Він відштовхнув його й промовив спокійно: «Дай їй спокій, вийди!» Ніно послухався, і я, як змогла, розповіла Франко все. Він слухав, не перебиваючи, аж поки не зрозумів, що я геть знесилена. Лише тоді промовив звичним тоном всезнайка, що золоте правило – не висувати надмірних вимог, а насолоджуватися тим, що дають. Тут я накинулася вже на нього. «Ви, мужики, завжди отак, – верещала я, – яке мені діло до того, що дають! Не мели дурниць!» Він не образився, порадив оцінити ситуацію тверезо.

– Добре, – сказав він, – цей чоловік брехав тобі два з половиною роки, казав, що розійшовся з дружиною і більше з нею не спить, і ось ти дізналася, що сім місяців тому він зробив їй дитину. Ти маєш рацію: це гидко, Ніно мерзотник. Але зверни увагу: тепер, коли все стало відомо, він міг зникнути і покинути тебе напризволяще. То навіщо він приїхав машиною з Неаполя до Мілана, навіщо мчав усю ніч, навіщо принижувався тут перед тобою, намагаючись виправдатися, навіщо умовляв тебе не залишати його? Усе це має якийсь сенс.

– Єдиний сенс у всьому цьому – це те, що він брехун і боягуз, не здатний ні на що наважитися! – вигукнула я у відповідь.

Він мовчки кивнув, погоджуючись. Але все ж запитав:

– А якщо він справді тебе кохає і знає, що інакше кохати не зможе?

Я не встигла крикнути йому у відповідь, що саме це заявляв Ніно. Відчинилися вхідні двері квартири, повернулася Маріароза. Дівчатка впізнали Ніно, з удаваною сором’язливістю почали змагатися за його увагу, враз забувши, що саме його ім’я протягом днів і місяців лунало з вуст їхнього батька як найгірший прокльон. Ніно вмить перемкнув увагу на них, а Маріароза і Франко піклувалися про мене. Як же все було складно! За кілька хвилин Деде з Ельзою вже осміліли, защебетали й засміялися, а мої друзі завели розмову на серйозні теми. Вони хотіли допомогти мені міркувати раціонально, при цьому самі не могли стримувати свої почуття. Франко несподівано заявив, що краще мирно про все домовитися, а не різко обрубувати стосунки, як він сам робив в юності. Зовиця спершу дуже мені співчувала, але потім поставила себе на місце Ніно, а особливо – Елеонори, тим самим чи то мимоволі, чи то навмисне завдавши мені значного болю. «Не гнівайся, – казала вона, – спробуй подумати: що така розумна жінка, як ти, має відчувати від думки, що її щастя будується на нещасті іншої?»

Так тривало деякий час. Франко вмовляв мене взяти все можливе в цій ситуації. Маріароза жваво описувала мені Елеонору, покинуту з малим сином і ще одним малюком в утробі, і радила: «Спробуй налагодити з нею стосунки, адже ви – відображення одна одної». «Дурниці, – знесилено думала я, – так може казати лише той, хто ні бельмеса в цьому не розуміє. От Ліла зразу б знайшла вихід, як завжди це робила». Ліла сказала б мені: «Ти вже й так наламала дров, наплюй усім у пику і забирайся звідти». Вона завжди казала, що цим воно й мало закінчитися. Але я була перелякана, розмови з Франко та Маріарозою бентежили мене ще більше, і я не хотіла їх слухати. А от за Ніно нишком спостерігала. Який же він був вродливий, коли грався з моїми доньками, намагаючись здобути їхню прихильність! Ось він заходить разом із ними до кімнати, ніби нічого не сталося, розхвалює їх перед Маріарозою, – «бачиш, тітонько, які гарненькі синьйорини?» – і його голос мимоволі набуває вкрадливо-спокусливого тону, а пальці руки ледь торкаються її оголеного коліна. Я вивела його на вулицю, змусила прогулятися по Сант-Амброджо.

Пригадую, що було спекотно. Ми повільно брели вздовж будівель із червоної цегли, у повітрі літав тополиний пух. Я сказала, що маю навчитися жити без нього, але поки не можу, мені потрібен час. На це він відповів, що йому ніколи не вдасться жити без мене. Я зауважила, що він нездатний від чогось відмовитися. А він не погодився: неправда, то так склалися обставини; то лише для того, аби бути зі мною, він змушений триматися за все. Я зрозуміла, що немає сенсу його переконувати: він бачив перед собою лише прірву, і це його лякало. Я провела його до машини і сказала, щоб їхав. Перед тим як рушити, він запитав: «Що ти надумала робити?» Я не відповіла, бо й сама не знала.

29

За мене вирішили події, що сталися за кілька тижнів. Маріароза поїхала у справах до Бордо. Перед від’їздом вона відвела мене вбік і якось непевно попросила подбати про Франко. За її словами, він переживав глибоку депресію. І в мене несподівано промайнула думка, яка до цього вже виникала, але я за власними переживаннями не звертала на неї уваги: із Франко Маріароза не вдавала добру самаритянку, як з усіма іншими, вона справді його кохала й стала для нього матір’ю-сестрою-коханкою. І її виснажений вигляд і схудле тіло були результатом постійного страху за нього, впевненості у його вразливості й слабкості, через які він міг будь-якої миті зламатися.

Її не було вдома вісім днів. Через силу – адже в голові у мене було зовсім інше – я намагалася бути привітною з Франко, сиділа щовечора з ним допізна, розважаючи розмовами. Мене тішило, що він замість нудних балачок про політику розповідав більше сам собі, аніж мені, як нам колись було добре вдвох: про наші прогулянки Пізою, сморід від річки на набережних Арно, секрети про своє дитинство, про батьків і дідів, якими він ні з ким, окрім мене, не ділився. Особливо було приємно, що він уважно слухав, коли я розказувала про власні страхи, про контракт із видавництвом, про необхідність писати нову книжку, можливе повернення до Неаполя й до Ніно. Він ні разу не вдався до загальних фраз і філософування. Висловлювався чітко і ясно, іноді навіть вульгарно.