Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 14)

Інколи вночі я пригорталася до нього і намагалася зрозуміти саму себе. Визнавала, що мені подобалося говорити сильні слова, якими я засуджувала компроміси партій та насильство держави. «Політика, – казала я йому, – така, про яку говориш ти і якою вона, напевне, є насправді, мене не цікавить, я залишу її тобі, я не здатна до такої діяльності». Та згодом, подумавши, додавала, що й до іншого виду діяльності я теж не здатна – того, до якого присилувала себе в минулому, тягаючи за собою дітей. Погрозливі вигуки демонстрантів мене лякали, такі самі почуття викликали агресивно налаштовані меншини, озброєні угруповання, трупи на вулицях, будь-яка революційна ненависть. «Мені треба виступати перед людьми, – зізнавалася я, – а я й сама не знаю, хто я і що я, не знаю, наскільки сама вірю у те, що кажу».

Тепер, коли поруч був Ніно, мені вдавалося висловити найпотаємніші думки, навіть ті, які я раніше приховувала від себе самої, навіть свою непослідовність, свої слабкості. Він був таким упевненим, таким переконаним, мав чіткі уявлення щодо всього на світі. А я почувалася так, ніби понавішувала на безладний потяг до непокори, притаманний мені ще з дитинства, яскраві таблички з гаслами, аби лише справити враження на слухачів. Якось ми брали участь у демонстрації в Болоньї, влившись у войовничо налаштовану групу, що рухалася до центру вільного міста, і нас постійно зупиняла поліція, разів, мабуть, п’ять. Наведена на нас зброя, шерега поліціянтів перед машинами, перевірка документів, накази стати обличчям до стіни. Я тоді так перелякалася, ще більше, ніж попереднього разу в Німеччині: я була у своїй країні, говорила рідною мовою. Я розлютилася, знала, що треба мовчати і підкорятися, але замість цього почала репетувати. Сама того не помітивши, перейшла на діалект, вкрила лайкою поліціянтів, коли ті безцеремонно штовхнули мене. Страх і лють змішувалися в голові, і часто мені не вдавалося стримувати ні те, ні те. А от Ніно залишався спокійним, жартував із поліціянтами, зумів їх задобрити і заспокоїти мене. Для нього мали значення лише ми двоє. «Не забувай: ми зараз тут, разом, – сказав він мені, – решта – то лише тло, і скоро воно зміниться».

20

У ті роки нам ніколи не сиділося на місці. Хотілося їздити, бути учасниками, спостерігати, вивчати, розуміти, аналізувати, бути свідками всіх подій і особливо – кохати одне одного. Пронизливі сирени поліцейських машин, блокпости, шум від лопатей гелікоптерів, убиті під час сутичок – то були сторінки літопису наших стосунків. Так минали тижні, місяці, перший рік, потім півтора року від тієї ночі, коли я у своїй флорентійській квартирі зайшла до кімнати, у якій ночував Ніно. Саме тоді, так ми казали, розпочалося наше справжнє життя. І те, що ми називали «справжнім життям», було тим чудотворним світлом, яке не полишало нас навіть тоді, коли ми опинялися серед повсякденних жахіть реальності.

Ми були в Римі якраз після того, як викрали Альдо Моро. Я приїхала на зустріч із Ніно, який мав презентувати книжку свого друга про соціально-економічний розвиток Півдня. Про саму книжку він обмовився кількома словами, зате довго й розлого говорив про лідера Християнсько-демократичної партії. Частина слухачів обурилася не на жарт (мене це дуже налякало), коли Ніно сказав, що саме Моро заплямував добре ім’я уряду, показавши його найогидніше обличчя і створивши умови для виникнення «Червоних бригад», коли замовчав незручну правду про корупцію у лавах своєї партії і до того ж приписав її самому урядові, аби уникнути звинувачень і покарань. Завершив він словами, що захищати урядові інстанції означає не приховувати хиби в їхній роботі, а зробити їхню діяльність прозорішою, ефективнішою й справедливішою на всіх рівнях. Однак навіть після цього слухачі не заспокоїлися, залунали образливі вигуки. Я помітила, що Ніно блідне з кожною миттю, а тому вхопила його за руку і якомога швидше вивела з зали. Ми сховалися в нашому коханні, як у блискучих латах.

То були бурхливі часи. Якось під час зустрічі у Феррарі мені теж було непереливки. Минуло не більше місяця від того дня, як знайшли тіло Моро, і треба ж було мені назвати його викрадачів убивцями! Підібрати потрібні слова завжди було нелегко, публіка вимагала, аби я висловлювалася відповідно до тогочасних настроїв крайніх лівих сил, а тому я завжди була дуже обережною. Та інколи втрачала пильність і занадто захоплювалася під час виступу. Оте «убивці» не сподобалося нікому з присутніх («убивці – то фашисти!»), і на мене посипалися образи, критика, свист. Я заціпеніла від несподіванки. У такі моменти, коли раптом я не відчувала схвалення публіки, я завжди дуже страждала. Втрачала упевненість, мене затягувало усвідомлення власної нікчемності, я почувалася нездібною до політики, дурною жінкою, якій слід стулити пельку, і на якийсь час втрачала контроль під час публічних диспутів. «А як тоді називати тих, хто вбиває? Хіба не вбивцями?» Той вечір закінчився погано, Ніно ледве не побився з одним типом, що сидів на останньому ряду. Але й того разу найважливішим було повернутися до нас двох. Так ми й жили: якщо були разом, ніяка критика нас не зачіпала по-справжньому, ба більше, ми були вище за неї, лише ми і наші думки мали значення. Забували про все і йшли насолоджуватися смачною вечерею, добрим вином, сексом. Нам хотілося лише обійнятися і притиснутися одне до одного.

21

Ми вперше прийшли до тями наприкінці 1978 року. Звичайно, завдяки Лілі. У той період сталася низка неприємностей: почалося все в середині жовтня, коли на П’єтро напали якісь хлопці – чи то з лівих, чи то з правих екстремістів – без масок і з ціпками. Я поспішила до лікарні, думаючи, що знайду його у ще більш пригніченому стані. Але, незважаючи на перев’язану голову і синець під оком, П’єтро був у піднесеному настрої. Він весело привітався, а за мить взагалі забув про мене і весь час розмовляв зі студентами, серед яких особливо виділялася одна дуже гарненька дівчина. Коли більшість відвідувачів пішла, вона всілася на краєчок ліжка і ніжно взяла його за руку. На ній була біла водолазка і коротка синя спідничка, а темно-каштанове волосся вільно спадало на плечі. Я з чемності запитала в неї про навчання. Вона відповіла, що до випуску з університету їй лишилося скласти два іспити, але вона вже почала працювати над дипломною роботою, присвяченою Катуллу. «Вона молодець», – похвалив дівчину П’єтро. Звали її Доріана, і поки я була в лікарні, вона відпустила його руку лише на мить, коли поправляла подушки.

Увечері до квартири у Флоренції завітала свекруха з Деде й Ельзою. Я розповіла їй про дівчину, і вона задоволено усміхнулася: їй було відомо про роман сина. Сказала: «Ти ж його покинула, то чого чекала?» Наступного дня ми всі разом поїхали до лікарні. Деде й Ельза відразу потрапили під чари Доріани, захопились її намистом та браслетами. На нас із батьком майже не звертали уваги, увесь час гралися надворі з дівчиною та бабусею. Я подумала про себе, що почалася нова фаза наших стосунків, і вирішила обережно прозондувати ґрунт у розмові з П’єтро. Ще до нападу він став рідше навідуватися до доньок, і тепер я зрозуміла чому. Я запитала в нього про дівчину. Він заговорив про неї так, як умів говорити тільки він: із відданістю. Я спитала: «То вона перебереться жити до тебе?» Він відповів, що можливо, він іще сам не знає, адже минуло зовсім мало часу. «У такому разі нам треба вирішити, як бути далі з дітьми», – зауважила я. Він погодився.

За першої нагоди я завела розмову про нашу ситуацію з Аделе. Вона спершу подумала, що я збираюся жалітися, але я пояснила, що новий роман П’єтро мене аніскільки не засмучує, я лише хочу вирішити, що робити далі з дітьми.

– Тобто? – стривожилася вона.

– Дотепер я залишала їх із тобою, бо не мала іншого виходу, а ще тому, що хотіла дати П’єтро час, аби прийти до тями. Але тепер у нього власне життя, і ситуація змінилася. Я теж маю право на певну стабільність.

– Що ти маєш на увазі?

– Я знайду собі житло в Неаполі й переберуся туди з дітьми.

Між нами відбулася гаряча суперечка. Аделе дуже любила дівчаток і не довіряла мені, бо вважала безвідповідальною. Звинуватила мене у тому, що я занадто зосереджена на власних справах, щоб дбати про дітей належним чином. Заявила, що впускати в дім з двома дівчатками чужого чоловіка, тобто Ніно, буде неймовірно нерозумно. Врешті поклялася, що нізащо не дозволить, аби її внучки росли у такому безладному місті, як Неаполь.

Чого ми тільки не наговорили одна одній! Вона згадала мою матір, напевне, син розповів їй про ту жахливу сцену у Флоренції.

– Якщо тобі знадобиться кудись поїхати, на кого ти їх залишиш, на неї?!

– Залишу на кого заманеться!

– Я не хочу, аби Деде й Ельза спілкувалися з людьми, які не контролюють себе!

На це я відповіла:

– Протягом усіх цих років я бачила в тобі матір, якої мені завжди бракувало. Я помилялася: моя мати краща за тебе.

22

Згодом я повідомила про свої наміри П’єтро. Було очевидно, що попри купу протестів він був готовий погодитися на все, аби тільки проводити більше часу з Доріаною. Тоді я поїхала до Неаполя, щоб обговорити це питання з Ніно. Мені здавалося, що такі делікатні справи телефоном не вирішують. Він запросив мене до квартири на вулиці Дуомо, як то вже часто бувало раніше. Я знала, що він і надалі мешкав там, то було його житло, хоч у мене й виникало щоразу враження, ніби це тимчасово. Мене дратували заношені простирадла, але я раділа зустрічі, а тому охоче туди йшла. Коли я повідомила, що готова переїхати з дітьми до Неаполя, він аж підскочив від радощів. Ми тішилися разом, він сказав, що сам якомога швидше підшукає для нас квартиру і візьме на себе всю тяганину з паперами.