Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 15)
У мене аж полегшало на душі. Після всіх років біганини, поїздок туди-сюди нарешті настав час облаштуватися. У мене було трохи заощаджень, ще якісь гроші я мала отримувати від П’єтро на утримання дітей, а до того ж я збиралася підписати вигідний контракт на нову книжку. Я нарешті почувалася дорослою, мій авторитет зростав із кожним днем. У таких умовах повернення до Неаполя могло виявитися захопливим викликом, дуже корисним для моєї подальшої роботи. Та перш за все я хотіла жити з Ніно. Як гарно буде гуляти разом, зустрічатися з його друзями, щось обговорювати, засиджуватися допізна! Мені хотілося винайняти добре освітлену квартиру з видом на море. Мої діти не повинні відчувати, що їм бракує родичів із Генуї.
Я вирішила не телефонувати Лілі й не казати про переїзд. Я була впевнена, що вона відразу почне пхати носа в мої справи, а мені цього не хотілося. Натомість я зателефонувала Кармен, з якою здружилася протягом року. Щоб її потішити, я зустрілася з Армандо, братом Наді, і, на своє превелике здивування, дізналася, що він тепер не тільки лікар, а й один з найактивніших лідерів Демократичної партії. Він поставився до мене з великою повагою. Розхвалив мою книжку, умовляв погодитися на зустріч із читачами десь у нашому місті. Потім привів мене в якусь на той час дуже популярну радіостудію, яку сам заснував, і там, серед повного безладдя, узяв у мене інтерв’ю. Але на моє питання про сестру, яке він іронічно назвав недоречною цікавістю, відповів ухильно. Сказав, що Надя почувається добре, поїхала кудись дуже далеко і надовго разом із матір’ю – оце і все. Про Пасквале він нічого не знав і знати не хотів. «Такі, як він, – наголосив Армандо, – зруйнували чудовий за своїм значенням політичний період».
Звичайно, для Кармен я пом’якшила його слова, але вона все одно засмутилася. Той тяжкий смуток охопив її надовго, тому я вважала за обов’язок час від часу зустрічатися з нею, коли бувала в Неаполі. Я відчувала її тугу і розуміла. Пасквале був
Ми зустрілися в барі на вулиці Дуомо. Усередині було темно, ми всілися ближче до дверей. Я в найменших дрібницях розказала їй про свої плани. Знала, що вона негайно розплеще все Лілі, і думала: ну і нехай, це на краще! Кармен, смаглява й одягнена в темне, вислухала мене уважно, не перебиваючи. Я почувалася легковажною у вишуканій сукні, з балачками про Ніно і мріями про майбутнє життя в гарному домі. Несподівано Кармен зиркнула на годинник і заявила:
– Зараз прийде Ліла.
Я розсердилася: ми мали зустрітися вдвох, до чого тут Ліла?! Я теж поглянула на годинник і сказала:
– Мені час іти.
– Зачекай, за п’ять хвилин вона буде тут.
І заходилася розповідати про нашу подругу з таким захопленням, із такою вдячністю! Ліла піклувалася про своїх друзів. Ліла піклувалася про всіх: про батьків, брата, навіть про Стефано. Ліла допомогла знайти житло Антоніо, і тепер вони нерозлийвода з його дружиною-німкенею. Ліла мала намір відкрити власну справу, пов’язану з комп’ютерами. Ліла щира, багата, щедра: якщо у когось виникали проблеми з грошима, вона ніколи не скупилася. Ліла була готова допомогти Пасквале за будь-яку ціну.
– Ой, Лену, які ви щасливі, що так дружите ще змалечку, – вигукнула Кармен, – я вам завжди дуже заздрила!
Тієї миті в її тоні, словах, у помаху руки мені здалося, ніби я впізнала нашу подругу. Я згадала про Альфонсо, згадала свою думку про те, що він, хлопець, схожий на Лілу і навіть має подібні риси обличчя. То, виходить, увесь район підлаштовується під неї і наслідує її?
– Я піду, – промовила я.
– Зачекай ще хвилинку. Лілі треба сказати тобі щось дуже важливе.
– Скажи ти!
– Ні, не можу, це її справа.
Я чекала, з кожною секундою дедалі неохочіше. Нарешті з’явилася Ліла. Цього разу вона причепурилася, не те що минулого разу на площі Амедео. І я мусила визнати, що вона могла бути дуже вродливою, коли хотіла. Побачивши мене, Ліла вигукнула:
– То ти нарешті наважилася! Повертаєшся до Неаполя!
– Авжеж.
– І розповідаєш про це Кармен, а мені – ні?
– Я тобі згодом би сказала.
– А твої батьки знають?
– Ні.
– А Еліза?
– Теж ні.
– Твоя мати нездужає.
– Що з нею?
– Кашляє, але до лікаря йти не хоче.
Я засовалася на стільці, знову поглянула на годинник.
– Кармен каже, що ти хочеш повідомити мені щось важливе.
– Тобі не сподобається.
– Скажи, про що йдеться.
– Я попросила Антоніо прослідкувати за Ніно.
Я аж підскочила.
– Як прослідкувати?
– Ну, поспостерігати, чим він займається.
– Навіщо?
– Заради твого блага.
– Про своє благо я сама подбаю.
Ліла зиркнула на Кармен, ніби шукаючи її підтримки, потім знову перевела погляд на мене.
– Якщо так, то я краще мовчатиму: не хочу, щоб ти знову на мене образилася.
– Я не ображаюся, але кажи швидше.
Тоді вона уважно поглянула мені в очі і короткими сухими фразами чистою італійською повідомила, що Ніно не кидав дружину, що і надалі живе з нею і сином, що за це здобув нагороду: саме цими днями його призначили керувати науково-дослідницьким інститутом, що його фінансує банк, де тесть Ніно обіймає посаду директора. І наприкінці серйозно запитала:
– Ти знала?
Я заперечно похитала головою:
– Ні.
– Якщо ти мені не віриш, ходімо разом, я готова повторити кожне слово, дивлячись йому в обличчя, як оце зараз тобі.
Я махнула рукою: не треба.
– Я тобі вірю, – пробурмотіла я, але відвела погляд на двері, на вулицю.
Десь, ніби здалеку, почувся голос Кармен:
– Якщо підете до Ніно, то і я з вами. Утрьох ми дамо йому чосу, відріжемо його хотілку.
Я відчула, як вона легенько доторкнулася до мого ліктя, щоб привернути увагу. Колись у дитинстві, читаючи фоторомани у сквері поряд із церквою, ми так само відчували потребу якось підтримати головну героїню, якщо та потрапляла в халепу. От і тепер у Кармен, напевне, мимоволі виникло таке бажання підтримати мене, але цього разу йшлося не про вичитані в романі пригоди, а про труднощі в реальному житті. Ліла завжди ставилася зневажливо до наших читань, і тієї миті, без сумніву, сиділа переді мною з інших причин. Я гадала, що вона почувалася задоволеною, як, мабуть, був задоволеним і Антоніо, коли дізнався про брехню Ніно. Я побачила, як Ліла з Кармен перезирнулися, ніби питаючи одна одну, що робити. То була мить, але вона здалася вічністю. «Ні», – прочитала я по губах Кармен, і той подих супроводжувався ледь помітним заперечним порухом голови.
Ні – що?
Ліла мовчки втупилася в мене. Вона, як завжди, надавала собі право встромляти шпильку в моє серце, але не для того, щоб зупинити його, а щоб змусити битися частіше. Очі примружені, високий лоб зморщений. Чекала моєї реакції. Хотіла, щоб я розкричалася, розплакалася, щоб довірилася їй. Я тихо промовила:
– Мені справді вже час іти.
23
Я віддалилася від Ліли, не залучаючи її до всіх наступних подій.
Почувалася ображеною. Але не через те, що Ніно понад два роки брехав мені про свій сімейний стан, а через те, що їй вдалося довести мені на ділі, що вона мала слушність: мій вибір був помилкою, а я – дурепою.
Кілька годин по тому я зустрілася з Ніно, але вдала, ніби нічого не знаю, обмежилася лише тим, що уникала його обіймів. Мене гризла образа. Я цілу ніч не могла ані на хвильку зімкнути очей, бажання притиснутися до того довгого чоловічого тіла зникло. Наступного дня він хотів повезти мене подивитися квартиру на вулиці Тассо, і я промовчала, коли він сказав:
– Якщо тобі сподобається, не хвилюйся про ціну, я про це подбаю. Скоро мене мають призначити на дуже високу посаду, і це дозволить нам вирішити всі фінансові проблеми.
Лише ввечері я не втрималася і вибухнула злістю. Ми якраз були у квартирі на вулиці Дуомо, його приятеля не було вдома. Я заявила:
– Завтра я хочу зустрітися з Елеонорою.
Він здивовано вирячився на мене:
– Навіщо?
– Мені треба з нею поговорити. Я хочу дізнатися, що їй відомо про нас, коли ти пішов із дому, як довго ви не спите разом. Хочу знати, чи ви подали офіційно на розлучення. Хочу знати, чи її батькам відомо, що вашому шлюбу кінець.
Він і оком не моргнув: