Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 16)
– Запитай у мене: якщо тобі щось незрозуміло, я поясню.
– Ні, я повірю тільки їй, ти – брехун.
Я почала кричати й перейшла на діалект. Він відразу здався, зізнався у всьому, сумнівів більше не було: Ліла сказала правду. Я лупцювала його кулаками в груди, і в мене виникло враження, ніби то не я, а якась інша істота, що відокремилася від мене, хотіла завдати йому болю, надавати ляпасів, плювати в обличчя – робити те, що я колись бачила під час сварок у нашому районі, кричати: «Лайно ти, а не чоловік!», шкрябати його нігтями, видирати йому очі. Я була вражена й перелякана.
Я уповільнила рухи, моє серце несамовито стугоніло. Він пробурмотів:
– Сядь!
– Ні.
– Дай мені хоча б шанс усе пояснити.
Я сіла на край стільця, тримаючись якомога далі від нього.
– Тобі добре відомо, – почав він глухо, – що перед від’їздом до Монпельє я розповів усе Елеонорі, і ми вирішили розійтися. Але після нашого повернення справи ускладнилися…
Його дружина геть втратила розум, він навіть хвилювався, що вона може заподіяти зле Альбертіно. Тож заради сина він сказав, що зі мною більше не зустрічається. Та брехня на якийсь час допомогла. Але, оскільки йому доводилося вигадувати щоразу неймовірніші пояснення для своїх поїздок на зустрічі зі мною, скандали з дружиною поновилися з новою силою. Якось вона вхопила ножа і намагалася всадити його собі в живіт. А іншого разу розчинила двері балкона і хотіла викинутися. А то ще пішла з дому невідомо куди, прихопивши з собою малого. Її не було цілий день, і Ніно ледь не збожеволів від страху за сина. А коли він нарешті знайшов її у тітки, яку вона дуже любила, то помітив, що настрій Елеонори змінився. Замість минулої злості вона почала ставитися до нього з легким відтінком зневаги.
– Якось уранці, – пригнічено продовжував Ніно, – вона запитала, чи я тебе покинув. Я відповів, що так. А вона промовила лише: «Добре, я тобі вірю». Так і сказала. Від того дня вона це й робила: вдавала, що вірить мені. Вдавала! Так ми й живемо, вдаючи, що в нас усе гаразд. Як бачиш, я зараз поруч з тобою, сплю із тобою, якщо захочу, поїду з тобою. А вона все знає, але поводиться так, ніби їй нічого не відомо.
Тут він замовк, передихнув, прокашлявся, намагаючись зрозуміти, чи я справді слухаю його, чи готуюся до нового вибуху злості. Я мовчала, відвернувшись. Напевне, він вирішив, що я здаюся, і продовжив уже рішучіше. Говорив і говорив, як то він завжди умів робити, доклавши всіх зусиль. То говорив спокусливо, то із самоіронією, то зі стражданням в голосі, то з розпачем. Але коли спробував наблизитися до мене, я з криком його відштовхнула. Тут він більше не зміг стримуватися і розплакався. Розмахував руками, бив себе в груди, промовляючи: «Я не чекаю від тебе прощення, але прошу мене зрозуміти».
Я перебила його, розлютившись іще більше:
– Ти брехав їй, брехав мені. І робив це не через кохання до однієї з нас… ти робив це заради себе самого, тому що тобі не вистачає сміливості все вирішити! Бо ти – слабак!
Потім почала обзивати його всіляко на діалекті, а він не заперечував, тільки бурмотів щось собі під ніс. Згодом я засапалася, мені забракло повітря, я замовкла, і це дало йому змогу поновити свої умовляння. Він спробував переконати мене, що брехня була єдиним способом уникнути трагедії. Коли він вирішив, що йому це вдалося, і прошепотів мені, що тепер завдяки мовчазній поступці Елеонори ми могли без проблем жити разом, я спокійно відповіла, що між нами все скінчено. І поїхала до Генуї.
24
Атмосфера в домі моїх свекрів із кожним днем ставала більш напруженою. Ніно обривав телефон, я кидала слухавку або голосно з ним сварилася. Кілька разів телефонувала Ліла, запитувала, як справи. Я відповідала, що добре, дуже добре, як же ще, і клала слухавку. Я поводилася нестерпно, без причин кричала на Деде й Ельзу. Та особливо діставалося від мене Аделе. Одного ранку я дорікнула їй за те, що вона свого часу хотіла завадити виходу моєї книжки. Вона не заперечувала, сказала тільки:
– Хіба то книжка? Так, брошура.
На що я відповіла:
– Я хоч брошури пишу, а ти за все життя й того не написала! Не розумію, на чому тримається твій авторитет!
Вона образилася, пробурмотіла:
– Ти про мене нічого не знаєш!
Я ще й як знала, навіть більше, ніж вона собі уявляла! Того разу мені вдалося прикусити язика. Однак за кілька днів у мене сталася гаряча сварка з Ніно. Я, як навіжена, верещала у слухавку на діалекті, а коли свекруха зневажливо висловила своє незадоволення, відказала їй:
– Дай мені спокій, краще за собою дивися!
– Що ти маєш на увазі?
– Сама знаєш!
– Нічого я не знаю.
– П’єтро розповідав, що в тебе були коханці.
– У мене?!
– Авжеж, у тебе, і не треба вдавати святу! Я не цураюся своєї вини ні перед ким, навіть перед Деде й Ельзою, і ось тепер розплачуюся за наслідки своїх учинків. А ти дереш носа, а насправді – усього лише лицемірна міщанка, що ховає своє лайно під килимом.
Аделе зблідла, їй перехопило подих. Вона підвелася із заціпенілим виразом обличчя, підійшла до дверей зали і зачинила їх. Потім сказала тихо, майже пошепки, що я зла жінка, якій не зрозуміти, як це – кохати по-справжньому і відмовитися від коханої людини; що за моєю вдаваною симпатією і покірністю ховається вульгарна жага привласнити все навколо, і цю жагу не зможе приборкати ніяке навчання чи книжки. І додала насамкінець: «Щоб завтра ноги твоєї тут не було: їдь сама і забирай дітей. Шкода лише дівчаток, хтозна, може, якби вони виросли тут, то їм вдалося б не стати такими, як ти!»
Я промовчала, бо знала, що зайшла надто далеко. Мені хотілося вибачитися, але я цього не зробила. Наступного ранку Аделе наказала хатній робітниці допомогти мені зібрати валізи. «Я сама!» – вигукнула я і пішла, навіть не попрощавшись із Ґвідо, який сидів у своєму кабінеті. Удаючи, що нічого особливого не відбувається, уже за кілька годин я стояла на вокзалі з купою валіз і двома дітьми, які насторожено поглядали на мене, не знаючи, чого чекати.
Пам’ятаю свою втому, гамір центрального фоє вокзалу, залу очікування. Деде ображалася, що я постійно її підштовхувала: «Не штовхайся, не кричи, я не глуха!» А Ельза допитувалася: «Ми до татка їдемо?» Обидві тішилися, що не треба йти до школи, але я відчувала, що вони мені не довіряли. Обережно запитували, готові відразу замовкнути, якщо я розсерджуся: що ми робитимемо, коли повернемося до діда й бабусі, куди підемо їсти, де спатимемо?
Спершу, охоплена розпачем, я хотіла було поїхати до Неаполя і явитися з дітьми без попередження до Ніно й Елеонори. Казала сама собі: а що, так і треба, адже ми опинилися в цій ситуації і з його вини теж, хай і він заплатить. Хотіла, щоб хаос охопив і роздушив його, як дедалі більше охоплював й душив мене. Він мене обдурив. Зберіг свою сім’ю, та ще й мене тримав при собі для задоволення. Я вирішила остаточно все змінити, а він – ні. Я покинула П’єтро, а він лишився з Елеонорою. Отже, правда на моєму боці. Я мала право вторгнутися в його життя і заявити: «Що ж, дорогенький, а ось і ми! Якщо до цього ти хвилювався через божевілля дружини, то тепер божевілля тобі влаштую я! Побачимо, що робитимеш!»
Але поки я готувалася до довгої й нестерпної подорожі до Неаполя, несподівано передумала, почувши оголошення з гучномовця, і вирушила до Мілана. Я запевняла сама себе, що в цій ситуації мені як ніколи потрібні гроші, а тому передусім треба піти до видавництва й випросити роботу. Лише сидячи у вагоні, я усвідомила причину несподіваної зміни планів. Незважаючи на все, що сталося, моє кохання не згасло, і сама лише думка про те, щоб заподіяти зле Ніно, ножем краяла серце. Скільки б я не писала й не говорила про жіночу незалежність, я не могла жити без його тіла, його голосу, його розуму. Мені гидко було самій собі в цьому зізнатися, але я надалі його хотіла і любила більше за власних доньок. Завдати йому шкоди і ніколи більше не бачити – про це не могло бути й мови: мій образ незалежної високоосвіченої жінки розпадався на очах, відокремлювався від образу жінки-матері, водночас жінка-мати в мені не бажала мати нічого спільного з жінкою-коханкою, а жінка-коханка – із розлюченою селючкою. Будь-якої миті всі вони були готові вилетіти з мене, причому кожна – у своєму напрямку. Що ближче ми під’їжджали до Мілана, то ясніше я усвідомлювала: без впливу Ліли я в усьому наслідувала Ніно. Я не вміла бути самою собою. Без нього в мене не було тієї серцевини, навколо якої я могла б розвиватися, рости за межі району і по цілому світові. Без нього я була лише купою сміття.
До Маріарози я дісталася змученою й переляканою.
25
Скільки я в неї прожила? Кілька місяців, і наше спільне проживання часом було нелегким. Зовиця вже знала про нашу сварку з Аделе й заявила з притаманною їй прямотою:
– Ти знаєш, як я тебе люблю. Але ти не повинна була так розмовляти з матір’ю.