Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 13)

– Дівчатка, зараз мені доводиться багато працювати. Через кілька днів я знову маю їхати, а потім знову і знову. Ви хочете вирушити зі мною чи залишитися з дідусем та бабусею?

І зараз, коли пишу ці рядки, почуваю сором за те питання.

Спершу Деде, а потім і Ельза відповіли:

– З дідусем та бабусею, але ти приїжджай, коли зможеш, і привозь подарунки.

18

Мені знадобилося більше двох років, сповнених радощів, сумнівів, неприємних несподіванок і вистражданих рішень, перш ніж я змогла навести лад у житті. Тим часом, незважаючи на болісні розставання в особистому житті, моя кар’єра та суспільна діяльність складалися успішно. Ті майже сто сторінок, що я написала, аби справити враження на Ніно, згодом переклали німецькою й англійською. У Франції та Італії перевидали першу книжку, написану десять років тому, і мене знову стали просити писати для газет і журналів. Моє ім’я, як і я сама, поступово набули певного авторитету, мій робочий графік знову заповнився, як колись, я викликала інтерес, а часом – навіть повагу осіб, що в ті часи посідали найвищі щаблі політичного й суспільного життя. Та найбільше мені допомогла одна чутка з вуст директора міланського видавництва, який від самого початку взяв мене під своє крило. Одного вечора, коли ми обговорювали моє письменницьке майбутнє, а я вирішила скористатися нагодою й запропонувати йому збірку есеїв Ніно, він розповів, що Аделе минулого Різдва доклала всіх зусиль, щоб зірвати вихід моєї книжки.

– Айроти, – промовив він жартома, – звикли за сніданком телефонувати, аби їхнього протеже затвердили на посаді заступника міністра, а за вечерею – щоб звільнили міністра. А от із твоєю книжкою у них нічого не вийшло. Рукопис був готовий до публікації, і ми відправили його до друкарні.

За його словами, причиною невеликої кількості рецензій в італійській пресі теж було втручання свекрухи. Тож якщо книжка все одно мала успіх, то ним варто завдячувати не доброті шановної Айроти, а лише моєму талантові. Так я дізналася, що того разу не була в боргу перед Аделе, хоч вона повторювала це щоразу, коли я навідувалася до Генуї. Це додало мені впевненості, я запишалася собою й вирішила, що часи моєї залежності від думки інших минули.

Ліла цього не усвідомлювала. Вона була з глибини району, із того болота, яке мені здавалося не більшим за калюжу, і надалі вважала мене своїм додатком. Вона випитала у П’єтро номер телефону свекрів і телефонувала, коли забажається, не переймаючись, що їм це може не сподобатися. Коли їй вдавалося застати мене, то вона поводилася так, ніби не помічає моїх лаконічних і стриманих відповідей, і говорила за двох безперестанку. Розказувала про Енцо, про роботу, про те, як добре вчиться у школі її син, про Кармен, про Антоніо. А якщо вона мене не заставала, то надзвонювала щодня з хворобливою наполегливістю. Через це Аделе, яка завжди ретельно занотовувала всі дзвінки до мене, – наприклад, такого-то дня такого-то місяця дзвонив Сарраторе (тричі), Черулло (дев’ять разів), – бурчала, що Ліла їй геть набридла. Я намагалася пояснити Лілі: якщо їй сказали, що мене немає, не треба обривати телефон день і ніч, бо дім у Генуї – не моя оселя, а тому мені незручно перед господарями. Але марно. Вона й Ніно телефонувала. Не знаю навіть, як це почалося, адже він почувався збентеженим, відмовчувався, боявся сказати щось таке, що могло мене роздратувати. Спочатку розповів, що Ліла кілька разів телефонувала до Елеонори, чим довела її до сказу. Згодом, якщо я правильно зрозуміла, заходилася телефонувати до його приятеля на вулиці Дуомо, аж поки Ніно не вирішив, що краще самому знайти її і поговорити, щоб вона не надзвонювала без упину його дружині. Хай там як, але врешті Ліла примусила його зустрітися. Але не наодинці. Ніно поспішив додати, що вона була з Кармен, адже саме Кармен мала нагальну потребу зв’язатися зі мною.

Я вислухала розповідь про ту зустріч без особливого хвилювання. Якщо не вдаватися до подробиць, Ліла розпитувала, як я поводилася під час зустрічей із читачами: як одягалася, яку мала зачіску і макіяж, чи соромилася, чи жартувала, чи читала уривки, чи імпровізувала? Щодо решти вона відмовчувалася, передавши слово Кармен. Так з’ясувалося, що нагальна необхідність зустрітися зі мною була пов’язана з Пасквале. Зі своїх каналів Кармен дізналася, що Надя Ґальяні укрилася від правосуддя за кордоном, а тому моя подруга хотіла попросити мене про послугу: зв’язатися з колишньою викладачкою і поцікавитися, чи Пасквале теж врятувався разом із нею. Кармен кілька разів вигукнула під час розмови: «Я не хочу, щоб дітям багатіїв усе сходило з рук, а відповідати доводилося тільки таким, як мій брат!» І нарешті попросила Ніно передати мені, щоб я в жодному разі не сміла користуватися для цього телефоном: ні для розмов із викладачкою, ні з нею самою. Складалося враження, ніби Кармен вважала, що її турбота про Пасквале теж була злочином, до якого могла стати причетною і я. Свою розповідь Ніно закінчив такими словами: «Кармен і Ліла – дві дурепи, не зв’язуйся з ними, а то вскочиш у халепу».

Я подумала, що ще кілька місяців тому зустріч Ніно з Лілою, навіть у присутності Кармен, мене б стривожила. А тепер я з полегшенням усвідомлювала, що мені байдуже. Мабуть, я була так упевнена в коханні Ніно, що навіть припускаючи її намір відбити його, я не вірила, що їй це вдасться. Я погладила коханого по щоці і насмішкувато відповіла:

– Гляди краще сам не потрап у халепу! Як це так: то не маєш ані хвилинки вільного часу, а то він відразу у тебе знайшовся?

19

У той період мене вперше вразило, як чітко Ліла окреслила для себе коло інтересів. Її рідко цікавило щось поза межами району. А якщо вона і виявляла інтерес до чогось більшого, то воно обов’язково якось пов’язувалося з людьми, яких вона знала ще з дитинства. Навіть працювала вона, як мені було відомо, у межах району. Казали, що Енцо інколи їздив у робочих справах до Мілана чи Турина. Ліла – жодного разу, і те її бажання закритися в районі почало мене непокоїти тоді, коли я сама дедалі більше захоплювалася подорожами.

У ті часи я радо хапалася за будь-яку можливість виїхати за межі Італії, особливо коли можна було зробити це разом із Ніно. Наприклад, коли невелике німецьке видавництво, яке опублікувало мою книжку, організувало мені промотур Західною Німеччиною та Австрією, він покинув усі свої справи і став моїм веселим запобігливим водієм. За п’ятнадцять днів ми об’їздили купу міст і селищ, подорожуючи горами й долинами неймовірної краси, гідної пензля великих художників. Кожна гора, озеро, місто чи скульптура, якими ми милувалися, дарували нам насолоду від перебування в тому місці й служили додатковим витонченим обрамленням нашого щастя. Навіть коли жорстока реальність накочувалася на нас і лякала, бо саме про неї мені доводилося говорити щовечора перед доволі радикально налаштованою публікою, пізніше ми обговорювали той страх як веселу пригоду.

Якось пізно ввечері ми поверталися автівкою до готелю, і нас зупинила поліція. У темряві німецька мова із вуст чоловіків у формі та зі зброєю в руках прозвучала моторошно. Поліціянти виштовхали нас із машини, розлучили, мене всадовили в одну автівку, незважаючи на мої крики, Ніно – в іншу. Нас привезли у якусь кімнатку, спершу залишили без пояснень, потім накинулися з допитом: документи, причина вашого перебування, рід занять. На одній стіні висів ряд фотографій похмурих типів із бородами та кількох коротко стрижених жінок. Я спіймала себе на тому, що несвідомо шукаю серед них обличчя Пасквале й Наді, але так їх і не знайшла. Відпустили нас уже на світанку, відвезли туди, де нам довелося залишити свою машину. Ніхто навіть не подумав вибачитися: номерні знаки у нас були італійські, ми самі – італійці, ішлося про обов’язковий контроль.

Мене вразив той несвідомий порив шукати в Німеччині серед фотографій осіб, яких розшукує поліція, саме ту людину, про яку турбувалася Ліла. Тієї ночі Пасквале Пелузо здався мені своєрідним променем світла, посланим із замкненого простору, де вона ховалася, щоб нагадати мені у значно ширшому світі про її присутність у круговерті планетарних подій. На кілька секунд брат Кармен став точкою зв’язку між її світом, що зменшувався з кожним днем, і моїм світом, що ставав дедалі більшим.

На читацьких вечорах у містах, про які анічогісінько не знала, я на завершення ставила кілька запитань про складний політичний клімат, а сама висловлювалася загальними фразами, які здебільшого крутилися навколо слова «придушити». Оскільки я була письменницею, то гадала, що маю вражати образним мисленням. «Ніщо й ніхто не залишається осторонь, – казала я, – страшний коток проходить з країни в країну, із Заходу на Схід, щоб придушити і розрівняти все довкола: змусити робітників працювати, безробітних – мучитися, голодних – помирати з голоду, інтелектуалів – базікати безперестанку, чорношкірих – бути чорними, жінок – виконувати жіночі обов’язки». Та інколи мені хотілося розповісти щось справжнє, щире, із власного досвіду, і я розказувала про Пасквале, про його життя з усіма трагічними періодами: від дитинства і до злочинного шляху. Говорити про щось конкретніше у мене не виходило, моя риторика обмежувалася тими навичками, яких я набула десять років тому, тож слова здавалися мені живими лише тоді, коли я підтверджувала їх прикладами з життя нашого району. Та загалом мої наперед підготовлені промови котилися за планом і, напевне, справляли потрібне враження. З однією лише різницею: якщо після виходу першої книжки я на початку чи в кінці зустрічі згадувала про необхідність та неминучість революції, бо тоді, здавалося, її бажали всі навколо, то тепер я уникала цього слова. Ніно вважав згадку про неї наївною, від нього я засвоїла, що політика – то справа складна, а тому стала обережнішою. Тепер я охочіше використовувала вислів «протестувати – справедливо», але відразу додавала, що ці слова слід розуміти у ширшому сенсі: державний апарат існуватиме значно довше, аніж ми собі уявляли, а тому треба якомога швидше навчитися керувати. Я не завжди була задоволена собою після тих зустрічей. Інколи я усвідомлювала, що мусила пом’якшувати власну позицію тільки для того, аби потішити Ніно, який сидів і слухав мене у задимлених від курива залах серед гарненьких іноземок мого віку чи навіть молодших. Часто я не втримувалася і перебільшувала, задовольняючи ті свої темні поклики, через які в минулому так гаряче сварилася з П’єтро. Особливо коли доводилося зустрічатися з жінками, які прочитали книжку і чекали від мене жорсткої критики суспільства. «Глядіть, не перетворюйтеся на поліціянтів для самих себе, – попереджала їх я, – адже боротьба точитиметься до останньої краплі крові і припиниться лише після нашої перемоги». Пізніше Ніно кепкував з мене, казав, що я, як завжди, перебільшую, і ми разом сміялися.