Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 12)
– Що означає «розум Ніно не базується на традиціях»?
Вона іронічно посміхнулася:
– Означає, що він ніхто. А такі люди зазвичай вважають, що найважливіше – стати кимось. За будь-яку ціну. Як наслідок, синьйор Сарраторе – особа ненадійна.
– Тоді виходить, що й мій розум не базується на традиціях.
Вона знову посміхнулася.
– Авжеж, так і є. Ти справді ненадійна.
Зависло мовчання. Аделе говорила зі мною спокійно, ніби в її словах не було ніякої критики, а лише констатація фактів. Але я все одно образилася.
– Що це значить?
– Що я довірила тобі свого сина, а ти повелася з ним нечесно. Якщо тобі потрібен був інший, чому ти не одружилася з ним?
– Бо тоді я ще не знала, що мені потрібен інший.
– Брешеш.
Я на мить замислилася, врешті визнала:
– Так, брешу, але тому, що ти змушуєш дати однозначні пояснення, а однозначні пояснення, як правило, містять брехню. Ти теж відгукувалася погано про П’єтро, навіть була на моєму боці, проти нього. Теж брехала?
– Ні. Я справді була на твоєму боці, але в межах домовленості, якої ти мала дотримуватися.
– Якої?
– Залишатися із чоловіком і дітьми. Ти була Айротою, твої діти теж були Айротами. Я не хотіла, щоб ти почувалася нещасливою чи чужою, намагалася допомогти тобі бути гарною матір’ю і дружиною. Але якщо домовленість порушено, усе змінюється. Від мене й мого чоловіка ти більше нічого не отримаєш. Навіть так: я відберу в тебе все, що дала.
Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій, як то робила вона.
– Аделе, – промовила, – я Елена Ґреко, і мої діти – це мої діти. І мені начхати на вас, Айрот.
Вона зблідла, суворо кивнула.
– Воно й видно, що ти – Елена Ґреко, аж занадто. Але дівчатка – діти мого сина, і я не дозволю тобі зруйнувати їм життя.
Після цього вона розвернулася й пішла спати.
17
То була моя перша сутичка зі свекрами. За нею були й інші, але жодна з них не доходила до такої неприхованої зневаги. Надалі вони обмежувалися тим, що демонстрували мені всіма способами: якщо я маю намір ставити на перше місце власні інтереси, то Деде й Ельзу краще довірити їм.
Я, звичайно, із цим не погоджувалася. Не було й дня, щоб я спересердя не хотіла негайно забрати дітей до себе, байдуже куди – до Флоренції, Мілана, Неаполя, – аби тільки не залишати їх у тому домі ані на мить. Але швидко заспокоювалася, відкладала від’їзд, бо щоразу траплялося щось таке, що мені перешкоджало. То, наприклад, телефонував Ніно, і я не витримувала і мчала до нього, хай би де він був. А згодом і в Італії розпочалася невелика кампанія з просування моєї книжки, яка, попри неувагу до неї критиків найбільших газет, усе одно мала успіх. Таким чином зустрічі з читачами часто поєднувалися із зустрічами з коханим, і я дедалі більше часу проводила далеко від доньок.
Мені щоразу було дуже боляче розлучатися з ними. Я відчувала на собі їхні обвинувальні погляди і страждала. Однак уже у вагоні, коли я працювала й готувалася до бесід із читачами, коли з нетерпінням чекала зустрічі з Ніно, мене охоплювала неймовірна радість, від якої душа співала. Досить швидко я призвичаїлася почуватися щасливою й водночас нещасною, ніби це стало моїм новим життєвим станом. Коли я поверталася до Генуї, почувала провину: Деде й Ельза були там як удома, ходили до школи, завели собі друзів, не потребували моєї присутності. Але щоразу, коли мені знову треба було збиратися в дорогу, те почуття провини перетворювалося на набридливу перешкоду і притихало. Звичайно, я й сама це розуміла, такі перепади змушували мене почуватися нікчемою. Принизливо усвідомлювати, що всього лиш крапля популярності та кохання до Ніно змогли заступити собою Деде й Ельзу. Але саме так і було. Відлуння Лілиних слів «подумай про доньок» у той період стало незмінним епіграфом до мого нещасного стану. Я постійно подорожувала, ночувала в різних ліжках, не могла заснути. Мені весь час спадали на думку прокляття матері, що змішувалися з Лілиними словами. Обидві, хоч я змалку вважала їх протилежностями, у ті безсонні ночі виступали проти мене. Обидві недоброзичливі, з ворожим ставленням до мого нового способу життя. З одного боку, це служило доказом, що нарешті я стала незалежною. З другого – змушувало почуватися самотньою серед моря негараздів.
Я спробувала відновити стосунки із зовицею. Вона, як завжди, охоче відгукнулася, організувала зустріч із читачами в одній із міланських книгарень. Прийшли здебільшого жінки. Мене то суворо критикували, то захоплено розхвалювали, залежно від світогляду тих, хто виступав. Спершу я злякалася, але Маріароза вміло втрутилася в дискусію, і я раптом відкрила у собі здатність спрямовувати розмову, смикаючи нитки «за» і «проти», у ролі посередниці (особливо переконливо мені вдавалося промовляти: «Це не зовсім те, що я хотіла сказати»). Наприкінці всі нагородили мене гучними оплесками, особливо Маріароза.
Після зустрічі вона запросила мене до себе на вечерю та ночівлю. Там були Франко й Сильвія з сином Мірко. Цілий вечір я спостерігала за хлопчиком – за моїми підрахунками, йому мало бути років вісім – і відзначала про себе риси зовнішності та навіть риси характеру, які він міг успадкувати від Ніно. Я так і не сказала йому, що знала про сина, і вирішила ніколи не казати. Але протягом усього вечора тільки те й робила, що розмовляла з хлопчиком, пестила його, бавилася, тримала у себе на колінах. Як безладно ми жили, скільки наших уламків розносилося по світу, ніби жити – то означало розлітатися на друзки. Тут, у Мілані, був цей хлопчик, у Генуї – мої доньки, а в Неаполі – Альбертіно. Я не стрималася, завела розмову про це розсіювання із Сильвією, Маріарозою, Франко, вдаючи незацікавлену мислительку. Насправді я сподівалася, що мій колишній приятель, як то бувало з ним завжди, підхопить тему і за допомогою своєї блискучої діалектики ґрунтовно висвітлить її, наведе лад у теперішньому і дасть оптимістичний погляд на майбутнє. Але того вечора його поведінка виявилася найбільшою несподіванкою. Він заявив, що часи, які об’єктивно – це слово він вимовив з особливим сарказмом! – були революційними, наближалися до неминучого кінця, і з їхнім завершенням, за його словами, зникали ті категорії, які служили нам дороговказом.
– Сумніваюся, – заперечила я, але лише для того, щоб його під’юдити, – в Італії атмосфера в суспільстві досить жвава й войовнича.
– Ти іншої думки, бо задоволена власними справами.
– Якраз ні, я пригнічена.
– Пригнічені не пишуть книжок. Їх пишуть задоволені собою люди, які подорожують, закохуються, говорять не замовкаючи, переконані, що нарешті їм вдається дібрати доречні слова.
– А хіба не так?
– Ні, слова рідко бувають доречними, а коли таке й трапляється, то лише тимчасово. Зазвичай вони слугують для пустопорожніх балачок, як оце зараз. Або для того, щоб удавати, що все під контролем.
– Удавати? Ти, хто завжди тримав усе під контролем, теж удавав?
– А чому б і ні? Це так природно: щось вдавати. Ми закликали до революції і навіть серед повного безладу завжди вигадували собі якийсь порядок і вдавали, наче точно знаємо, як і що робити.
– Це ти зараз сам себе критикуєш?
– Авжеж. Красномовство, добра діалектика. Готова відповідь на все. І мистецтво володіння логікою: це викликається тим і неодмінно призводить до того. Ось і весь фокус.
– І що, сьогодні це вже не спрацьовує?
– Чому ж ні, навпаки! Адже це так зручно – не губитися ні перед чим. Ніяких тобі заражених виразок, ніяких невиліковних ран, ніяких темних кімнат, що наганяють страх. Тільки настає мить, коли трюкам кінець.
– Що ти маєш на увазі?
– Балачки, Лену, пустопорожні балачки. Слова втрачають зміст.
Та навіть на цьому він не заспокоївся. І надалі іронізував над власними висловами, кепкуючи з себе та з мене. Нарешті пробурмотів: «Які дурниці я плету!» Замовк і надалі слухав нас трьох.
Мене вразив Франко. Якщо у Сильвії страшні наслідки насильства з часом зникли, то в ньому за слідами побоїв, яких він зазнав кілька років тому, поступово проявилися інше тіло й інша душа. Він часто підводився, аби сходити до туалету, кульгав, хоча й не дуже помітно, неприродно вирячене штучне око здавалося жвавішим за друге, мутне й зі спустошеним поглядом. Та найголовніше, що зник і той колишній, завжди енергійний Франко, і той похмурий, яким він був, коли одужував. Тепер він здавався мені м’яким меланхолійним чоловіком з притаманним йому цинізмом. Сильвія вважала, що мені треба забрати дітей до себе, Маріароза казала, що поки я не знайду постійного житла, Деде й Ельзі краще побути з дідом і бабусею, а Франко взявся вихваляти мої таланти, які він іронічно назвав «чоловічими», і вимагав, аби я надалі їх відточувала, не марнуючи зусилля на жіночі обов’язки.
Коли я нарешті пішла до спальні, то ніяк не могла заснути. Що є добром для моїх доньок, а що злом? А що є добром і злом для мене? Чи збігаються для нас ці поняття? Тієї ночі Ніно відійшов на задній план, а на передній знову вийшла Ліла. Сама Ліла, без підтримки матері. У душі наростало бажання сваритися з нею, кричати: «Досить мене критикувати, візьми на себе відповідальність і підкажи, що мені тепер робити!» Нарешті я задрімала. Наступного дня повернулася до Генуї і без зайвих слів сказала Деде й Ельзі у присутності свекрів: