Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 74)

– Так, але за однієї умови: якщо ти розповіси все Елеонорі.

Знову довга тиша. Ніно пробурмотів:

– Хочеш, щоб я скривдив Елеонору і сина?

– Так. Хіба я не кривджу П’єтро і доньок? Прийняти рішення означає скривдити когось.

– Альбертіно ще дуже малий.

– Ельза теж. А для Деде це буде нестерпно.

– Зробімо це після Монпельє.

– Ніно, не грайся зі мною.

– Я не граюся.

– Якщо не граєшся, то поводься відповідно: ти поговориш зі своєю дружиною, а я поговорю зі своїм чоловіком. Негайно. Сьогодні ввечері.

– Дай мені трохи часу, це не так легко зробити.

– А мені хіба легко?

Він ухилявся, щось намагався мені пояснити. Сказав, що Елеонора – дуже вразлива жінка. Що все її життя зосереджене навколо нього і сина. Що в юності вона двічі намагалася накласти на себе руки. Але на цьому він не зупинився, я відчула, що він змушує себе до ще більшої відвертості. Поступово, як звикле чітко, він визнав, що, розірвавши свій шлюб, він не лише заподіє кривду дружині та синові, а й втратить усі переваги заможного життя – тільки достаток робить життя в Неаполі стерпним – і цілу мережу знайомств, які були запорукою того, що в університеті він може робити те, що хоче. Врешті, вирішивши нічого не замовчувати, він сказав: «Пам’ятай, що твій свекор дуже мене поважає, а коли про наш зв’язок стане відомо всім, це призведе і до мого, і до твого остаточного розриву з родиною Айрот». Не знаю чому, але саме цей останній його аргумент мене найбільше вразив.

– Гаразд, – сказала я. – Покінчімо з цим.

– Зачекай.

– Я вже аж задовго чекала, треба було вирішувати раніше.

– Що ти збираєшся робити?

– Ствердити, що мій шлюб більше не має сенсу, і йти далі своїм шляхом.

– Ти певна?

– Так.

– І поїдеш зі мною у Монпельє?

– Я сказала, що піду своїм шляхом, а не твоїм. Між нами все скінчено.

116

Я в сльозах поклала слухавку й вийшла з кабіни. Ельза спитала мене: «Ти вдарилася, мамо?» Я відповіла: «Зі мною все гаразд, просто бабуся хворіє». Я далі схлипувала під стурбованими поглядами її та Деде.

Усі останні дні відпочинку я безперестанку плакала. Говорила, що втомлена, що дуже вже спекотно, що в мене болить голова, і відсилала П’єтро з дівчатками на море. А сама лежала в ліжку й змочувала подушку слізьми. Мені ненависна була ця надмірна вразливість, навіть у дитинстві зі мною такого не було. Нас з Лілою виховували так, щоб ніколи не плакати, а якщо це й траплялося, то за виняткових нагод і то недовго: ми страшенно соромилися і ковтали сльози. Але тепер немов мені в голові відкрився цілий фонтан, як у несамовитого Роланда, сльози текли з очей безконечно, і мені здавалося, що коли перед поверненням П’єтро, Деде та Ельзи я робила над собою зусилля, заганяючи сльози назад, і бігла вмитися під краном, фонтан цей далі крапав, очікуючи нагоди, щоб знов знайти шлях до моїх очей. Насправді Ніно мене не кохає, Ніно багато лицемірить і мало любить. Він хотів трахнути мене – так, трахнути, як це він робив хтозна зі скількома іншими жінками. Але мати мене, мати назавжди, порвавши зі своєю дружиною, – ні, це не входило в його плани. Можливо, він досі закоханий у Лілу. Можливо, за ціле життя він кохав тільки її, як багато інших чоловіків, які її пізнали. І тому назавжди залишиться з Елеонорою. Кохання до Ліли було гарантією, що жодна жінка – як би він її не прагнув на свій екстремальний манір – ніколи не загрожуватиме цьому крихкому шлюбові, а тим паче я. Ось які справи. Іноді під час обіду або вечері я раптом вставала з-за столу і бігла плакати у ванну.

П’єтро був зі мною обережний, відчуваючи, що з хвилини на хвилину я можу вибухнути. Спочатку, через кілька годин після розриву з Ніно, я думала відкритися йому, немов він був мені не лише чоловіком, якому треба все розповісти, а й сповідником. Я відчувала в цьому потребу, особливо коли він притулявся до мене в ліжку, а я відштовхувала його, шепочучи: «Ні, дівчатка прокинуться». У ту мить я часто мало не вивалювала на нього все, з усіма подробицями. Але завжди вчасно зупинялася: розповідати йому про Ніно потреби не було. Тепер, коли я більше не телефонувала коханій людині, коли я почувалася остаточно загубленою, знущатися з П’єтро здавалося мені даремним. Краще було закрити це питання кількома рішучими словами: я більше не можу жити з тобою. Але й цього я не могла зробити. Саме тоді, коли в затінку спальні я почувалася готовою зробити цей крок, мені ставало шкода його, я боялася за майбутнє дівчаток, гладила його по плечу, по щоці і шепотіла: «Спи».

Усе змінилося в останній день відпустки. Була майже північ, Деде з Ельзою спали. Я не телефонувала Ніно вже щонайменше десять днів. Я склала валізи, туга, зусилля і спека геть виснажили мене, ми сиділи з П’єтро на балконі нашого будинку – кожне мовчки на своєму шезлонгу.

Волосся і одяг були вогкі від виснажливої вологості, доносився запах моря і живиці. Раптом П’єтро сказав:

– Як твоя мати?

– Моя мати?

– Так.

– Добре.

– Деде сказала мені, що вона хворіє.

– Уже одужала.

– Я телефонував їй сьогодні пополудні. Твоя мати, як завжди, цілком здорова.

Я нічого не відповіла. Який цей чоловік нестерпний. Ну ось, на очі мені знов наверталися сльози. О Боже святий, мені вже набридло, набридло. Я почула, як він спокійно сказав:

– Ти думаєш, що я сліпий і глухий. Думаєш, я не помічав, як ти фліртувала з тими придурками, що товклися в нас вдома до народження Ельзи.

– Не знаю, про що ти.

– Чудово знаєш.

– Ні, не знаю. Про кого ти говориш? Про людей, які кілька разів вечеряли в нас багато років тому? Я з ними фліртувала? Ти здурів?

П’єтро похитав головою, усміхаючись сам до себе. Почекав кілька секунд, а тоді спитав, утупившись поглядом у балконну решітку:

– Не фліртувала навіть з тим ударником?

Я стривожилась. Він не відступав, не здавався. Я пирхнула.

– Маріо?

– Бачиш, ти все-таки його пам’ятаєш.

– Звісно, що пам’ятаю, чому б мені не пам’ятати? Він один з небагатьох цікавих людей, яких ти приводив до нас додому за сім років нашого шлюбу.

– Він здавався тобі цікавим?

– Так, і що? Що це з тобою?

– Просто хочу знати. Не можна?

– Що саме ти хочеш знати? Ти знаєш усе, що знаю я. Минуло щонайменше чотири роки, відколи ми бачили того типа востаннє, а ти тепер вискакуєш із цими безглуздими претензіями?

Він відвів погляд від решітки, повернувся й серйозно подивився на мене.

– То поговорімо про недавні події. Що в тебе з Ніно?

117

Удар був настільки ж сильний, як і неочікуваний. Він хотів знати, що в мене з Ніно. Досить було цього запитання, цього імені, щоб у голові в мене знов вибухнув фонтан. Сльози засліпили мене, вийшовши з себе, я почала верещати на нього, забувши, що ми просто неба, що поруч сплять люди, стомлені сонячним днем на морі: «Навіщо ти це спитав, треба було мовчати, а тепер ти все зіпсував, і нічого не можна вже зробити, якби тільки ти не розтуляв рота, але ти не зміг, і тепер я мушу піти від тебе, тепер хоч-не-хоч мушу піти!»

Не знаю, що з ним сталося. Може, він подумав, що й справді припустився помилки, яка тепер з якихось незрозумілих причин може назавжди зруйнувати наші стосунки. А може, раптом побачив у мені якусь дику істоту, що розірвала крихку поверхню слів і виявила своє ірраціональне єство, жінку в її найбільш небезпечному вияві. Але немає сумніву, що видовище це було для нього нестерпним, він рвучко підвівся і ввійшов у дім. Я побігла за ним услід і далі кричала йому про все: про кохання до Ніно змалечку, про нові можливості в житті, які він переді мною відкрив, про невикористану енергію, яку я відчуваю в собі, про сіре життя, у яке на довгі роки він кинув мене, про те, що він не дає мені жити повноцінним життям.

Коли сили мої вичерпались і я важко сіла десь у кутку, я раптом побачила перед собою його запалі щоки, мішки під очима, побілілі губи, а засмага стала подібною до кірки засохлого болота. Тільки тоді я зрозуміла, який він був шокований. Його запитання навіть близько не передбачали ствердних відповідей на кшталт: так, я фліртувала з ударником і не тільки, так, ми з Ніно були коханцями. П’єтро запитав у мене про це лише для того, щоб я заперечила, щоб розвіяла сумніви, які його опосіли, щоб він міг зі спокійною душею піти спати. Натомість я вкинула його у жахіття, з якого тепер він не знав, як вийти. Шукаючи спасіння, він майже пошепки спитав: «Ви кохалися?»

Мені знову стало його шкода. Якби я відповіла ствердно, то знову б розкричалася: «Так, уперше, коли ти спав, удруге – у його машині, втретє – у нашому ліжку у Флоренції». Ці фрази я б вимовила з усією сласністю, яку викликав у мені той перелік. Але я тільки заперечно похитала головою.

118

Ми повернулися у Флоренцію. Спілкування обмежили до найнеобхідніших фраз, і в присутності доньок розмовляли достатньо приязним тоном. П’єтро пішов увечері у свій кабінет, як у часи, коли Деде не спала, а я залишилася в подружньому ліжку. Я думала, що робити. Те, як скінчився шлюб Ліли та Стефано, не могло бути для мене добрим прикладом, бо все це діялося в інші часи і вирішити справу законно змоги не було. Я ж розраховувала на цивілізоване розв’язання, згідно з правом, яке б відповідало нашому часові і станові. Але я далі не знала, що робити, тому не робила нічого. Тим паче, що тільки-но я повернулася, мені зателефонувала Маріароза й сказала, що французьке видання вже готується, вони невдовзі надішлють мені верстку, а серйозний, прискіпливий редактор мого видавництва до багатьох місць у тексті залишив зауваги. Поки що я була задоволена й намагалася повернути собі інтерес до роботи. Але не могла, бо здавалося, що в мене є набагато серйозніші проблеми, ніж хибна інтерпретація якогось рядка чи сумнівний абзац.