Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 76)

– Які саме? – напосідав він. – Уточни, які це проблеми.

Я зітхнула й пробурмотіла:

– Я кохаю іншого і хочу жити з ним.

Ельза нишком зиркнула на Деде, щоб зрозуміти, як реагувати на цю новину, і оскільки Деде залишалася безпристрасною, вона теж ніяк не зреагувала. Натомість чоловік утратив терпець і заволав:

– Ім’я, назви ім’я того іншого! Не хочеш? Тобі соромно? Тоді назву я. Того іншого ви знаєте, це Ніно, пам’ятаєте його? Ваша мати хоче жити з ним.

Тоді почав розпачливо плакати, а тим часом Ельза дещо стривожено бурмотіла: «Візьмеш мене з собою, мамо?» Але на відповідь мою вона не чекала. Коли її сестра встала й майже вибігла з кімнати, вона тут-таки побігла за нею.

У ту ніч Деде кричала уві сні, я прокинулася, здригнувшись, і побігла до неї. Вона спала, але уві сні попісялася. Я мусила розбудити її, переодягти, поміняти постіль. Коли я знов уклала її, вона пробурмотіла, що хоче до мене в ліжко. Я погодилася й поклала її біля себе. Час від часу вона сонно здригалася й перевіряла, чи я біля неї.

121

Дата від’їзду наближалася, але домовитися з П’єтро не вдавалося. Будь-яка угода, навіть лише щодо поїздки у Монпельє, здавалась неможливою. «Якщо поїдеш, – казав він, – дівчаток більше не побачиш». Або ж: «Якщо забереш дітей, я вб’ю себе». Або: «Я заявлю на тебе в поліцію, скажу, що ти покинула сім’ю». Або: «Поїдьмо кудись усі четверо, скажімо, до Відня». Або: «Дівчатка, синьйор Ніно Сарраторе дорожчий вашій матері, ніж ви».

Я більше не могла витримати. Згадала, які перешкоди чинив мені Антоніо, коли я покинула його. Але Антоніо був хлопчиськом, він успадкував від Меліни гарячу голову, а насамперед його не виховували так, як П’єтро, його не вчили змалку розрізняти в хаосі певні правила. Можливо, думалось мені, я надаю занадто великої ваги цивілізованості й розсудливості, ерудиції, добрій мові, політичній приналежності; можливо, коли йдеться про розлуку, усі ми однакові; можливо, навіть дуже розумна й освічена голова не витримує, коли виявляє, що її не кохають. Мій чоловік – і тут нічого не зробиш – був переконаний, що має будь-що захистити мене від отруйних укусів моїх бажань, а отже, він був готовий вдатися до будь-якого способу, навіть найогиднішого, аби залишитись моїм чоловіком. Хоч він хотів одружитися в мерії, хоч він завжди був за можливість розлучення, якісь некеровані внутрішні порухи спонукали його поводитись так, ніби зв’язок наш повинен тривати вічно, ніби ми взяли шлюб перед Богом. А що я наполягала на тому, що хочу покласти кінець нашим стосункам, він спершу пробував усі способи переконати мене, тоді брався розбивати речі навколо, давав собі ляпаси, починав раптом співати.

Коли він впадав у такі крайнощі, я сердилася, кричала й ображала його. І він зазвичай раптом притихав, мов нажахане звірятко, сідав коло мене, просив пробачення, казав, що не сердиться на мене, просто голова в нього не працює як належить. Аделе – зізнався він мені якось уночі, плачучи – завжди зраджувала його батькові, він дізнався про це ще малим. У шість років він побачив, як вона цілується з якимсь велетенським чоловіком, одягненим у синє, у великій вітальні генуезького помешкання, що виходила на море. Він пам’ятав усі деталі: чоловік той мав густі вуса, схожі на темні леза; на штанах у нього блищала пляма, схожа на монету у сто лір; біля нього мати здавалась напнутим до краю луком, який ось-ось зламається. Я мовчки слухала його й намагалася потішити: «Заспокойся, це не справжні спогади, ти добре це знаєш, не мені тобі це казати». Але він вів своєї: «На Аделе було рожеве відкрите літнє плаття, одне плічко злетіло з засмаглого плеча; її довгі нігті здавалися скляними; вона заплела чорне волосся в косу, яка змією звисала їй з потилиці». Врешті страждання його вилились у гнів, і він сказав: «Ти розумієш, що ти мені заподіяла, розумієш, у який жах ти мене ввергнула?» А я подумала: Деде теж пам’ятатиме, Деде теж кричатиме щось подібне, коли виросте. Але я стояла на своєму, дійшовши висновку, що П’єтро розповідає мені про свою матір тільки тепер, через стільки років, лише для того, щоб навіяти мені такі думки, щоб зранити й зупинити мене.

Я жила так, геть виснажена, день за днем, спати ніхто не міг. Якщо мене мучив чоловік, то Ніно по-своєму мучив не менше. Коли я говорила, як мені мотають жили ці турботи, ця напруга, то замість того, щоб потішити мене, він починав нервуватися, казав: «Думаєш, мені легше, але тут у мене таке ж пекло, як і в тебе, я боюся за Елеонору, боюся того, що вона може зробити, тому не думай, що в мене нема таких переживань, як у тебе, їх, може, навіть більше». І вигукував: «Але ми з тобою разом сильніші від будь-кого, наші стосунки – на першому місці, тобі це зрозуміло, скажи мені, хочу це почути, тобі це зрозуміло?» Мені це було зрозуміло. Але ці його слова зовсім мені не допомагали. Усю силу я черпала радше з того, що уявляла собі момент, коли нарешті знов його побачу і ми полетимо до Франції. Мушу дожити до тієї миті, казала я собі, а потім буде видно. Поки що я прагнула лише хоч якогось перепочинку в тих муках, яких більше не витримувала. У розпал чергової бурхливої сварки в присутності Деде та Ельзи я сказала П’єтро:

– Годі. Я їду на п’ять днів, усього лише на п’ять днів, тоді повернуся й подумаємо, що робити. Гаразд?

Він звернувся до доньок:

– Ваша мати каже, що її не буде п’ять днів, а ви у це вірите?

Деде заперечно похитала головою, Ельза теж.

– Навіть вони тобі не вірять, – сказав тоді П’єтро, – усі ми знаємо, що ти покинеш нас і не повернешся.

Тоді, немов змовившись, і Деде, і Ельза кинулися до мене, стали обіймати мої ноги, благаючи нікуди не їхати, залишитися з ними. Я не витримала. Впала на коліна, обійняла їх і сказала: «Гаразд, не поїду, ви мої донечки, залишуся з вами». Слова ці заспокоїли їх, поступово заспокоївся й П’єтро. Я пішла до себе в кімнату.

О Боже милий, як усе раптом розладналося – вони, я, цілий світ: перепочити від мук можна, лише збрехавши. До від’їзду лишалося кілька днів. Я спершу написала довгий лист П’єтро, тоді короткий лист Деде, з проханням прочитати його й Ельзі. Зібрала валізу й сховала її у гостьовій кімнаті під ліжко. Купила все потрібне, наповнила холодильник. На обід і вечерю приготувала улюблені страви П’єтро, він з’їв їх і подякував. Дівчатка, заспокоївшись, знову почали сваритися через кожну дрібницю.

122

День від’їзду наближався, а Ніно перестав телефонувати. Спробувала подзвонити йому я, молячись, щоб слухавку взяла не Елеонора. Відповіла покоївка, і мені на мить відлягло від серця, я спитала професора Сарраторе. Відповідь була чітка і неприязна: «Передаю слухавку синьйорі». Я роз’єдналася й стала чекати. Сподівалася, що через мій дзвінок між подружжям виникне сварка і таким чином Ніно дізнається, що я дзвонила. Через десять хвилин пролунав дзвінок. Я поквапилась до апарата, впевнена, що то він. Але то була Ліла.

Ми вже давно не зідзвонювалися, і мені не хотілося з нею говорити. Її голос мене роздратував. У ті дні навіть її ім’я, коли воно вужем прослизало в моїй голові, бентежило мене, забирало сили. Зрештою, часу на балачки не було: якби Ніно подзвонив, телефон був би зайнятий, а зв’язок між нами і так був непевний.

– Можна, я тобі потім передзвоню? – спитала я.

– Ти зайнята?

– Трохи.

Моє прохання вона зігнорувала. Як звикле, їй здавалося, що вона може з’являтися в моєму житті й зникати, ні про що не турбуючись, немов ми далі одне ціле, і нема потреби питати, як справи, як життя, чи не заважаю. Втомленим тоном вона сказала, що тільки-но отримала погану новину: вбили матір братів Солар. Вона говорила повільно, немов зважуючи кожне слово, а я слухала її, не перебиваючи. Я слухала її слова, і на мене насунула ціла вервечка спогадів: святково одягнена лихварка, що сиділа за столом молодих на весіллі Ліли і Стефано, лиховісна жінка, яка відчинила мені двері, коли я шукала Мікеле, примара з нашого дитинства, яка шпигала кинджалом дона Акілле, літня пані зі штучною квіткою у волоссі, що обмахувалася блакитним віялом і недоречно говорила: «Тут така спека, вам теж так жарко?» Але це не викликало в мене жодних емоцій, навіть коли Ліла красномовно переповіла, одна за одною, чутки, які дійшли до неї. Буцімто Мануелу зарізали ножем; або ж у неї п’ять разів вистрелили, чотири рази в груди і раз в шию; або ж її затовкли до смерті кулаками і ногами, тягаючи по всій квартирі; або ж вбійники – так вона назвала їх – навіть не заходили в помешкання, а вистрелили в неї, коли вона відчинила двері, Мануела впала долілиць на сходовому майданчику, а чоловік, який дивився телевізор, навіть цього не помітив. «Напевно відомо лиш те, – сказала Ліла, – що усі Солари мов ошаліли, вони змагаються з поліцейськими в пошуках винних, зібрали всіх своїх людей з Неаполя і околиць, увесь бізнес стоїть, я теж нині не працюю, тут стає страшно, неможливо навіть дух перевести».

Вона напрочуд вміло надавала вагомості всьому, що діялося з нею і навколо неї: вбита лихварка, її сини шоковані, їхні зарізяки готові проливати кров, – і вона сама в центрі бурхливих подій. Урешті дійшло й до справжньої причини її дзвінка:

– Завтра відправляю до тебе Дженнаро. Я знаю, що зловживаю твоїм терпінням, у тебе ж доньки, власне життя, але зараз я не можу й не хочу тут його залишати. Пропустить трохи школу, ну і що. Він тебе любить, йому в тебе добре, ти єдина людина, на яку я можу покластися.