Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 75)

Відтак якось уранці задзвонив телефон, слухавку взяв П’єтро. Сказав «алло», повторив, поклав слухавку. Серце почало мені шалено калатати, я приготувалася бігти до телефона, щоб випередити чоловіка. Телефон більше не дзвонив. Минали години, я намагалася відвернути свою увагу, перечитуючи текст. То була погана ідея, текст здався мені набором дурниць, це тільки виснажило мене, і я задрімала, поклавши голову на бюрко. Але ось знову задзвонив телефон, і знов відповів мій чоловік. Лякаючи Деде, він загорлав: «Алло!» – і кинув слухавку, немов хотів розбити апарат.

То був Ніно, це знала я, і це знав П’єтро. Дата конференції наближалася, він, напевно, хотів знову наполягати, щоб я поїхала з ним. Він знову намірявся втягнути мене у вир своєї тілесної жаги. Хотів довести мені, що між нами може бути лиш таємний зв’язок, який треба пережити до кінця, борсаючись між насолодами й докорами сумління. Нам не залишалося нічого іншого, як зраджувати, вигадувати побрехеньки, щоб поїхати кудись разом. Я вперше полечу літаком, притиснувшись до нього, поки літак набиратиме висоту, як це буває у фільмах. Чому ні, після Монпельє ми подамося до Нантера, підемо до подруги Маріарози, я поговорю з нею про свою книжку, ми домовимося про промоцію, я представлю їй Ніно. Так-так, поїхати кудись разом з коханим чоловіком, навколо якого витає очевидний для всіх ореол сили. Неприязнь моя влягалася. Мене це спокушало.

Наступного дня П’єтро пішов до університету, а я чекала, доки Ніно зателефонує знову. Він не телефонував, і тоді, піддавшись поривові, його номер набрала я. Я чекала довгі секунди в страшному хвилюванні, у моїй голові не було нічого, крім крайньої потреби почути його голос. Що я скажу далі, я не знала. Може, накинусь на нього, може, знову розплачусь. Або закричу: «Добре, поїду з тобою, буду твоєю коханкою, буду, аж поки тобі не набридне». Але в ту хвилину я прагнула тільки, щоб він відповів.

Відповіла Елеонора. Я вчасно придушила голос, аби не запустити щосили в телефонну лінію слова, призначені для вух Ніно, які могли б нас скомпрометувати. Веселим тоном я сказала: «Привіт, це Елена Ґреко, як у тебе справи, як відпочинок, як Альбертіно?» Вона мовчки вислухала мене, а тоді заверещала: «Ага, Елена Ґреко, значить, ота шльондра, ота лицемірна стерва, дай моєму чоловікові спокій і більше не смій дзвонити, бо я знаю, де ти живеш, і, їй-богу, приїду туди й натовчу тобі пику!» Після цього кинула слухавку.

119

Не знаю, скільки часу я просиділа біля телефона. Мене переповнювала ненависть, в голові були лише фрази на кшталт: аякже, приїзди, приїзди скоріше, стерво, чого ще від тебе чекати, звідки ти, засранко, взялася – з вулиці Тассо, з вулиці Філандж’єрі чи Кріспі, а може, з Сантарелли, і ти ще хочеш зі мною задиратися, курво нещасна, ти ще не знаєш, з ким маєш справу, потіпахо. Моє інше «я» прагнуло виринути з глибин, де його було поховано під позірною лагідністю, і билося мені в грудях, мішаючи культурну мову з голосами, які я чула в дитинстві, усе в мене всередині аж дзвеніло. Якби Елеонора зараз ризикнула з’явитися в мене в дверях, я б плюнула їй в обличчя, спустила зі сходів, потягла б за волосся аж на вулицю, розвалила б її повну гівна голову об тротуар. Мені боліло в грудях, кров пульсувала у скронях. Під будинком тривали ремонтні роботи, з вікна насувалася спека, долинав частий стукіт, курява і набридливий звук якогось обладнання. У сусідній кімнаті Деде сварилася з Ельзою: «Тобі не можна робити те, що роблю я, ти мавпа, бо тільки мавпи так роблять». Повільно до мене почало доходити. Ніно зважився розповісти все дружині, і тому вона так налетіла на мене. Лють перемінилася на нестримну радість. Ніно хотів мене настільки, що розповів про нас дружині. Поклав край своєму подружньому життю, цілком свідомо відмовився від усіх привілеїв, які давав йому цей шлюб, послав до дідька все своє життя, вирішивши краще завдати страждань Елеонорі та Альбертіно, ніж мені. Значить, це правда, він кохає мене. Я задоволено зітхнула. Телефон задзвонив знову, я відразу взяла слухавку.

Тепер це був Ніно, його голос. Він здавався спокійним. Сказав, що шлюбу його кінець, що він вільний. Спитав мене:

– Ти говорила з П’єтро?

– Почала.

– Ще йому не сказала?

– І так, і ні.

– Хочеш відступити?

– Ні.

– То поквапся, нам треба їхати.

Він вже не сумнівався, що я поїду з ним. Ми зустрінемось у Римі, усе вже готове – готель, квитки на літак.

– Не знаю, що робити з дівчатками, – сказала я, але тихо й невпевнено.

– Відвези до матері.

– Навіть мови не може бути.

– Тоді бери з собою.

– Ти серйозно?

– Так.

– Ти все одно хочеш, щоб я поїхала з тобою, навіть з доньками?

– Звісно.

– Ти справді мене кохаєш, – прошепотіла я.

– Так.

120

Раптом я відчула себе невразливою й непереможною, як це було колись у моєму житті, коли здавалося, ніби мені все дозволено. Я народилася щасливою. Навіть коли доля була неприхильною, насправді вона все одно працювала на мене. Звичайно, у мене свої заслуги. Я дисциплінована, маю добру пам’ять, звикла напружено працювати, навчилася використовувати створені чоловіками інструменти, умію надати логічності будь-якій безладній суміші, знаю, що робити, аби сподобатися. Але найважливішою була щаслива доля, я пишалась тим, що відчуваю її поруч, мов вірну подругу. Коли доля була на моєму боці, це додавало мені впевненості. Я вийшла заміж за порядну людину, а не за когось такого, як Стефано Карраччі чи, ще гірше, Мікеле Солара. Нехай ми з ним посваримось, він страждатиме, але врешті ми якось дійдемо згоди. Звісно, таке закінчення подружнього життя, такий крах родини матиме травматичні наслідки. А оскільки з різних причин ми не мали ніякого бажання повідомляти про це нашим родичам, а навпаки, були налаштовані якомога довше від них це приховувати, ми не могли відразу розраховувати навіть на допомогу родини П’єтро, яка за всіх обставин завжди знала, що робити і до кого звернутися, щоб розв’язати складну ситуацію. Але врешті я відчула спокій. Ми двоє дорослих людей, можемо поговорити, усе з’ясувати. У розгардіяші тих годин незаперечною мені здалася одна-єдина річ: я таки поїду в Монпельє.

Я поговорила з чоловіком того ж вечора, зізналася йому, що Ніно – мій коханець. Він щосили намагався не вірити. Коли я таки переконала його, що це правда, він розплакався, благав мене, сердився, підняв з журнального столика скляну стільницю і пожбурив її в стіну на очах у нажаханих дівчаток, які прокинулися від криків і стояли, не вірячи собі, на порозі вітальні. Мене це страшенно вразило, але я не відступила. Ще раз вклала спати Деде та Ельзу, заспокоїла їх, зачекала, доки вони заснуть. Тоді знов пішла до чоловіка, і кожна хвилина приносила нові рани. До того ж Елеонора почала бомбити нас дзвінками, вдень і вночі, обзиваючи мене, ображаючи П’єтро, який, мовляв, не вміє бути чоловіком, заявляючи мені, що її родичі знайдуть спосіб, щоб нас і наших доньок пустити по світу в одній сорочці.

Але це мене не злякало. Я перебувала в такому піднесеному стані, що не могла відчувати провини. Ба навіть мені здавалося, що страждання, які я спричиняла, приниження і агресія, які на мене звалилися, йшли мені на користь. Ці нестерпні переживання, мовляв, не лише допоможуть мені стати тим, ким я хотіла стати, а й урешті якимись несповідимими шляхами принесуть користь навіть тим, хто тепер страждає. Елеонора зрозуміє, що з коханням нічого не поробиш, що людині, яка хоче піти геть, нерозумно говорити: ні, мусиш залишитися. А П’єтро, безсумнівно, принцип цей теоретично вже знає, тому потребуватиме лише трохи часу, щоб усвідомити ситуацію й зробити мудрі висновки, застосовуючи терпимість на практиці.

Я відчувала, що важко буде лише з доньками. Чоловік наполягав, щоб ми розповіли їм про причини наших сварок. Я була проти. «Вони занадто малі, – казала я, – хіба вони можуть щось зрозуміти?» Але якось він крикнув мені: «Якщо ти вирішила піти, мусиш пояснити це своїм донькам, а якщо не маєш для цього відваги, залишайся, бо це значить, що ти сама мало віриш у те, що хочеш зробити». Я пробурмотіла: «Поговорімо з адвокатом». Він відповів: «До адвокатів ще прийде час». І несподівано голосно гукнув Деде та Ельзу, які, тільки-но почувши, що ми сваримося, відразу дружно бігли зачинятися у своїй кімнаті.

– Ваша мати хоче вам дещо сказати, – почав П’єтро, – сідайте і слухайте.

Дівчатка чемно сіли на диван і стали чекати. Я почала:

– Ми з вашим батьком любимо одне одного, але нам важко жити разом, і ми вирішили розійтися.

– Неправда, – спокійно перебив мене П’єтро, – це ваша мати вирішила піти геть. І неправда також, що ми любимо одне одного: вона мене більше не любить.

Я розхвилювалася:

– Дівчатка, усе не так просто. Можна далі любити одне одного, навіть живучи окремо.

Він знову перебив мене.

– І це теж неправда: або ми любимо одне одного, і тоді живемо разом як одна сім’я, або ж не любимо, і тоді розходимося і більше не є сім’єю. Якщо ти розповідаєш їм байки, що вони можуть зрозуміти? Поясни їм, будь ласка, правдиво і чітко, чому ми розходимося.

Я сказала:

– Я вас не покидаю, ви – це найважливіше, що в мене є, я б не могла жити без вас. Просто у мене проблеми з вашим батьком.