Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 73)
Я вирушила машиною рано-вранці, небо було помережане білими хмаринками, з вікна дув свіжий вітер, несучи запахи літа. Коли я ввійшла в порожній дім, у мене закалатало серце. Я роздяглася, помилася, подивилась на себе в дзеркало, мене збентежила бліда пляма живота і грудей, я одягалася, роздягалася і знов одягалася, поки не відчула себе гарною.
Десь близько третьої пополудні приїхав Ніно – не знаю, яку байку він розповів дружині. Ми кохалися аж до вечора. Уперше він мав змогу спокійно насолодитись моїм тілом, він робив це з побожністю, з поклонінням, до яких я була не готова. Я намагалась не відставати від нього, хотіла будь-що бути на висоті. Але коли я побачила, як він лежить, знеможений і щасливий, щось раптом перемкнулося у мене в голові. Для мене то був унікальний досвід, а для нього – повторення вже відомого. Він любив жінок, обожнював їхні тіла, мов фетиші. Я не надто багато думала про інших його жінок, відомих мені – Надю, Сильвію, Маріарозу чи його дружину Елеонору. Думала я натомість про те, що добре знала, – про шаленства, які він чинив заради Ліли, про шал, який мало не довів його до самознищення. Я пам’ятала, як вона повірила в цю пристрасть і прилипла до нього, до складних книжок, які він читав, до його думок, амбіцій, щоб самій набратися сили і отримати шанс на зміни. Я пам’ятала, в яку безодню вона провалилася, коли Ніно її покинув. Він вмів кохати й закохувати в себе лише в такий екстремальний спосіб, невже він не міг по-іншому? Чи було це наше божевільне кохання повторенням інших божевільних кохань? Чи мало це безмірне бажання мене, яке не знало перешкод, свій прототип, той самий, за яким він бажав Лілу? Може, навіть той його приїзд у наш із П’єтро дім був повторенням того епізоду, коли Ліла затягла його у свою зі Стефано домівку? Невже наше кохання – це не справжнє переживання, а тільки повторення?
Я відсунулася, а він спитав: «Що з тобою?» «Нічого», – я не знала, що йому сказати, думки ці не варто було висловлювати. Я притислася до нього, поцілувала, а тим часом намагалася прогнати спогад про його кохання до Ліли. Але Ніно наполягав, я ніяк не могла викрутитися, тому вхопилася за відлуння відносно недавнього спогаду – ось це, мабуть, я можу йому сказати – і спитала його вдавано веселим тоном:
– Зі мною теж щось не те під час сексу, як з Ліною?
Вираз його обличчя змінився. В очах я побачила когось зовсім іншого, зовсім чужу людину, яка мене злякала. Ще заки він відповів, я поспіхом прошепотіла:
– Я пожартувала, якщо не хочеш, не відповідай.
– Я не зрозумів, що ти сказала.
– Я тільки повторила твої слова.
– Я ніколи нічого подібного не казав.
– Неправда, ти сказав це в Мілані, коли ми йшли до ресторану.
– Нічого я не казав, зрештою, не хочу говорити про Ліну.
– Чому?
Він не відповів. Я роздратовано повернулась до нього спиною. Коли він торкнувся моєї спини пальцями, я просичала: «Дай мене спокій». Якийсь час ми лежали нерухомо, мовчки. Тоді він знов почав пестити мене, повільно цілував моє плече, і я здалася. Так, визнала я сама собі, він має рацію, мені не слід більше питати його про Лілу.
Увечері задзвенів телефон, то був, звісно, П’єтро з дівчатками. Я подала Ніно знак, щоб він мовчав, вистрибнула з ліжка і побігла до телефона. Я приготувалася відповідати теплим, заспокійливим тоном, але, сама того не усвідомлюючи, говорила надто тихо, якимсь неприродним шепотом – я не хотіла, щоб Ніно чув і потім сміявся з мене чи навіть розсердився.
– Чому ти шепочеш? – спитав П’єтро. – Усе гаразд?
Я відразу ж заговорила голосно, навіть заголосно. Я намагалась розмовляти ласкаво, весело побалакала з Ельзою і наказала Деде, щоб вона не випробовувала батькового терпіння й чистила зуби перед сном. Коли я повернулася у ліжко, Ніно сказав:
– Яка чудова дружина, яка турботлива мамуся.
Я відповіла:
– Ти нічим не гірший.
Я почекала, доки напруга знов ослабне, доки розвіється відлуння голосів мого чоловіка і доньок. Ми прийняли разом душ, то була чудова забава, новий для мене досвід, мені сподобалося мити його і давати йому мити себе. Відтак я зібралася виходити. Я знову чепурилася задля нього, але цього разу в нього на очах і цілком спокійно. Він зачаровано дивився на мене, поки я міряла сукні, шукаючи ту, що треба, і фарбувалася, й іноді – хоча я й говорила йому жартома: «Не смій, мені лоскотно, розмажеш помаду і доведеться починати спочатку, уважай, бо порвеш мені плаття, облиш мене», – підходив до мене ззаду, цілував у шию, запихав руки у виріз, під сукню.
Я сказала, щоб він вийшов з дому сам і зачекав мене в машині. Хоч будинок був наполовину порожній, бо всі були у відпустці, я все одно боялася, що хтось побачить нас разом. Ми пішли вечеряти, багато їли, багато говорили, дуже багато пили. Повернувшись, ми знову лягли в ліжко, але так і не заснули. Він сказав мені:
– У жовтні я на п’ять днів їду на конференцію у Монпельє.
– Бажаю гарно розважитись. Їдеш з дружиною?
– Хочу поїхати з тобою.
– Це неможливо.
– Чому?
– Деде шість років, а Ельзі три. Я мушу думати про них.
Ми почали обговорювати наше становище і вперше вимовили такі слова, як одружені, діти. Ми переходили від відчаю до сексу, від сексу до відчаю. Урешті я прошепотіла:
– Нам не треба більше бачитись.
– Якщо ти це витримаєш, добре. Я не витримаю.
– Дурниці. Ти знаєш мене вже кілька десятиліть, але цілком повноцінно живеш без мене. Скоро ти забудеш мене.
– Пообіцяй, що й далі щодня телефонуватимеш мені.
– Ні, я більше тобі не телефонуватиму.
– Якщо не телефонуватимеш, я збожеволію.
– Це я збожеволію, якщо далі думатиму про тебе.
З певною мазохістською насолодою ми дослідили той глухий кут, в якому опинилися. Кількість перешкод, які ми нарахували, довела нас до розпачу, і ми врешті посварилися. Він поїхав, весь у нервах, о шостій ранку. Я прибрала в домі, поплакала собі всмак і впродовж всієї дороги сподівалася, що ніколи не доїду до В’яреджо. На половині шляху згадала, що не взяла жодної книжки, яка могла б виправдати цю поїздку. І подумала: «Тим ліпше».
115
Ельза страшенно зраділа моєму поверненню і сказала ображено: «Тато не вміє бавитися». Деде стала на захист П’єтро, вигукнувши, що її сестра мала, дурна і сама псує всяку гру. П’єтро уважно подивився на мене, він був не в гуморі.
– Ти не спала.
– Спала погано.
– Книжки знайшла?
– Так.
– І де вони?
– А де мають бути? Удома. Я звірила те, що мала звірити, і кінець.
– Чому ти сердишся?
– Бо ти мене сердиш.
– Ми ще раз тобі телефонували вчора ввечері. Ельза хотіла сказати тобі «добраніч», але тебе не було.
– Було жарко, і я вирішила пройтися.
– Сама?
– А з ким?
– Деде каже, що в тебе є наречений.
– Деде так сильно до тебе прив’язана, що вмирає від бажання зайняти моє місце.
– Або ж вона бачить і чує те, чого не бачу і не чую я.
– Що ти маєш на увазі?
– Те, що я сказав.
– П’єтро, будьмо відверті – чи слід до твоїх численних болячок додати ще й ревнощі?
– Я не ревную.
– Сподіваюся. Бо якщо це не так, то відразу тобі скажу: ревнощі – це вже занадто, я цього не стерплю.
У наступні дні подібні сварки почастішали. Я стежила за ним, докоряла йому і водночас зневажала саму себе. Але часто мене охоплювала лють: що від мене вимагається, що мені робити? Я кохаю Ніно, завжди його кохала: як мені вирвати його з серця, з голови, з тіла тепер, коли і він бажає мене? Я змалечку збудувала сама для себе досконалий механізм пригнічення власних почуттів. Жодне з моїх справжніх бажань не одержувало гору, я завжди знаходила спосіб вгамувати будь-яку пристрасть. «Тепер годі, – казала я собі, – нехай усе йде під три чорти, а найперша я».
Але я вагалася. Кілька днів я не дзвонила Ніно, як це я розсудливо обіцяла йому у Флоренції. Але потім, забувши про всяку обережність, я раптом почала телефонувати йому три-чотири рази на день. Я навіть не зважала на Деде, яка стояла за кілька кроків від телефонної кабіни. Я сперечалася з ним у нестерпній спеці, що панувала у цій клітці, розташованій на самому сонці, й іноді, мокра від поту, доведена до відчаю шпигунським поглядом доньки, розчиняла навстіж скляні двері й кричала: «Чого ти стовбичиш тут, я казала тобі йти пильнувати сестру!» У центрі моїх думок була тепер та конференція в Монпельє. Ніно мучив мене, він завжди перетворював наші розмови на остаточне випробування справжності моїх почуттів, і від бурхливих сварок ми переходили до зізнань, що жити не можемо одне без одного, від довгого і коштовного ображеного мовчання по міжміській лінії до гострої потреби вилити нашу жагу в потоки палких слів. Одного пополудня, коли Деде з Ельзою наспівували біля телефонної кабіни: «Мамо, швидше, нам нудно», – я безсило мовила йому:
– Є тільки один вихід, щоб я могла поїхати з тобою до Монпельє.
– Який?
– Розповісти все П’єтро.
Запала довга тиша.
– Ти справді готова це зробити?