Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 72)

Тільки-но я опинилась на самоті, як до мене повернулася впевненість у тому, що Ніно я більше не побачу й не почую. До неї додалася ще одна певність: я не можу більше жити з П’єтро, мені нестерпно далі спати з ним в одному ліжку. Що робити? «Я покину його», – подумала я. Піду геть разом з доньками. Але як саме це зробити, просто піти і все? Я нічого не знала про окреме проживання, про розлучення, яка тут була процедура, скільки часу треба, щоб отримати свободу. І не знала жодної пари, яка пройшла через це все. Як бути з дітьми? Якими мали бути домовленості щодо їхнього утримання? Чи могла б я забрати дівчаток в інше місто, приміром, у Неаполь? А чому, зрештою, у Неаполь, чому не в Мілан? Якщо я покину П’єтро, сказала я собі, раніше чи пізніше мені треба буде шукати роботу. Часи тепер паскудні, економіка кульгає, і Мілан був би для мене добрим місцем, там же є видавництво. Але як бути з Деде та Ельзою? Як же їхні стосунки з батьком? Значить, мені доведеться залишитися у Флоренції? Нізащо у світі. Краще вже Мілан, а П’єтро міг би приїздити до доньок, коли тільки зможе або захоче. Так. Але мене тягло до Неаполя. Не в наш район, туди я б ніколи не повернулася. Я уявила, що житиму в тому блискучому Неаполі, в якому ніколи не жила, за кілька кроків від дому Ніно, на вулиці Тассо. Бачити його з вікна, коли він іде до університету або вертається додому, зустрічати його на вулиці, говорити з ним щодня. Не тривожачи його. Не втручаючись у його родинне життя, а навпаки, зміцнивши дружні стосунки з Елеонорою. Мені було б досить такої близькості. Значить, все-таки Неаполь, а не Мілан. Зрештою, після розлучення з П’єтро Мілан не буде вже таким гостинним. Стосунки з Маріарозою та Аделе охолонуть. Вони не порвуть зі мною, ні, вони ж виховані люди, але все-таки це мати і сестра П’єтро, хоч вони і не дуже високої думки про нього. Не кажучи вже про його батька Ґвідо. Ні, нема сумніву, я більше не можу так само розраховувати на родину Айрот, можливо, і на видавництво теж. Допомогти мені зміг би хіба що Ніно. У нього всюди добрі друзі, він напевно знайде спосіб підтримати мене. Аби лиш ця моя близькість не роздратувала його дружину чи й самого Ніно. Для нього я була заміжня жінка, яка живе з родиною у Флоренції. А отже, далеко від Неаполя і не вільна. Зруйнувати отак раптом свій шлюб, побігти за ним, оселитися поблизу його дому – гм. Він сказав би, що я здуріла, що я пришелепувата дурепа, яка не може жити без мужчини. А що вже казати, як обурились би подруги Маріарози. Зрештою, така жінка йому зовсім ні до чого. Він кохав багатьох жінок, перебирався з ліжка в ліжко, сіяв всюди дітей без жодних зобов’язань, вважав шлюб необхідною умовністю, яка, однак, не повинна сковувати бажань. Я б виставила себе на посміх. За своє життя я обходилася без стількох речей, що можу обійтися й без Ніно. Піду своєю дорогою разом з доньками.

Але пролунав дзвінок, я побігла до телефона. То був він, на тлі чувся гучномовець, галас, гуркіт, голос його ледве долинав до мене. Він тільки-но приїхав до Неаполя, дзвонив з вокзалу.

– Хотів тільки почути тебе, – сказав він. – Як ти?

– Добре, – відповіла я.

– Що робиш?

– Збираюся обідати з дівчатками.

– П’єтро вдома?

– Ні.

– Тобі сподобалося кохатися зі мною?

– Так.

– Дуже?

– Страшенно.

– У мене більше нема жетонів.

– Іди, бувай, дякую, що зателефонував.

– Почуємося.

– Коли тільки захочеш.

Я була задоволена собою, своїм самовладанням. Я тримала його на слушній відстані, запевнила я себе, на ввічливий дзвінок відповіла ввічливо. Але через три години він подзвонив знову, теж з таксофона. Він нервував.

– Чому ти така холодна?

– Я не холодна.

– Сьогодні вранці ти допитувалась, чи я тебе кохаю, і я сказав, що кохаю, хоч принципово не кажу такого нікому, навіть своїй дружині.

– Я тішуся.

– А ти мене кохаєш?

– Так.

– Сьогодні ввечері підеш спати з ним?

– А з ким мені спати?

– Я терпіти його не можу.

– А ти хіба не спиш з дружиною?

– Це не те саме.

– Чому?

– Елеонора мене не обходить.

– То повертайся сюди.

– Хіба я можу?

– Покинь її.

– І що?

Він телефонував знов і знов, мов у нестямі. Я насолоджувалась тими дзвінками, особливо коли ми прощалися і невідомо було, коли ще ми почуємося, але через півгодини він дзвонив знову, а іноді навіть через десять хвилин, і знову тривожно розпитував, чи кохалася я з П’єтро, відколи ми були разом, я казала, що ні, він хотів, щоб я заприсяглася, я заприсягалася, тоді питала, чи кохався він зі своєю дружиною, він кричав, що ні, я теж вимагала, щоб він заприсягся, і так присягання за присяганням, обіцянка за обіцянкою, насамперед обіцянка сидіти вдома, щоб зі мною можна було зв’язатися. Він хотів, щоб я чекала на його дзвінки, і коли мені таки доводилося вийти – треба ж було щось купити, – телефон марно дзвонив у порожнечі, він не переставав набирати номер, поки я не верталася, і я кидала напризволяще дітей, залишала торби, навіть не зачиняла вхідних дверей, а бігла до телефона. Піднімала слухавку, а на тому боці він був у розпачі: «Я думав, що ти більше мені не відповіси. – Тоді з полегшенням додавав: – Але я б усе одно дзвонив, якби не було тебе, я б закохався у телефонні гудки, ці гудки без відповіді здавались би мені єдиним, що в мене залишилося». І детально згадував нашу з ним ніч – пам’ятаєш це, пам’ятаєш те – згадував її без перерви. Перелічував усе те, що хотів зробити разом зі мною, не тільки займатися сексом: хотів би гуляти, поїхати в подорож, піти в кіно, у ресторан, розказувати мені про свою роботу, вислухати мою розповідь про те, як справи з публікацією праці. Тоді я забувала про самовладання. Я шепотіла: так-так-так, усе, все, що хочеш, і кричала йому: я скоро поїду на відпочинок, через тиждень я буду вже на морі з дівчатками і П’єтро, немов ішлося про депортацію. А він: через три дні Елеонора їде на Капрі, тільки-но вона поїде, я примчу у Флоренцію, щоправда, тільки на годинку. Тим часом Ельза дивилася на мене і питала: «Мамо, з ким ти весь час говориш? Ходи гратися». Одного дня Деде сказала: «Облиш її, вона говорить зі своїм нареченим».

113

Ніно виїхав уночі, до Флоренції прибув десь близько дев’ятої ранку. Зателефонував, йому відповів П’єтро, він кинув слухавку. Зателефонував ще раз, я побігла до телефона. Він припаркувався під моїм домом. «Зійди вниз». – «Не можу». – «Зійди негайно, інакше піднімусь я». До мого від’їзду до В’яреджо лишалося всього кілька днів, П’єтро був уже у відпустці. Я залишила на нього дівчаток і сказала, що маю дещо терміново купити на море. Побігла до Ніно.

Не була то добра ідея. Ми виявили, що жага наша, замість того щоб ослабнути, розгорілася ще дужче, висуваючи свої претензії з безсоромною наполегливістю. Якщо на відстані, по телефону, слова дозволяли нам мріяти, вигадувати захопливі можливості, але водночас дисциплінували нас, стримували і лякали, то тепер, коли ми зустрілися, зачинені у мікроскопічному просторі автомобіля, не зважаючи на страшну спеку, безумство наше набуло конкретності, оповилося пеленою неминучості, вписалося у велику добу перемін, пристосувалося до сучасної дійсності, яка вимагала неможливого.

– Не вертайся додому.

– А діти, а П’єтро?

– А ми?

Перед тим, як вирушити до Неаполя, він сказав, що не знає, чи витримає розлуку зі мною на цілий серпень. Ми у відчаї попрощалися. У домі, який ми винаймали у В’яреджо, телефона не було, він дав мені номер телефону будинку на Капрі. Примусив пообіцяти, що телефонуватиму щодня.

– А якщо відповість твоя дружина?

– Покладеш слухавку.

– А якщо ти будеш на морі?

– У мене є робота, я майже не ходитиму на море.

По телефону ми мали також домовитися про зустріч, перед святом Ферраґосто^[11] або опісля, знайти спосіб бодай раз побачитися. Він наполягав, щоб я вигадала якийсь привід повернутися до Флоренції. Він зробить те саме й приїде до мене. Ми побачимося в мене вдома, повечеряємо й підемо разом спати. Ще одне безумство. Я поцілувала його, почала пестити, вкусила й вирвалася від нього у стані нещасливого блаженства. Побігла і навмання купила кілька рушників, пару плавок для П’єтро, відерце і лопатку для Ельзи, синій купальничок для Деде. У той період синій колір був її улюбленим.

114

Ми поїхали на море. Уваги дівчаткам я приділяла мало, майже весь час залишала їх на батька. Я постійно бігала в пошуках таксофону, просто для того, аби сказати Ніно, що кохаю його. Тільки кілька разів мені відповіла Елеонора – я повісила слухавку. Але її голосу було досить, щоб роздратувати мене, я вважала несправедливим, що вона може бути поруч з ним вдень і вночі. Що їй до нього, що їй до нас? Це роздратування допомогло мені перемогти страх, і плани знов побачитись у Флоренції здавалися мені дедалі реальнішими. Я сказала П’єтро, і це була правда, що хоч італійське видавництво, при всіх їхніх добрих намірах, не зможе видати книжку раніше січня, однак у Франції вона має вийти в кінці жовтня. Тому мені треба терміново вирішити певні сумніви, а для цього потрібні деякі книжки, тож я мушу повернутися додому.

– Я привезу тобі їх, – запропонував він.

– Побудь трохи з дівчатками, ти їх майже не бачиш.

– Мені подобається водити машину, а тобі ні.

– Дай мені хоч ненадовго спокій, гаразд? Можна мені отримати бодай день свободи? Навіть прислуга має вільний день, чому не можна мені?