Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 71)

Дівчатка заснули перед телевізором, і я віднесла їх у ліжко. Коли я повернулася, Ніно вже не було, він зачинився у своїй кімнаті. Я була пригнічена. Прибрала зі столу й помила посуд. Якою дурницею було просити його залишитися ще, його від’їзд був тільки на краще. Разом з тим, як мені витримати оце сіре життя без нього? Я б хотіла, щоб він принаймні пообіцяв, що рано чи пізно приїде знову. Я хотіла, щоб він знов ночував у моєму домі, щоб ми вранці разом снідали й вечеряли за тим самим столом ввечері, щоб він теревенив про всякі дрібниці звичним веселим тоном, щоб він вислуховував мене, коли мені треба буде висловити якусь думку, щоб він з пошаною сприймав кожне моє речення, щоб зі мною він ніколи не вдавався до іронії чи сарказму. Проте мені довелося визнати, що це швидке погіршення стосунків, яке унеможливило його перебування в цьому домі, було його провиною. П’єтро прихилився до нього. Йому було приємно бачити його коло себе, для нього була важлива дружба, що виникла між ними. Чому Ніно захотів завдавати йому болю, принижувати його, позбавляти авторитету? Я змила косметику, помилася, одягла нічну сорочку. Закрила вхідні двері на замок і ланцюжок, вимкнула газ, опустила всі жалюзі, загасила світло. Пішла подивитися до дітей. Я сподівалася, що П’єтро справді спить, а не чекає на мене, щоб влаштувати сварку. Глянула на його нічний столик: він прийняв заспокійливе й заснув. Мене сповнила ніжність до чоловіка, я поцілувала його в щоку. Який він непередбачуваний – надзвичайно розумний і водночас дурний, вразливий і водночас тупий, відважний і водночас боягузливий, високоосвічений і водночас темний, добре вихований і водночас грубий. Айрота-невдаха, який загруз десь по дорозі. Чи Ніно, такий впевнений у собі, такий рішучий, міг би підтримати його, допомогти стати кращим? Я знов і знов питала себе, чому ця недавно виникла дружба перетворилася в односторонню ворожість. Тепер мені здалося, що я розумію. Ніно хотів допомогти мені побачити свого чоловіка таким, яким він був насправді. Він вважав, що я створила собі ідеалізований образ, який підкорив мене і емоційно, і інтелектуально. Він прагнув показати мені ту неспроможність, яку ховав у собі цей дуже молодий університетський професор, автор дипломної роботи, на основі якої він написав дуже цінну книжку, учений, який вже давно працює над новим твором, що мав би ще більше зміцнити його авторитет. Немов за ці останні дні він знай волав до мене: твій чоловік – посередність, ти народила двох доньок від нікчеми. Його наміром було звільнити мене, знецінивши його, повернути мене самій собі, знищивши його. Але чи усвідомлював він при цьому, що хоч-не-хоч, але альтернативним взірцем переді мною постає він сам?

Це запитання розлютило мене. Ніно повівся нерозсудливо. Він зруйнував ситуацію, яка була для мене єдиним можливим джерелом рівноваги. Навіщо було влаштовувати весь цей шарварок, нічого мені не сказавши? Хто просив його відкривати мені очі, рятувати мене? Звідки він взяв, що я цього потребую? Він думав, що може робити все, що хоче, з моїм подружнім життям, з моїми материнськими обов’язками? Навіщо? Чого він хоче досягти? Це він – вирішила я – повинен розібратися в собі. Йому не потрібна наша дружба? Невдовзі буде відпустка. Я поїду у В’яреджо, він сказав, що поїде на Капрі, де його тесть має будинок. Нам обов’язково дожидатися закінчення відпустки, щоб знов побачитись? Чому це? Можна було б вже зараз, улітку, зміцнити стосунки між нашими родинами. Я б могла зателефонувати Елеонорі, запросити її з чоловіком і сином провести кілька днів з нами у В’яреджо. І мені теж хотілося б, щоб вони запросили мене з Деде, Ельзою та П’єтро на Капрі, я там ніколи не була. Але навіть якщо цього не буде, чому ми не можемо листуватися, обмінюватись думками, прочитаними книжками, говорити про наші робочі плани?

Я ніяк не могла заспокоїтись. Ніно вчинив недобре. Якщо йому справді залежало на мені, він повинен все повернути як було. Він повинен повернути собі прихильність і дружбу П’єтро, мій чоловік тільки цього й прагне. Чи він справді гадав, що робить мені добро, спричиняючи всі ці клопоти? Ні-ні, мушу поговорити з ним, сказати, що з його боку було дурницею так познущатися з П’єтро. Я сторожко встала з ліжка й вийшла з кімнати. Босоніж перетнула коридор, постукала у двері Ніно. Зачекала якусь мить і ввійшла. У кімнаті було темно.

– Ти врешті наважилась, – почула я.

Я здригнулася, не спитала себе – наважилась на що? Знала лише, що він мав слушність, я наважилась. Поспіхом стягла з себе нічну сорочку і лягла біля нього. Було спекотно.

111

У своє ліжко я повернулася десь близько четвертої ранку. Мій чоловік здригнувся й пробурмотів уві сні: «Що сталося?» Я рішуче сказала: «Спи», – і він затих. Я почувалася, мов у дурмані. Я була щаслива від того, що сталося, але, як не намагалася, не могла усвідомити цього в контексті моєї ситуації, у контексті того, ким була я в цьому домі, у Флоренції. Мені здавалося, що все, що було між мною та Ніно, сталося в нашому районі, коли його батьки переїжджали, а Меліна жбурляла всякі речі з вікна й репетувала, змучена стражданням; або ж на Іскії, коли ми ходили гуляти, тримаючись за руки; чи того вечора в Мілані, після зустрічі в книгарні, коли він захистив мене від жорстокого критика. Це вселило в мене певне відчуття безвідповідальності, а може, навіть невинності, немов подруга Ліли, дружина П’єтро, мати Деде та Ельзи не мали нічого спільного з цією дівчинкою-дівчиною-жінкою, яка кохала Ніно й нарешті здобула його. Я відчувала сліди його рук і поцілунків у кожній часточці свого тіла. Жага насолоди не хотіла вгамовуватись, я лиш думала: «До світанку ще далеко, що я роблю тут, треба знов повернутися до нього».

Відтак я задрімала. Я розплющила очі, здригнувшись, у кімнаті було світло. Що я наробила? Саме тут, у себе вдома, яке безглуздя. Зараз П’єтро прокинеться. Зараз прокинуться дівчатка. Треба приготувати сніданок. Ніно попрощається з нами і повернеться до Неаполя, до дружини і сина. Я знову стану собою.

Я встала, довго милася під душем, витерла волосся, ретельно нафарбувалася, одягла святкову сукню, немов збиралася виходити. Так, звісно, ми з Ніно глупої ночі присягались одне одному, що більше не загубимося, що знайдемо спосіб далі кохати одне одного. Але як і коли? Навіщо йому далі шукати зустрічі зі мною? Усе, що могло між нами статися, вже сталося, усе інше буде лише ускладнювати життя. Годі. Я ретельно накрила на стіл. Мені хотілося, щоб у нього залишився гарний спогад про перебування у цьому домі, про його затишок, про мене.

З’явився П’єтро, розкошланий, у піжамі.

– Куди ти збираєшся?

– Нікуди.

Він розгублено глянув на мене – ніколи так не бувало, щоб я з самого ранку так убиралася:

– Маєш гарний вигляд.

– Не твоя в цьому заслуга.

Він підійшов до вікна, визирнув надвір і пробурмотів:

– Учора ввечері я був дуже втомлений.

– І дуже неввічливий.

– Я вибачусь перед ним.

– Ти мав би вибачитися насамперед переді мною.

– Вибач.

– Він сьогодні від’їжджає.

Показалася Деде, вона була босоніж. Я пішла по її капці, розбудила Ельзу, яка, як звикле, ще із заплющеними очима вкрила мене поцілунками. Як гарно вона пахне, яка вона м’якенька! Так, сказала я собі, це сталося. Тим ліпше, бо могло ніколи не статися. Але тепер мені треба тримати себе в руках. Маю подзвонити до Маріарози, щоб дізнатися про те, як справи у Франції, поговорити з Аделе, сама піти у видавництво, щоб з’ясувати, що вони хочуть зробити з моїм текстом, чи справді збираються його опублікувати, а чи просто прагнуть задовольнити мою свекруху. Відтак я почула шум у коридорі. То був Ніно, знаки його присутності збурили мене, він ще тут, ще ненадовго тут. Я вислизнула з обіймів доньки і сказала: «Вибач, Ельзо, мама зараз вернеться», – і вибігла з кімнати.

Ніно, заспаний, виходив зі своєї кімнати, я заштовхала його у ванну й зачинила двері. Ми стали цілуватися, і я знову забула про місце і час. Мене саму здивувало те, як сильно я його бажала – я так добре вміла приховувати все від самої себе. Ми притискалися одне до одного з шаленством, якого я не зазнала ніколи – немов тіла вдаряються одне об одне, намагаючись розбитися. Ось у чому полягає насолода: розлетітися на друзки, змішатися одне з одним, не знати, що моє, а що його. Якби навіть з’явився П’єтро, якби навіть зазирнули дівчатка, вони б не змогли нас розпізнати. Я прошепотіла йому просто в рот:

– Залишайся ще.

– Не можу.

– Тоді вертайся, присягнись, що вернешся.

– Так.

– І дзвони мені.

– Так.

– Скажи, що не забудеш мене, скажи, що не покинеш, скажи, що кохаєш мене.

– Я кохаю тебе.

– Повтори.

– Я кохаю тебе.

– Присягнись, що це правда.

– Присягаюсь.

112

Через годину Ніно пішов, хоч П’єтро трохи сердитим тоном наполягав, щоб він залишився, а Деде розревілася. Мій чоловік пішов митися, а через якийсь час з’явився, готовий виходити. Опустивши очі, він сказав мені: «Я не сказав поліцейським, що Пасквале з Надею були в нас. І не сказав цього не тому, щоб захистити тебе, а тому, що вважаю, що тепер протести почали плутати зі злочинами». Я не відразу зрозуміла, про що він. Пасквале з Надею геть вилетіли мені з голови і не хотіли вертатися. П’єтро кілька секунд мовчки чекав. Може, він хотів, щоб я визнала слушність його міркувань, може, прагнув розпочати цей спекотний день, коли йому треба приймати іспити, з відчуттям, що ми помирилися, що принаймні цього разу ми дотримувалися тої самої думки. Але я лиш неуважно кивнула. Хіба мене обходили його політичні переконання, хіба мене обходили Пасквале з Надею, чи смерть Ульріки Майнгоф^[10], чи народження соціалістичної республіки В’єтнам, чи електоральні перемоги комуністичної партії? Цілий світ кудись подівся. Я відчувала, що запалася глибоко всередину самої себе, всередину власного тіла, яке здалося мені не тільки єдиним можливим пристановищем, а й єдиною річчю, над якою варто ламати собі голову. Мені полегшало, коли він, свідок ладу й безладу, зачинив за собою двері. Мені нестерпно було далі відчувати на собі його погляд, я боялася, що раптом видимими стануть поцілунки на моїх зболілих устах, нічна втома, вкрай чутливе, немов попечене, тіло.