Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 67)
– А скільки це – місяць, це тридцять днів?
Я тим часом зуміла придушити сльози, глянула на Ніно й сказала:
– А й справді, скільки це – місяць, чи справді це тридцять днів?
Ми стали жартувати – а найбільше Деде – про те, яке невиразне уявлення має Ельза про час. П’єтро хотів заплатити, але виявив, що Ніно вже розрахувався. Він запротестував, тоді сів за кермо, а я вмостилася на задньому сидінні між напівсонними дівчатками. Ми відвезли Ніно до готелю, і всю дорогу я без жодного слова слухала їхні дещо п’яні балачки. Коли ми під’їхали, охоплений ейфорією П’єтро сказав йому:
– Навіщо тобі викидати гроші – у нас є кімната для гостей, наступного разу можеш зупинитися в нас, без жодних церемоній.
Ніно засміявся:
– Менше ніж годину тому ми сказали, що Елені потрібно більше вільного часу, а тепер ти хочеш її навантажити ще й моєю присутністю?
Я безсило сказала:
– Мені буде приємно, Деде та Ельзі теж.
Але тільки-но ми залишилися на самоті, я сказала чоловікові:
– Перед тим як запрошувати, ти міг би принаймні порадитися зі мною.
Він завів машину, знайшов мій погляд у дзеркальці заднього виду і пробурмотів:
– Я думав, що тобі буде приємно.
102
О, звісно, це було мені приємно, навіть дуже приємно. Але я почувалася так, немов тіло моє завтовшки з яєчну шкаралупу і досить легкого натиску на руку, на чоло чи живіт, щоб воно тріснуло і вивалило всі мої таємниці, зокрема ті, які були таємницями навіть для мене. Я намагалася не рахувати дні. Зосередилася на книжках, які вивчала, але робила це так, немов Ніно був замовником моєї праці і після повернення вимагатиме якісних результатів. Я хотіла сказати йому: я послухалася твоєї поради, пішла далі, ось мій начерк, скажи, що ти про це думаєш.
Був то чудовий метод. Тридцять днів очікування пролетіли аж занадто швидко. Я забула про Елізу, більше не думала про Лілу, не телефонувала Маріарозі. Не читала газет, не дивилася телевізор, занедбала дім і дітей. До мене долинало лиш далеке відлуння новин про арешти й сутички, вбивства й війни, якими повнилася Італія та ціла планета, я майже не помітила вкрай напружену виборчу кампанію. Я лиш писала, вкладаючи в це усі свої сили. Я ламала голову над різноманітними давніми питаннями, і врешті мені здалося, що я остаточно знайшла те, що шукала, принаймні в письмі. Іноді мені кортіло звернутися до П’єтро. Він був набагато вправніший від мене, завдяки йому я б точно могла уникнути всяких ризикованих, непродуманих чи примітивних тверджень. Але я цього не зробила, бо ненавиділа ті моменти, коли він тиснув на мене своїми енциклопедичними знаннями. Пригадую, я багато працювала, зокрема над першою та другою біблійною оповіддю про сотворення. Я розглядала їх послідовно, першу вважаючи своєрідним підсумком божественного чину творення, а другу – докладнішою розповіддю про нього. З цього вийшла досить динамічна історія, яка, одначе, лишалася розсудливою. Ось що я приблизно написала: Бог створює людину, Іша, на свій образ. Створює він його у чоловічій та жіночій версії. Яким чином? Спершу з пороху земного створює він Іша і вдуває йому в ніздрі подих життя. Тоді витворює він Іша’х, жінку, з уже сформованої чоловічої сировини, не з сирої матерії, а з матерії живої, яку бере з ребра Іша, затуливши те місце тілом. Тому Іш може сказати: «Це не є – як тьма всього того, що було сотворене – чимсь іншим, ніж я, це плоть від моєї плоті, кість від моїх костей. Бог сотворив її з мене. Він запліднив мене життєдайним подихом, він вийняв її з мого тіла. Я є Іш, а вона – Іша’х. Насамперед саме слово, яке її називає, свідчить про те, що вона походить від мене, який є образом духа Божого, який несе у собі його Слово. А значить, вона – це просто суфікс, доданий до мого кореня, і має значення лише в межах мого слова».
І так я працювала далі, перебуваючи цілими днями в стані приємного інтелектуального збудження. Єдине, що мене цікавило, – це вчасно отримати читабельний текст. Іноді я сама себе дивувала – у мене складалося враження, що потреба схвалення з боку Ніно полегшувала мені писання, давала повну волю.
Але місяць минув, і він не озивався. Спочатку це мене тішило, я мала більше часу і змогла завершити свою роботу. Потім я стривожилася і стала розпитувати П’єтро. Виявила, що на роботі вони часто розмовляють телефоном, але вже кілька днів він не чув від Ніно нічого.
– Ви часто розмовляли телефоном? – я була роздратована.
– Так.
– А чому ти мені не сказав?
– Що саме?
– Що ви часто розмовляли.
– Ми розмовляли про роботу.
– Ну, якщо ви так подружилися, то зателефонуй йому і спитай: може, він зволить сказати нам, коли приїде.
– Навіщо?
– Може, тобі й не треба, але потім все впаде на мене. Це ж мені треба буде про все подбати, і я хочу, щоб мене попередили заздалегідь.
Він йому не зателефонував. Я сказала собі: гаразд, почекаємо, Ніно пообіцяв дівчаткам, що знову приїде, не думаю, що він захоче їх розчаровувати. Так і було. Він зателефонував якось увечері, з тижневим запізненням. Слухавку взяла я, і він, схоже, збентежився. Сказав похапцем кілька мало значущих слів, а тоді спитав: «П’єтро немає?» Тепер збентежилась я і передала слухавку чоловікові. Вони довго розмовляли, а в мене щораз більше погіршувався настрій, коли я чула незвичний тон чоловіка: говорив він надто голосно, час від часу щось вигукував або сміявся. Тільки тоді я зрозуміла, що дружба з Ніно давала йому впевненість у собі, він почувався менш ізольованим від інших, забував про свої болячки, працював з більшою охотою. Я зачинилася у своїй кімнаті, де Деде читала, а Ельза бавилася, очікуючи на вечерю. Але туди теж долинав його незвичний, немов нетверезий голос. Відтак він замовк, я почула його кроки. Він зазирнув у кімнату і весело сказав донькам:
– Дівчатка, завтра ввечері йдемо їсти млинці з дядьком Ніно.
Деде та Ельза заверещали від утіхи, а я спитала:
– Ну що, він ночуватиме в нас?
– Ні, – відповів П’єтро, – він приїхав з дружиною і сином, вони зупинились у готелі.
103
Мені знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти сенс сказаного. Я вибухнула:
– Він мав би нас попередити!
– Вони все вирішили в останній момент.
– Він нечема.
– Елено, у чому проблема?
Значить, Ніно приїхав з дружиною. Мене охопив страх, що він нас порівнюватиме. Я добре себе знала, знала, яким невитонченим і недосконалим є моє тіло, але більшу частину свого життя я цим взагалі не переймалася. Я виросла, маючи за раз тільки одну пару взуття, носячи сукенки, пошиті моєю матір’ю, а макіяж робила тільки зрідка. В останні роки я почала цікавитися модою, хотіла виробити собі смак під керівництвом Аделе, і тепер мені подобалося чепуритися. Але іноді – особливо коли я чепурилася не просто, щоб справити гарне враження взагалі, а заради конкретного чоловіка – мені здавалося, що в цьому виряджанні (саме так я це називала) є щось сміховинне. Навіщо всі ці зусилля, навіщо марнувати час на цей маскарад, якщо я могла робити щось інше. Які кольори мені личать, а які ні, які фасони роблять мене стрункішою, а які товстішою, який стиль підкреслює мої принади, а який приховує. Довгі, коштовні приготування. Перетворитися на стіл, накритий заради сексуального апетиту чоловіка, на добре приготовану страву, від якої у нього тектиме слинка. А ще страх не сподобатися, не мати гарний вигляд, не зуміти вправно замаскувати вульгарність плоті з її виділеннями, запахами і потворностями. Але я робила це далі. І ось недавно зробила це й задля Ніно. Я хотіла довести йому, що стала іншою, що набула певної витонченості, що перестала бути тією дівчинкою, якою я була на весіллі Ліли, чи ученицею на вечірці дітей Ґальяні, чи навіть недосвідченою авторкою єдиної книжки, якою я, мабуть, здавалася йому в Мілані. Але тепер годі. Він привіз зі собою дружину, і це мене розсердило, здавалося підлістю з його боку. Мені була огидною перспектива змагатися красою з іншою жінкою, до того ж на очах у чоловіків, я страждала від думки, що опинюся в одному приміщенні з тією гарною дівчиною, яку я бачила на фотографії, від цього мені аж защеміло в шлунку. Вона оцінюватиме мене, прискіпливо розглядатиме кожну подробицю з вищістю панянки з вулиці Тассо, яка змалечку звикла дбати про своє тіло; а потім, коли вечеря скінчиться і вона опиниться наодинці з чоловіком, з жорстокою відвертістю критикуватиме мене.
Я годинами вагалася і врешті вирішила вигадати якусь відмовку, щоб на вечерю пішов лише мій чоловік з дівчатками. Але наступного дня я таки не витримала. Одягалася, роздягалася, укладала волосся і розпускала його, надокучала П’єтро. Весь час заходила до нього в кімнату то в одній сукні, то в іншій, то з одною зачіскою, то з іншою і напружено питала його: «Як я тобі?» Він неуважно зиркав на мене і говорив: «Гарна». Я відповідала: «А якщо я одягну синю сукню?» Він погоджувався. Я одягала синю сукню, але вона мені не подобалася, бо була тісна в стегнах. Знову йшла до нього і казала: «Вона тісна». П’єтро терпляче відказував: «Авжеж, та зелена сукенка у квіточки тобі більше личить». Але я не хотіла, щоб зелена у квіточки сукня просто личила мені більше, я хотіла, щоб вона личила мені ідеально, і щоб мені ідеально личили сережки, щоб ідеально личила зачіска, щоб ідеально личили туфлі. Одне слово, П’єтро не зміг вселити в мене впевненість, він дивився на мене, але не бачив. А я здавалася собі дедалі потворнішою – завеликі груди, затовстий зад, заширокі стегна, а чого варте оце білясте волосся, оцей великий ніс. Я мала фігуру своєї матері, тіло здавалось неоковирним – бракувало тільки, щоб до мене раптом повернувся ішіас і я почала кульгати. А от дружина Ніно була молоденька, вродлива й багата, вона напевно вміла поводитись у товаристві, чого мені не навчитися ніколи. Тож я сто разів верталася до початкового свого рішення: я не піду, хай іде П’єтро з доньками, звелю сказати, що погано почуваюся. Але я таки пішла. Одягла білу блузку й веселу квітчасту спідницю, єдиною коштовністю, яку я наділа, був старий браслет моєї матері. У торбинку поклала написаний текст. Я сказала собі: кому яке діло до неї, до нього і до них усіх.