Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 68)
104
Через усі ці мої вагання ми прибули в тратторію з запізненням. Родина Сарраторе вже сиділа за столом. Ніно представив нам свою дружину Елеонору, і настрій мій покращав. Авжеж, у неї було гарне личко і чудове чорне волосся, точно як на світлині. Але вона була нижча від мене, хоч я не була особливо високою. У неї зовсім не було грудей, хоч сама вона була пухкенька. Вбрана у сукню вогняно-червоного кольору, яка зовсім їй не личила. До того ж була вся обвішана прикрасами. У перших же словах, які вона вимовила своїм пронизливим голосом, виразно чувся акцент неаполітанської синьйорини, вихованої в будинку з видом на затоку під наглядом тіток, що полюбляють грати в карти. Але під час вечері насамперед вийшло на яв те, що вона, хоч і вивчала право, була геть неосвічена й схильна критикувати все і всіх з виглядом особи, яка йде проти течії і пишається цим. Одне слово, багата, примхлива й вульгарна. Приємні риси її обличчя часто спотворювала гримаса незадоволення, а між її окремі речення, навіть між окремі слова вклинювалося нервове хихотіння – хі-хі-хі. Вона почала лаяти Флоренцію – чим вона краща від Неаполя? – тратторію – тут жахливо готують – господаря – він нечема – критикувала все, що б не говорив П’єтро – які дурниці – засуджувала дівчаток – Господи, навіщо стільки базікати, помовчімо трохи, будь ласка – і, звісно, мене – навіщо тобі було їхати вчитися у Пізу, філологічний факультет в Неаполі набагато кращий, ніколи не чула про цей твій роман, коли він вийшов, вісім років тому мені було чотирнадцять. Лише з сином і з Ніно вона була завжди лагідна. Альбертіно був дуже гарний, пухкенький, мав щасливий вигляд, і Елеонора знай вихваляла його. Те ж саме стосувалося її чоловіка: він був найкращий з усіх, вона схвалювала кожен його вислів, торкалася його, обіймала й цілувала. Що було спільного у цієї дівки з Лілою чи бодай з Сильвією? Нічого. То чому ж Ніно з нею одружився?
Я стежила за ним цілий вечір. Він був з нею лагідний, давав себе обіймати і цьомкати, усміхався їй з любов’ю, коли вона говорила дурниці й поводилася неґречно, неуважно бавився з хлопчиком. Але його ставлення до моїх доньок не змінилося, він далі приділяв їм дуже багато уваги, продовжував весело сперечатися з П’єтро і навіть мені сказав кілька слів. Дружина – мені так хотілося думати – його не дуже обходить. Елеонора була однією з численних цеглинок його динамічного життя, але не мала на нього жодного впливу, Ніно йшов далі своїм шляхом, не надаючи їй великої ваги. Тому я стала почуватися дедалі більш невимушено – особливо коли він кілька секунд потримав мій зап’ясток, немов хотів погладити, показуючи, що впізнає мій браслет; особливо коли він почав жартувати над моїм чоловіком, питаючи, чи він залишив мені час для себе; і особливо коли відразу після цього спитав мене, чи просунулась я у своїй роботі.
– Перша версія готова, – мовила я.
Ніно серйозно звернувся до П’єтро:
– Ти читав?
– Елена нічого не дає мені читати.
– Ти просто не хочеш читати, – відрубала я, але без неприязні, немов між нами це була така гра.
Тут втрутилася Елеонора, яка конче хотіла брати участь у розмові.
– Про що ви? – спитала вона. Я збиралася було їй відповісти, але думки її полетіли вже деінде, і вона весело спитала мене: – Підеш завтра зі мною по магазинах, коли Ніно буде на роботі?
Я усміхнулася з нещирою сердечністю. Дала свою згоду, і вона почала детально перелічувати все те, що збиралася купити. Тільки коли ми вийшли з тратторії, мені вдалося підійти до Ніно й прошепотіти:
– Хочеш глянути на мій текст?
Він подивився на мене із щирим здивуванням:
– Ти справді даси мені його прочитати?
– Якщо тобі цікаво, так.
Я крадькома, з тремтячим серцем передала йому аркуші, немов не хотіла, щоб П’єтро, Елеонора і дівчатка це побачили.
105
Уночі я й ока не склепила. Вранці мусила змиритися з необхідністю зустрічі з Елеонорою, ми домовилися на десяту біля готелю. «Тільки не роби дурниць, – застерегла себе саму я, – не питай, чи її чоловік уже почав читати твій текст: Ніно має роботу, йому знадобиться трохи часу; не треба про це думати, нехай мине хоча б тиждень».
Натомість рівно о дев’ятій, коли я саме збиралася виходити, задзвонив телефон. То був він.
– Даруй, – сказав Ніно, – але я збираюся в бібліотеку і не зможу тобі подзвонити аж до вечора. Ти певна, що я не заважаю?
– У жодному разі.
– Я прочитав.
– Уже?
– Так, і це чудова робота. У тебе прекрасні здібності для досліджень, варта уваги чіткість висловлювання й дивовижна винахідливість. Але чому я найбільше заздрю, то це твоїй здатності оповідати. Текст, який ти написала, важко якось охарактеризувати, не знаю, що це – есей чи оповідання. Але він надзвичайний.
– Це його хиба?
– Що саме?
– Що його важко охарактеризувати.
– Де там, це одна з його переваг.
– Гадаєш, мені варто опублікувати його в такому вигляді?
– Безперечно.
– Спасибі.
– Це тобі спасибі, тепер вже мушу бігти. Будь поблажлива до Елеонори, вона здається агресивною, але це тільки від несміливості. Завтра вранці вертаємося до Неаполя, але після виборів я озвуся і, якщо хочеш, можемо побалакати.
– Мені було б дуже приємно. Ночуватимеш у нас?
– Ти певна, що не заважатиму?
– Зовсім ні.
– Гаразд.
Він не поклав слухавки, я чула його віддих.
– Елено.
– Так.
– В юності Ліна засліпила нас обох.
Мене охопило сильне сум’яття.
– У якому сенсі?
– Ти врешті стала приписувати їй риси, які належать тільки тобі.
– А ти?
– А я зробив ще гірше. Мені по-дурному здалося, ніби я знайшов у ній те, що насправді бачив у тобі.
Кілька секунд я мовчала. Чому він вирішив згадати Лілу, отак, у телефонній розмові? А насамперед що він мав на увазі? Чи були це лиш порожні слова? Чи він намагався дати мені зрозуміти, що в юності він насправді хотів мене, але на Іскії врешті став приписувати одній те, що було властиве другій?
– Приїзди чимшвидше, – сказала я.
106
Я пішла гуляти з Елеонорою і трьома дітьми в стані такого благоденства, що навіть якби вона шпигнула мене ножем, я б не відчула болю. Зрештою, супроти моєї ейфорії та люб’язності дружина Ніно облишила свою неприязнь, похвалила Деде та Ельзу за дисциплінованість і зізналася, що захоплюється мною. Чоловік розповів їй про мене все, про моє навчання, про мій письменницький успіх. «Але я трішки ревную, – визнала вона, – не тому, що ти така успішна, а тому, що ти знаєш його з дитинства, а я ні». Їй теж би хотілося знати його малим, бачити, яким він був у десять років, а яким у чотирнадцять, який голос був у нього до змужніння, як він сміявся маленьким. «Добре, що в мене є Альбертіно, – сказала вона, – він викапаний батько».
Я подивилася на хлопчика, але схожості з Ніно не побачила, може, вона проявиться пізніше. «А я схожа на тата!» – гордо вигукнула Деде. Ельза ж додала: «А я більше схожа на маму». Мені згадався син Сильвії Мірко, точна копія Ніно. Як приємно було стискати його в обіймах, заспокоювати його плач у помешканні Маріарози! Що я шукала в тому хлопчикові тоді, коли ще не пізнала досвіду материнства? Що я шукала в Дженнаро, коли ще не знала, що він син Стефано? Що шукала в Альбертіно тепер, коли була матір’ю Деде та Ельзи, і чому я так уважно до нього придивлялася? Я не думала, що Ніно колись згадує про Мірко. Схоже також, що його ніколи не цікавив Дженнаро. Ох, ці чоловіки, що, одурманені насолодою, неуважно сіють навколо своє сім’я! Запліднюють нас, запаморочені оргазмом. Зазирають нам всередину і відразу тікають, залишивши, мов якийсь загублений предмет, свій привид, сховавши його в нашому тілі. Чи був Альбертіно дитиною бажаною, зачатою свідомо? Чи він теж повністю належав цій жінці-матері, а Ніно не відчував з ним ніякого зв’язку? Я здригнулася, сказала Елеонорі, що її син – копія батька, і сама втішилася з цієї брехні. Тоді я почала докладно, з теплотою і ніжністю, розповідати про те, яким був Ніно в початковій школі, у часи змагань, що їх організували вчителька Олів’єро і директор, у часи ліцею, за викладачки Ґальяні, під час канікул на Іскії, які ми проводили разом з іншими нашими друзями. Тут я зупинилася, хоч вона по-дитячому розпитувала мене далі: «А що було потім?»
Балачка за балачкою, я ставала їй дедалі симпатичнішою, вона прихилилась до мене. Ми зайшли в якусь крамницю і щось мені там сподобалося, я поміряла, але коли потім відмовилася від покупки, то при виході виявила, що Елеонора купила мені це в подарунок. Вона захотіла придбати сукенки також для Деде та Ельзи. У ресторані розраховувалась вона. Заплатила вона й за таксі, яким відвезла нас з дівчатками додому, а потім сама поїхала ним в готель, навантажена пакунками. Ми попрощалися й махали їй руками, аж поки автівка не завернула за ріг. Ось іще одна часточка мого міста, подумала я. Така далека від того, що я знаю. Гроші для неї немов не мали жодної вартості. Звісно, то не були гроші Ніно. Її батько був адвокатом, дідусь теж, а мати походила з династії банкірів. Я замислилась, чим відрізнялася їхня буржуйська заможність від багатства родини Солар. Думала, якими прихованими колами ходять гроші, перш ніж стати високими зарплатнями й щедрими гонорарами. Згадала хлопців з нашого району, які заробляли на хліб, розвантажуючи контрабандний товар, рубаючи дерева в парках, працюючи на будівництвах. Я думала про Антоніо, про Пасквале, про Енцо, які змалку гнули спину за марний гріш, щоб вижити. Інженери, архітектори, адвокати та банкіри були чимось зовсім іншим, але їхні гроші крізь сотні фільтрів надходили з тих самих кримінальних оборудок, з тих самих грабунків, крихта яких перетворилася також на чайові для мого батька, і вони долучилися до того, щоб я мала змогу вчитися. Де ж той поріг, за яким брудні гроші стають чистими й навпаки? Наскільки чистими були гроші, що їх, не задумуючись, витратила Елеонора в той спекотний флорентійський день; а чеки, за які були придбані всі ті їхні подарунки, наскільки вони відрізняються від чеків, якими Мікеле оплачує роботу Ліли? Цілий пополудень ми з доньками крутилися перед дзеркалом у подарованих сукенках. То був якісний одяг, яскравий і веселий. Зокрема, блідо-червоне плаття в стилі сорокових років, яке особливо мені личило, і я хотіла б, щоб Ніно побачив мене в ньому.