Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 69)

Але вся родина Сарраторе повернулася до Неаполя, і нагоди зустрітися знов у нас не було. Проти всяких очікувань, час не зупинився, а став спливати швидше. Ніно вернеться, сумнівів у цьому не було. І обговорюватиме зі мною мій текст. Щоб уникнути зайвого тертя, я поклала примірник на бюрко П’єтро. Тоді, з приємним усвідомленням того, що я добре попрацювала, я зателефонувала до Маріарози й сказала, що нарешті розібралася у всій тій плутанині, про яку говорила. Вона попрохала, щоб я тут-таки вислала їй текст. Через кілька днів вона зателефонувала, сповнена захвату, і спитала, чи може вона перекласти його французькою й надіслати своїй подрузі, власниці невеликого видавництва в Нантері. Я радо погодилася, але це було ще не все. Через кілька годин зателефонувала моя свекруха. Говорила вона вдавано ображеним тоном.

– Як це так, що тепер свої тексти ти даєш читати Маріарозі, а не мені?

– Боюся, тобі це буде нецікаво. Там сторінок сімдесят, це не роман, я й сама не знаю, що це таке.

– Коли не знаєш, що ти написала, це означає, що попрацювала ти добре. І в кожному разі дозволь мені самій вирішувати, цікаво це мені чи ні.

Їй я теж вислала примірник. Зробила я це майже байдуже. І це сталося вранці саме того дня, коли десь опівдні Ніно несподівано зателефонував з вокзалу: він тільки-но приїхав до Флоренції.

– Буду в тебе десь за півгодини, залишу речі й піду в бібліотеку.

– Може, чогось поїси? – невимушено спитала я. Мені здалося звичайною річчю – немов він повертався після довгої дороги – що він прийде до мене додому ночувати, що я приготую йому їсти, поки він прийматиме душ у моїй ванній, що ми разом пообідаємо – я, він і дівчатка, – поки П’єтро в університеті приймає іспити.

107

Ніно пробув у нас добрих десять днів. Те, що відбулося у той час, не мало нічого спільного з тим шаленим бажанням спокушати, яке було в мене багато років тому. Я не жартувала з ним, не фліртувала, не нав’язувала йому ніяких послуг, не грала ролі емансипованої жінки на взірець моєї зовиці, не робила грайливих натяків, не шукала його погляду, не намагалася сісти поруч з ним за столом або на дивані перед телевізором, не ходила по помешканні недбало одягнена, не намагалася опинитися з ним наодинці, не торкалася ліктем його ліктя, рукою чи грудьми – його руки, ногою – його ноги. Я була тиха, стримана, могла сухо сказати тільки кілька слів, дбала лише, щоб він добре їв, щоб дівчатка не набридали йому і щоб він почувався у нас зручно. Це не було якесь моє рішення, я просто інакше поводитися не могла б. Він багато жартував з П’єтро, з Деде, з Ельзою, але коли звертався до мене, ставав серйозним, зважував свої слова, ніби не було між нами давньої дружби. І мені доводилося робити те саме. Я була щаслива, що він живе в мене вдома, але не відчувала жодної потреби у фамільярному тоні чи жестах, мені подобалося залишатись десь на марґінесі, уникаючи прямих контактів між нами. Я почувалася, мов краплина дощу на павутині, й уважно дбала, щоб не скотитися додолу.

Ми мали тільки одну розмову, у ній ішлося лише про мій текст. Він заговорив про нього відразу по своєму приїзді, висловлюючись точно і проникливо. Його вразила оповідь про Іша та Іша’х, він почав мене розпитувати:

– Для тебе жінка в біблійній оповіді є не хтось інший, як сам чоловік?

– Так, – сказала я, – Єва не може і не вміє бути Євою поза Адамом – вона не має власної матерії. Її зло і її добро – це зло і добро на погляд Адама. Єва – це жіноча версія Адама. Божа операція виявилась такою вдалою, що вона сама не знає, що вона таке, риси її розпливчасті, вона не має власної мови, не має власного духу й власної логіки, вона легко втрачає форму.

– Жахливий стан, – прокоментував Ніно.

Я нервово зиркала на нього краєм ока, щоб зрозуміти, чи не сміється він з мене. Ні, він не сміявся. Ба навіть без сліду іронії дуже хвалив мене, назвав кілька книжок на суміжну тему, яких я не знала, і ще раз повторив, що вважає цю працю готовою до публікації. Я вислухала його, але не показала свого задоволення, лиш у кінці сказала: «Текст сподобався і Маріарозі». Він став розпитувати мене про зовицю, добре про неї відзивався як про науковицю, а також стосовно її відданості Франко. Тоді побіг в бібліотеку.

Потім щоранку він виходив разом з П’єтро й щовечора вертався пізніше від нього. Дуже рідко ми ходили кудись усі разом. Якось, приміром, він запросив нас у кіно на розважальний фільм, який він вибрав саме для дівчаток. Ніно сів поруч з П’єтро, а я сиділа між своїх доньок. Коли я помітила, що голосно сміюся щоразу, як сміється він, я взагалі перестала сміятися. Я м’яко йому заперечила, коли під час перерви він хотів купити морозиво для Деде, Ельзи і, звісно, для нас, дорослих. «Мені не треба, – сказала я, – дякую». Він трохи пожартував, мовляв, морозиво таке смачне і я не знаю, що втрачаю. Тоді запропонував мені скуштувати, і я скуштувала. Одне слово, всякі дрібниці. Якось пополудні ми – я, він, Деде та Ельза – пішли прогулятися. Розмовляли ми дуже мало, Ніно всю увагу віддавав дівчаткам. Але шлях наш дуже мені запам’ятався, я могла б згадати кожну вулицю, кожне місце, де ми зупинялися, кожен ріг. Стояла спека, у місті було повно людей. Він весь час із кимось вітався, хтось гукав його на прізвище, він представляв мене то одному, то іншому, вихваляючи до небес. Мене вразило те, що всі його знають. Один добродій, дуже відомий історик, похвалив дівчаток так, немов то були наші з ним доньки. Більше нічого особливого не сталося, крім несподіваної, непоясненної зміни в стосунках між ним і П’єтро.

108

Усе почалося якось за вечерею. П’єтро з захватом розповідав йому про професора з Неаполя, дуже шанованого в ті часи, і Ніно сказав: «Я так і знав, що той мудак тобі подобається». Це збило мого чоловіка з пантелику, він збентежено усміхнувся, але Ніно пішов далі й почав кпити собі з того, як легко видимість вводить П’єтро в оману. Після того, вже наступного ранку за сніданком, стався ще один незначний інцидент. Не пригадую, з якого приводу, але Ніно знову згадав мою давню сутичку з викладачем релігії щодо Святого Духа. П’єтро, який не знав цього епізоду, почав розпитувати, і Ніно, звертаючись не до нього, а до дівчаток, відразу взявся розповідати, немов ішлося про невідомо який подвиг їхньої мами, коли вона була малою.

Мій чоловік похвалив мене і сказав: «Ти була дуже відважна». Але потім взявся пояснювати Деде – тоном, якого він набирав, коли по телевізору говорили дурниці і він почувався зобов’язаним пояснити доньці, як усе було насправді – що саме сталося з дванадцятьма апостолами в ранок П’ятидесятниці: шум, неначе подув вітру, вогненні язики, дар порозумітися з будь-ким будь-якою мовою. Тоді звернувся до мене та Ніно і почав натхненно говорити про одухотворення, яке зійшло на учнів, зацитував пророка Йоіла: «Виллю я Духа Свого на кожне тіло», – і сказав, що Дух Святий – це символ, конче потрібний для того, щоб зрозуміти, яким чином маса людей знаходить спосіб порозумітися й організуватися в спільноту. Ніно не перебивав його, але вираз його обличчя ставав дедалі іронічнішим. У кінці він вигукнув: «Я готовий заприсягтися, що десь у тобі ховається піп!» І весело звернувся до мене: «А ти його дружина чи парафіяльна служниця?» П’єтро почервонів і знітився. Він завжди любив такі теми, і я відчула, що йому прикро. Він пробурмотів: «Даруйте, я примушую вас марнувати час, ходімо працювати».

Такі епізоди ставали дедалі частішими і не мали очевидної причини. Якщо стосунки між мною та Ніно залишалися такими самими формальними, ввічливими і відчуженими, то між ним і П’єтро немов щось зламалося. І під час сніданку, і під час вечері гість став звертатися до господаря дедалі більш глузливо, майже на межі образи, але з усмішкою на вустах, словами, які принижують, але ховаються за приязним тоном, так що неможливо обуритися, не виставивши себе по-смішному дражливим. Я добре знала той тон – у нашому районі спритніші вживали його, щоб принизити й заткнути рота недолугішим, зробивши з них посміховисько. П’єтро був дезорієнтований: йому було добре в товаристві Ніно, він високо його цінував, тому не реагував на його випади, тільки хитав головою, симулюючи веселощі, а іноді, схоже, замислювався над тим, що зробив не так, і чекав, доки повернеться колишня сердечність. Але Ніно був невблаганний. Іноді він виходив за межі й звертався до мене чи до дівчаток, щоб дістати нашу підтримку. Дівчатка весело підігравали йому, я певною мірою також. Тим часом я думала: навіщо він так? Якщо П’єтро образиться, наші стосунки порвуться. Але П’єтро не ображався, він просто не розумів, що діється, і день за днем його знов стали дедалі більше мучити неврози. На його обличчі знову проступала втома, його стривожений погляд і зморшки на чолі виказувати виснаження тих років. «Мені треба щось зробити, – думала я, – і якомога швидше». Однак я не робила нічого, ба навіть мені було важко прогнати те задоволення, ні, радше збудження – авжеж, то було збудження, – яке охоплювало мене, коли я бачила і чула, як представник родини Айрот, той високовчений Айрота втрачає ґрунт під ногами, впадає у замішання, недолугими репліками відповідає на кмітливі, блискучі й жорстокі наскоки Ніно Сарраторе, мого шкільного товариша, мого друга, що, як і я, народився в нашому районі.