Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 66)
– Мама, – сказала Ельза.
Поступово я заспокоїлася. Секунди набули своєї звичної тривалості, а я нарешті усвідомила, що відбувається навколо. Ніно сидів за столом поруч зі мною, їв макарони, які я приготувала, ретельно нарізав маленькими шматочками Ельзину котлету, відтак з апетитом взявся за свою, з відразою говорив про хабарі, які корпорація «Локгід» давала Танассі та Ґуї, хвалив мої страви, сперечався з П’єтро про соціалістичну альтернативу, чистив яблуко, роблячи спіральку, що викликало захват у Деде. Тим часом помешканням розходились благодатні флюїди, яких я не відчувала вже давно. Як чудово, що обоє чоловіків ладнають між собою, симпатизують один одному! Я стала мовчки збирати зі столу. Ніно зірвався на ноги, зголосився навіть помити посуд, але за умови, якщо дівчатка йому допоможуть. «Відпочинь трохи», – сказав він мені, і я сіла собі, а він тим часом командував Деде та Ельзою, які були в захваті, питав мене іноді, де покласти ту чи ту річ, і далі базікав з П’єтро.
Це був справді він, після всіх цих років, і він був тут, у мене. Я нехотя глянула на обручку, яку він носив на підмізинному пальці. Він жодного разу не згадав про своє одруження, подумалось мені, говорив про матір, батька, але не про дружину й сина. Може, то не було одруження з кохання, може, він оженився задля вигоди, може, він був змушений оженитися. Відтак усі припущення розсипались. Ні з того ні з сього Ніно почав розповідати дівчаткам про свого сина Альбертіно, немов той був персонажем якоїсь казки, тон його ставав то кумедним, то ніжним. Урешті він витер руки, вийняв з гаманця світлину, показав її спершу Ельзі, тоді Деде, а відтак П’єтро, який передав її мені. Альбертіно був дуже гарненький. Йому було два рочки, він сидів, набурмосившись, на колінах у матері. Я кілька секунд дивилась на малого, тоді взялася розглядати її. Вона здалася мені прегарною, з великими очима й довгим чорним волоссям, їй було, мабуть, трохи більше двадцяти. Вона усміхалася, зуби її були рівненькі й блискучі, погляд закоханий. Я віддала фото й сказала: «Треба зробити кави». Я залишилась на кухні сама, вони всі четверо пішли у вітальню.
Ніно мав ділову зустріч, тому з багатослівними вибаченнями пішов відразу після кави з сигаретою. «Я завтра вже їду, – сказав він, – але скоро знову буду тут, наступного тижня». П’єтро кілька разів повторив, щоб він озивався, і Ніно пообіцяв, що обов’язково озветься. Дуже тепло попрощався з дівчатками, потис руку П’єтро, помахав мені і зник. Тільки-но за ним зачинилися двері, як на мене навалилася вся сірість нашого помешкання. Я очікувала, що хоч П’єтро так невимушено спілкувався з Ніно, але все одно знайде в гостеві щось неприємне, як це він робив завжди. Натомість він задоволено сказав: «Нарешті знайшлася людина, з якою варто проводити час». Не знаю чому, але ця фраза зранила мене. Я ввімкнула телевізор і дивилася його разом з дівчатками аж до вечора.
101
Я сподівалася, що Ніно зателефонує відразу ж наступного дня. При кожному дзвінку я здригалася. Але минув цілий тиждень, і він не давав про себе знати. Я почувалася так, ніби в мене важка застуда. Мені нічого не хотілося, я перестала читати й робити нотатки, сама на себе сердилася за це безглузде очікування. Відтак одного пополудня П’єтро повернувся додому в особливо доброму гуморі. Сказав, що Ніно заходив на кафедру, що вони провели разом трохи часу, але не вдалося переконати його прийти до нас вечеряти. «Він сам запросив нас завтра на вечерю, – сказав він, – усіх, разом з дівчатками. Він не хоче примушувати тебе куховарити».
Кров завирувала мені в жилах, я відчула до П’єтро якусь бентежну ніжність. Тільки-но дівчатка пішли у свою кімнату, я почала обіймати його, цілувати, шепотіти слова любові. Уночі я спала погано, точніше, спала з відчуттям, що не сплю. Наступного дня, коли Деде повернулася зі школи, я запхала її разом з Ельзою у ванну і добре їх обох вишурувала. Тоді зайнялася собою. Я довго ніжилася у ванні, зробила епіляцію, помила і ретельно висушила волосся. Приміряла всі плаття, які мала, мене дедалі більше бентежив мій вигляд, бо я собі не подобалася, не до вподоби було мені й те, як уклалося волосся. Деде з Ельзою крутилися навколо і гралися, наслідуючи мене. Ставали перед дзеркалом у позу, кривилися, незадоволені сукенками та зачісками, чалапали в моїх туфлях. Врешті я змирилася з тим, що я така, яка є. Занадто суворо висваривши Ельзу, бо вже перед виходом вона забруднила собі платтячко, я сіла за кермо, і ми поїхали забрати П’єтро та Ніно, які мали зустрітися в університеті. Цілу дорогу мене мучила тривога, я повсякчас сварила дівчаток, які бавилися, вигадуючи віршики зі словами «кака» і «піся». Що ближче ми були від місця зустрічі, то більше я сподівалася, що в останній момент якісь справи не дозволять Ніно прийти. Але, під’їхавши, я відразу побачила обох чоловіків, які балакали між собою. Ніно розмашисто жестикулював, немов запрошував співрозмовника увійти в простір, спеціально створений для нього. П’єтро, як завше, здався мені незграбним, шкіра на його обличчі почервоніла, він якось запобігливо сміявся. Жоден з них не виказав особливого захоплення від моєї появи.
Мій чоловік сів на заднє сидіння разом з доньками, Ніно вмостився поруч зі мною, щоб показати дорогу до місця, де чудово готують і – сказав він, обертаючись до Деде та Ельзи – смажать чудові млинці. Він описав ці млинці дуже докладно, викликавши ентузіазм у дівчаток. «Колись давно, – думала я, спостерігаючи за ним краєм ока, – ми гуляли, тримаючись за руки, і він мене двічі поцілував». Які гарні пальці. Мені він говорив тільки: «Тут праворуч, потім ще раз праворуч, а тоді на перехресті ліворуч». Жодного захопленого погляду, жодного компліменту.
У тратторії нас зустріли водночас радісно й шанобливо. Ніно знав власника та офіціантів. Я опинилася на чолі стола між дівчатками, а двоє чоловіків сіли один напроти одного. Мій чоловік почав розводитися про те, яке тяжке життя в університеті. Я майже весь час мовчала, пильнувала за Деде та Ельзою, які за столом зазвичай поводилися гарно, але за цієї нагоди весь час щось вичворяли і сміялися, прагнучи привернути увагу Ніно. Я збентежено думала: П’єтро забагато говорить, наводить на нього нудьгу, не дає йому слова сказати. Ми живемо в цьому місті вже сім років, але не маємо якогось вподобаного місця, куди можна було б запросити його у відповідь, якогось ресторану з гарною кухнею, як оцей, де б нас впізнавали, коли ми заходимо. Мені подобалася чемність господаря, він часто підходив до нашого стола, навіть сказав Ніно: «Цього я вам не раджу брати, це не для вас і не для ваших гостей, краще візьміть інше». Коли принесли ті знамениті млинці, дівчатка страшенно зраділи, як і П’єтро, і почали битися за них. Тільки тоді Ніно звернувся до мене.
– Чому ти більше нічого свого не видала? – спитав він без фривольного тону, який личив би застільній бесіді, зате з інтересом, який здався мені справжнім.
Я зашарілася й сказала, киваючи на доньок:
– Займалася дечим іншим.
– Та книжка була чудова.
– Спасибі.
– Це не комплімент, ти завжди вміла писати. Пам’ятаєш ту статейку про викладача релігії?
– Твої друзі так її й не опублікували.
– Через непорозуміння.
– Я втратила віру в себе.
– Мені шкода. А зараз ти щось пишеш?
– У вільний час.
– Роман?
– Сама не знаю, що це.
– Але на яку тему?
– Чоловіки, які вигадують жінок.
– Гарно.
– Побачимо.
– Працюй швидше, дуже хочеться прочитати.
І він здивував мене, показавши, що добре знає твори жінок, якими я цікавилася, – я була певна, що чоловіки такого не читають. І не лише це – він назвав мені одну книжку Жана Старобінскі, яку прочитав недавно, і сказав, що в ній є дещо корисне для мене. Скільки всього він знав! Таким він був з дитинства, його цікавило все. Він цитував Руссо та Бернарда Шоу, але, коли я його перебила, вислухав мене уважно. Коли я рознервувалася, бо дівчатка почали смикати мене, вимагаючи ще млинців, він подав знак господареві, щоб принесли ще одну порцію. Тоді звернувся до П’єтро:
– Тобі треба залишати дружині більше вільного часу.
– У її розпорядженні цілий день.
– Я не жартую. Якщо ти цього не зробиш, на тобі лежатиме провина не тільки в суто людському, а й у політичному плані.
– Провина в якому злочині?
– Марнування розуму. Спільнота, яка вважає слушним, щоб турбота про дітей і дім придушувала інтелектуальну енергію жінок, є ворогом самій собі, хоч сама цього не помічає.
Я мовчки чекала, як відреагує П’єтро. Мій чоловік відповів іронічно:
– Елена може культивувати свій розум скільки і як захоче, головне, щоб це не забирало часу в мене.
– Якщо це не забирає часу в тебе, то в кого забирає?
П’єтро насупився.
– Якщо до мети, яку ми перед собою ставимо, нас штовхає пристрасть, ніщо не може перешкодити нам довести намір до кінця.
Мене це вразило, і я буркнула, награно усміхаючись:
– Мій чоловік вважає, що в мене ні до чого нема справжнього інтересу.
Мовчанка. Ніно спитав:
– А це правда?
Я відразу відповіла, що не знаю, що не знаю нічого. Але поки я говорила, збентежена й сердита, я усвідомила, що очі мої виповнюються слізьми. Я опустила погляд. «Досить уже тих млинців», – мовила я дівчатам, не пануючи над своїм голосом. Ніно прийшов мені на допомогу і вигукнув: «Я з’їм ще одного, мама з татом ще по одному, а ще два будуть для вас – і годі!» Тоді покликав господаря й урочисто сказав: «Я прийду сюди разом з цими двома синьйоринами рівно через тридцять днів, і ви приготуєте нам цілу гору чудових млинців, домовились?» Ельза спитала: