Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 54)

– Ти так вважаєш? – спитала Кармен.

– Нема сумніву, таке вже кохання.

Вона мені не повірила. Я наполягала на своєму, детальніше розповіла їй про той пополудень, який вони провели у мене вдома, і дещо перебільшено наголосила на тому, як вони кохають одне одного. Ми попрощалися. Але у середині червня Кармен знов зателефонувала мені, вона була у відчаї. Джино вбили серед білого дня перед аптекою, вистрелили йому просто в обличчя. Спочатку я подумала, що вона розповіла мені цю новину тому, що син аптекаря був товаришем нашої ранньої юності, і байдуже, фашист він чи ні, подія ця обов’язково мала мене вразити. Але причиною її дзвінка було не бажання поділитися зі мною жахом цієї насильницької смерті. У неї були карабінери, вони ретельно обшукали все їхнє помешкання, а також заправку. Вони шукали щось, що могло б привести їх до Пасквале, і вона була нажахана набагато більше, ніж тоді, коли вони прийшли заарештувати її батька за вбивство дона Акілле.

82

Кармен знемагала від тривоги, вона плакала, бо боялася, що повторяться давні переслідування. А я не могла прогнати з голови спогад про порожню площу, на яку виходила аптека, перед очима в мене стояла її обстанова, мені там завжди подобалося через запах льодяників та сиропів, через меблі з темного дерева, на яких вишикувались кольорові посудини, а найбільше мені подобались лагідні батьки Джино, які стояли, схилившись, за прилавком, немов виглядаючи з балкону. Вони напевно були там, коли звук пострілів примусив їх здригнутися, і, можливо, звідти вони широко розплющеними очима дивилися, як син падає на порозі, весь у крові. Мені захотілося поговорити з Лілою. Але їй до цього було геть байдуже, немов це просто якийсь пересічний епізод, сказала лише: «Буду здивована, якщо карабінери не наїдуть на Пасквале». Її голос відразу зачарував мене і переконав: вона заявила, що навіть якщо Пасквале вбив Джино – а про це й мови не може бути – вона все одно буде на його боці, і краще б карабінери розслідували всі ті огидні речі, які робив загиблий, а не чіплялися до нашого приятеля, муляра і комуніста. Відтак тоном, яким говорять про важливі речі, спитала мене, чи не могла б вона привезти до мене Дженнаро, щоб він побув тут, поки не почнеться школа. Дженнаро? Хіба я можу? З мене Деде та Ельза вже висотували останні соки. Я пробурмотіла:

– Чому це?

– Я мушу працювати.

– Я збираюся з дітьми на море.

– Візьми і його.

– Я їду у В’яреджо і буду там до кінця серпня. Хлопчик погано мене знає, проситиметься до тебе. Якщо ти поїдеш з нами, то гаразд, але сама я не дам ради.

– Ти ж присяглася, що подбаєш про нього.

– Так, але якщо ти захворієш.

– А звідки ти знаєш, що я не хвора?

– А ти хвора?

– Ні.

– А ти не можеш залишити його з матір’ю або зі Стефано?

Вона кілька секунд мовчала, а тоді безцеремонно спитала:

– То ти зробиш це для мене чи ні?

Я відразу здалася:

– Добре, привозь його.

– Енцо привезе.

Енцо приїхав у суботу ввечері на білосніжному «фіаті чінквеченто», який нещодавно придбав. Коли я побачила його з вікна, почула, як він сказав щось діалектом хлопчикові, який все ще сидів у машині, Неаполь і наш район відразу знов матеріалізувалися перед очима. Енцо зовсім не змінився – ті самі стримані жести, те саме міцне тіло. Я відчинила двері, Деде вчепилася мені в сукенку. Мені вистачило одного погляду на Дженнаро, щоб зрозуміти, що п’ять років тому Меліна про все правильно здогадалася: було цілком очевидно, що хлопчик, який мав зараз десять років, зовсім не схожий не лише на Ніно, а й на Лілу і є досконалою копією Стефано.

Це відкриття викликало в мене подвійне почуття, суміш розчарування із задоволенням. Я думала, що, врешті-решт, якщо хлопчик має так довго жити в нашому домі разом з моїми доньками, було б добре, якби то був син Ніно. Водночас думка, що Ніно не лишив Лілі нічого, не була мені неприємною.

83

Енцо хотів було відразу їхати назад, але П’єтро поставився до нього дуже приязно і переконав залишитись ночувати. Я пробувала залучити Дженнаро до гри з Деде, хоч між ними було майже шість років різниці. Вона була не проти, але він відмовився, рішуче хитнувши головою. Мене вразило, з якою увагою Енцо ставився до хлопця, який не був його сином, як добре він знав його звички, смаки й потреби. Він лагідно, але твердо наполіг – хоч Дженнаро і протестував, бо хотів спати, – щоб він сходив у туалет і почистив зуби перед тим, як лягати спати, а коли хлопчик заснув на місці від утоми, обережно переодягнув його у піжаму.

Поки я мила посуд і прибирала зі столу, П’єтро розважав гостя. Вони сиділи в кухні за столом, між ними не було нічого спільного. Спробували говорити про політику, але коли мій чоловік схвально висловився про поступове наближення комуністів до християнських демократів, Енцо відрубав, що якщо ця стратегія переможе, Берлінґуер зіграє на руку найбільшим ворогам робітничого класу. І, щоб уникнути сутички, вони припинили суперечку. Тоді П’єтро став приязно розпитувати його про роботу, а Енцо, очевидно, сприйняв цю цікавість за щиру, бо облишив своє звичне небагатослів’я і почав розповідати, сухо і трохи занадто вдаючись у подробиці. Недавно компанія «Ай-бі-ем» вирішила перевести його з Лілою на більше підприємство, фабрику поблизу Ноли, де працювало триста робітників і близько сорока службовців. Обіцяна зарплатня викликала в них запаморочення: триста п’ятдесят тисяч лір на місяць для нього, керівника обчислювального центру, і сто тисяч для неї, його помічниці. Вони, звісно, погодилися, але тепер усі ці гроші треба було відробляти, а роботи було непочатий край. «У нашому розпорядженні, – пояснював він, завжди відтоді вживаючи займенник “ми”, – “Система 3”, модель 10, на якій працюють двоє операторів і п’ять машиністок на перфокартах, що також здійснюють функцію контролерів. Ми повинні збирати і вводити в “Систему” велику кількість інформації, потрібної для того, щоб машина могла здійснювати різні операції, скажімо, вести бухгалтерські записи, нараховувати зарплатню та виписувати фактури, здійснювати облік на складі, управляти замовленнями, постачанням, виробництвом та відправкою товарів. Для цього ми використовуємо перфокарти, тобто картонні картки з отворами. Ці отвори – найголовніше з усього, на них зосереджені всі наші зусилля. Ось приклад, скільки праці потрібно, щоб запрограмувати таку просту операцію, як видача фактур. Усе починається з паперових накладних, на яких комірник вказує назву виробів і клієнта, якому вони були доправлені. Клієнт позначений певним кодом, його особисті дані теж мають код, у виробів теж свій код. Машиністки сідають за машинки, вставляють перфокарту і переводять номер накладної, код клієнта, код особистих даних, код виробу та його кількості в отвори у перфокартах. Уявіть собі, тисяча фактур для десяти виробів дають десять тисяч перфокарт з дірками, мов від голки, – ви розумієте, встигаєте за думкою?»

Так минув вечір. П’єтро іноді кивав на знак того, що розуміє, і навіть пробував щось запитати («Отвори щось означають, але чи означають щось ті частини перфокарт, де отворів немає?»). Я лише злегка усміхалася, миючи і витираючи посуд. Здавалось, Енцо тішився з можливості пояснити університетському професорові, який слухає його, наче дисциплінований студент, і своїй давній подрузі, яка скінчила університет і написала книжку, а тепер прибирає на кухні, щось таке, у чому вони анічогісінько не тямлять. Але насправді я швидко загубила нитку його міркувань. Оператор брав десять тисяч перфокарт і вставляв їх у сортувальну машину. Машина упорядковувала їх за кодом виробу. Тоді перфокарти вставляли у два зчитувачі, тобто машини, запрограмовані зчитувати отвори та не-отвори на перфокартах. І що? Тут я загубилася. Мене збентежили всі ці коди і величезні стоси перфокарт, отвори, які порівнювалися з іншими отворами, усе це сортування та зчитування отворів, операції з числами, друк імен, адрес, загальних сум. Мене збентежило слово, якого я ніколи раніше не чула, – «файл», що його Енцо іноді вимовляв як «філе», але чомусь у чоловічому роді і з наголосом на перший склад. Він вживав його весь час: філе такий-то, філе той-то. Мене збентежила Ліла, яка знала все про ці слова, про ці машини, про цю роботу, яку вона тепер виконувала на великому підприємстві біля Ноли, хоч на зарплатню, яку отримував її друг, вона могла б жити ще більш по-панському, ніж я. Мене збентежив Енцо, який з гордістю сказав: «Без неї я б нічого не зміг», – і таким чином виявив перед нами свою віддану любов. Було очевидно, що він любив нагадувати собі та іншим про надзвичайність своєї подруги, тоді як мій чоловік ніколи мене не хвалив, я була для нього всього лиш матір’ю його дітей; попри мою освіту він хотів бачити мене нездатною до самостійного мислення, він принижував мене, висміюючи те, що я читала, що мене цікавило, що я говорила, і, здавалося, погоджувався любити мене лише за умови, що він завжди зможе доводити мені мою нікчемність.

Врешті і я теж сіла за стіл, роздратована, бо жоден з них не здогадався сказати: дозволь, ми тобі допоможемо прибрати зі столу, усе поскладати, помити посуд, позамітати підлогу. «Фактура, – говорив Енцо, – це простий документ, хіба важко виписати її вручну? Неважко, якщо за день їх треба виписати з десяток. А якщо тисячу? Зчитувачі можуть зчитувати до двохсот перфокарт за хвилину, а отже, дві тисячі за десять хвилин і десять тисяч – за п’ятдесят. Швидкість машини – це величезна перевага, особливо коли вона може здійснювати складні операції, які зазвичай вимагають багато часу. Наша з Лілою робота в цьому і полягає: навчити “Систему” здійснювати складні операції. Фази розробки програм надзвичайно цікаві. Фази операцій трохи менш цікаві. Іноді перфокарти застрягають у сортувальних машинах і рвуться. А часто буває, що контейнер із щойно впорядкованими перфокартами вислизає з рук, і перфокарти розлітаються по підлозі. Але все одно це цікаво, дуже цікаво».