Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 53)

80

Немов підтверджуючи думки П’єтро, хаос починав набирати конкретних форм, зачіпаючи близьких мені людей. Від Маріарози я дізналася, що в Мілані на Франко напали фашисти, він у поганому стані, втратив одне око. Я вирушила відразу, взявши зі собою Деде і малу Ельзу. Я їхала потягом, граючись з доньками і годуючи їх, але на мене наводила сум та інша я – убога й неосвічена подруга заможного заполітизованого студента Франко Марі, яка загубилася десь і тепер знову звідкись виринула. Скільки ще таких «я» існувало?

На вокзалі мене зустріла зовиця, бліда й стривожена. Завезла нас до себе, в помешканні тепер не було нікого і панував ще більший безлад, ніж коли я там ночувала після сходин в університеті. Поки Деде бавилася, а Ельза спала, вона розповіла мені більше, ніж раніше по телефону. Це сталося п’ять днів до того. Франко виступав на маніфестації «Робітничого авангарду», у вщерть заповненому людьми маленькому театрі. Після закінчення маніфестації він пішов звідти пішки разом з Сильвією, яка тепер жила з редактором газети «Іль Джорно» в гарному помешканні неподалік від театру – він мав там ночувати, а наступного дня вирушав до П’яченци. Вони вже дійшли до під’їзду, Сильвія саме вийняла з сумочки ключі, коли під’їхав білий фургон, з якого вистрибнули фашисти. Його відгамселили до безтями, Сильвію побили і зґвалтували.

Ми випили багато вина, а тоді Маріароза витягла наркотик – так вона висловилась, часом вона вживала це слово в множині. Цього разу я вирішила спробувати, але тільки тому, що мені хотілося хоч чогось приємного, щоб за це вхопитися, а вино не допомогло. Після кількох дедалі сердитіших фраз моя зовиця замовкла і вибухнула плачем. У мене не знайшлося жодного слова, щоб потішити її. Я відчувала її сльози, мені здавалося, що вони шелестять, скочуючись їй з очей по щоках. Раптом вона зникла, я більше не бачила кімнати, усе почорніло. Я зомліла.

Отямившись, я стала ніяково виправдовуватися, мовляв, то все через утому. Уночі я спала погано: тіло обважніло від натуги, а слова з книжок і часописів аж сочилися тривогою, немов раптом літери абетки перестали пасувати одна до одної. Я не відпускала від себе доньок, немов це вони повинні втішати і захищати мене.

Наступного дня я залишила Деде та Ельзу на зовицю і пішла в лікарню. Франко лежав у палаті з зеленкуватими стінами, де стояв важкий запах несвіжого повітря, сечі та ліків. Він немов став меншим на зріст і роздувся. Досі в моїй пам’яті зринають білі бинти і сизий колір частини його обличчя та шиї. Він не був мені радий, здавалося, що він соромиться цього свого стану. Говорила я, розповідала про доньок. Через кілька хвилин він пробурмотів: «Іди геть, не хочу, щоб ти була тут». Я все ж воліла залишитися, але він роздратовано шепнув: «Я сам не свій, іди геть». Стан його був тяжкий, від товаришів я дізналася, що його, мабуть, ще раз оперуватимуть. Коли я повернулася з лікарні, Маріароза помітила, що я глибоко схвильована. Вона допомогла вкласти дітей, і тільки-но Деде заснула, звеліла мені теж іти спати. Але наступного дня вона попросила піти з нею до Сильвії. Я спробувала ухилитися – уже те, що я відвідала Франко й дізналася, що не тільки не можу допомогти йому, а й моя присутність шкодить, було достатньо нестерпним. Я сказала, що волію пам’ятати її такою, якою бачила на сходинах в університеті. «Ні, – наполягала Маріароза, – вона хоче, щоб ми побачили її такою, яка вона є тепер, це для неї важливо». І ми пішли.

Нам відчинила доглянута синьйора з дуже світлим волоссям, яке хвилями спадало їй на плечі. То була мати Сильвії, з нею був Мірко, теж білявий, він мав уже років п’ять чи шість, і Деде, як завше сердито й владно, відразу втягнула його в ігри з Тесом, своєю старою лялькою, яку вона тягала із собою всюди. Сильвія спала, але раніше сказала матері, щоб та її розбудила, коли ми прийдемо. Ми довго чекали, поки вона з’явиться. Вона була густо нафарбована, одягнена в гарну довгу зелену сукню. Мене вразили не так синці, порізи і непевний крок – після повернення зі шлюбної подорожі Ліла була у ще гіршому стані – як її погляд зовсім без виразу. Очі її були порожні, що дуже контрастувало з нестримною балаканиною та смішком – вона почала розповідати мені, лише мені, бо я ще цього не знала, що зробили з нею фашисти. Вона немов повторювала напам’ять якийсь жорстокий дитячий віршик, саме такої форми набрав тепер той жах, який вона пережила, і саме так вона розповідала його всім, хто приходив до неї. Кілька разів мати намагалась її перервати, але вона відмахувалась від неї нетерплячим жестом, підносила голос, виштовхувала з себе лайку і наперед смакувала дуже близьку і дуже жорстоку помсту. Я вибухнула слізьми, і вона різко замовкла. А тимчасом прийшли інші люди, зокрема друзі сім’ї та її приятельки. Сильвія почала все спочатку, а я поспіхом сховалася в кутку, притискаючи до себе Ельзу і вкриваючи її легенькими поцілунками. Тим часом мені згадувались деталі того, що Стефано зробив з Лілою, деталі, які я уявляла собі, поки Сильвія говорила, і мені здалося, що слова обох цих історій виливаються у тваринний крик жаху.

Якоїсь миті я пішла шукати Деде. Я знайшла її в коридорі, разом з Мірко та лялькою. Вони бавилися у дочки-матері з їхньою дитиною, але сцена, яку вони розігрували, не була мирною: то була сварка. Я зупинилася. Деде повчала Мірко: «Тобі треба дати мені ляпаса, зрозуміло?» Нове життя, граючись, повторювало старе, ми всього лиш вервечка тіней, які вічно виходять на сцену з тим самим тягарем любові, ненависті, бажань і насильства. Я уважно придивилась до Деде, вона здалася мені схожою на П’єтро. А Мірко був викапаний Ніно.

81

Невдовзі після того хвиля підпільної війни, яка виринала час від часу в новинах газет і телебачення – плани державного перевороту, поліційні репресії, озброєні банди, перестрілки, поранені та загиблі, вибухи і масові вбивства у великих та малих містах – насунула на мене знову. Зателефонувала Кармен, дуже стурбована, вона вже кілька тижнів не чула нічого від Пасквале.

– Він часом не був у тебе?

– Так, але щонайменше два місяці тому.

– А-а. Він попросив у мене твій номер телефону і адресу, хотів спитати якоїсь поради, він щось у тебе питав?

– Поради про що?

– Не знаю.

– Порад він у мене не питав.

– А що казав?

– Нічого, у нього все було гаразд, він був веселий.

Кармен розпитувала повсюди, питала і в Ліли та Енцо, розпитувала серед колективу з вулиці Трибуналі. Врешті навіть подзвонила до Наді додому, але її мати не схотіла говорити, а Армандо сказав лиш, що вона перебралася в інше місце і не залишила адреси.

– Вони, мабуть, оселилися десь разом.

– Пасквале з отією дівулею? Не залишивши ні адреси, ні телефону?

Ми довго над цим розмірковували. Я сказала, що Надя порвала зі своєю родиною саме через зв’язок з Пасквале, хто його знає, може, вони виїхали разом до Німеччини, Англії чи Франції. Але Кармен це не переконало. «Пасквале люблячий брат, – сказала вона, – він ніколи б не зник отак». Натомість у неї було паскудне передчуття: сутички в нашому районі ставалися вже щоденно, усі комуністи мусили добре стерегтися, фашисти погрожували навіть їй з чоловіком. А Пасквале звинувачували у тому, що він підпалив їхній осередок і супермаркет, що належав родині Солар. Я нічого про це не знала, мене це здивувало: невже це справді діялося в нашому районі, невже фашисти справді приписували це Пасквале? Авжеж, він був серед перших у їхньому списку, вони вважали, що його треба позбутися. Кармен припустила, що, можливо, Джино звелів його вбити.

– Ти заявила в поліцію?

– Так.

– І що тобі сказали?

– Мало мене не заарештували, вони ще більші фашисти, ніж самі фашисти.

Я зателефонувала викладачці Ґальяні. Вона іронічно спитала: «Що з тобою, не бачу ані твоїх книжок у книгарні, ані статей у газетах, ти що, вийшла на пенсію?» Я відповіла, що в мене двоє дітей і поки що мушу дбати про них, а тоді спитала про Надю. Тон її став непривітним. «Надя доросла, пішла собі жити окремо». «Куди?» – спитала я. «Це мене не обходить», – відповіла вона і, заки ще я встигла попросити у неї номер телефону її сина, поклала слухавку, не попрощавшись.

Мені знадобилося чимало часу, щоб знайти номер телефону Армандо, і ще більше, щоб застати його вдома. Коли він врешті відповів, то, схоже, був радий чути мене і аж занадто готовий до звірянь. Він багато працював у лікарні, його подружньому життю настав кінець, дружина пішла від нього й забрала дитину, він почувався самотнім і розбитим. Але, коли мова зайшла про сестру, йому мов заціпило. Він тихо сказав:

– Я не підтримую з нею ніяких стосунків. Ми з нею розходимося у політичних поглядах, розходимося у всьому. Відколи вона злигалася з Пасквале, з нею неможливо говорити.

Я спитала:

– Вони що, живуть разом?

– Можна й так сказати, – відрубав він. І, немов тема ця була для нього занадто легковажною, він став різко висловлюватися про політичне становище, говорив про кровопролиття у Бреші, про хазяїв, які фінансують партії, а коли ситуація погіршується, підгодовують фашистів.

Я знов подзвонила Кармен, щоб заспокоїти її. Сказала, що Надя порвала з сім’єю, щоб бути з Пасквале, а Пасквале пішов за нею, мов слухняний песик.