Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 55)
Я перервала його тільки для того, щоб нагадати про свою присутність:
– А він може помилитися?
– Він – це хто?
– Той обчислювач.
– Його не існує, Лену, він – це я. Якщо він помилиться, якщо все переплутає, це значить, що помилився я, усе переплутав я.
– А-а, – мовила я і прошепотіла: – Я втомилася.
П’єтро кивнув головою і, схоже, був готовий завершити посиденьки. Але тоді звернувся до Енцо:
– Це, звісно, прекрасно, але якщо все так, як ти кажеш, і ці машини займуть місце людей, тоді зникне чимало професій і чимало робочих місць – на фабриці «Фіат» зварюванням уже займаються роботи.
Енцо спершу погодився, тоді подумав трохи і врешті послався на єдину людину, яка була для нього авторитетом:
– Ліна каже, що це також добре – принизлива робота, яка отуплює, повинна зникнути.
Ліна, Ліна, Ліна. Я насмішкувато спитала: «Якщо Ліна все так добре вміє, чому тобі платять триста п’ятдесят тисяч, а їй – лише сто тисяч, чому керівник центру ти, а вона – лише твоя помічниця?» Енцо знову завагався, йому немов хотіло злетіти з язика якесь вагоме слово, але потім він передумав. Лише пробурмотів: «Чого ти хочеш від мене, треба скасувати приватну власність на засоби виробництва». Кілька секунд у кухні чулося тільки гудіння холодильника. П’єтро підвівся і сказав: «Ходімо спати».
84
Енцо хотів вирушити перед шостою, але вже о четвертій ранку я почула, як він ходить по своїй кімнаті, і встала, щоб зварити йому кави. Коли ми опинились наодинці в тиші помешкання, мова обчислювачів та літературна італійська, нав’язана повагою до П’єтро, зникла, і ми перейшли на діалект. Я спитала його про стосунки з Лілою. Він сказав, що все гаразд, хоч вона ніколи не знає спокою. То вона ламає голову над робочими проблемами, то свариться з матір’ю, батьком та братом, то, допомагаючи Дженнаро з домашніми завданнями, врешті почала допомагати і дітям Ріно та всій малечі, яка в них буває. Ліла не щадила себе, тому завжди була виснажена, і здавалось, що вона ось-ось звалиться з ніг від утоми, як це вже було. Я швидко зрозуміла, що ця дружна пара, яка працювала пліч-о-пліч і отримувала чудову зарплатню, існувала в досить складному контексті. Я ризикнула сказати:
– Можливо, вам треба якось краще впорядкувати своє життя – Ліні не можна перетруджуватись.
– Я повсякчас їй це говорю.
– Крім того, може, варто зайнятися розлученням – їй нема сенсу залишатись у шлюбі зі Стефано.
– Їй на це начхати.
– А Стефано?
– Він навіть не знає, що тепер вже можна розлучатися.
– А Ада?
– Аді аби лиш якось вижити. Колесо фортуни крутиться, хто був угорі, тепер внизу. Родина Карраччі тепер не має ламаного шеляга, а лиш борги у Солари, й Ада дбає тільки про те, щоб вихопити те, що можна, поки не запізно.
– А ти? Не хочеш оженитися?
Я зрозуміла, що він радо б оженився, та Ліла була проти. Вона не лише не хотіла марнувати час на розлучення – «Кого це обходить, що я далі одружена з тим типом, я ж живу з тобою, сплю з тобою, у цьому вся суть» – але й сама думка про ще одне одруження викликала в неї сміх. Вона казала: «Я і ти? Хочеш, щоб ми з тобою одружилися? Та що ти таке кажеш, нам і так добре, а коли набридне, кожне піде своєю дорогою». Перспектива нового одруження Лілу не цікавила, у неї були інші проблеми.
– Тобто?
– Забудь.
– Розповідай.
– Вона тобі нічого не казала?
– Про що?
– Про Мікеле Солару.
Стисло й напруженими фразами він розповів мені, що всі ці роки Мікеле не переставав пропонувати Лілі йти працювати на нього. Запрошував її керувати новим магазином у районі Вомеро. Або ж займатися бухгалтерією та податками. Або ж піти у секретарки до його приятеля, впливового християнсько-демократичного політика. Він навіть запропонував їй зарплатню двісті тисяч лір на місяць лише за вигадування різних речей, за всякі божевільні ідеї, що тільки спадуть їй на думку. Хоч він мешкав у Позілліпо, осередок усіх його оборудок лишався в нашому районі, у домі його батьків. Тому Ліла зустрічала його всюди – на вулиці, на базарі, у крамницях. Він зупиняв її, завжди поводився приязно, жартував з Дженнаро, дарував йому цяцьки. Тоді серйознішав, і навіть коли вона від усього відмовлялася, реагував на це терпляче, а прощаючись, зі звичною іронією наголошував: «Я не здаюся, чекатиму на тебе цілу вічність, тільки поклич мене, і я прибіжу». Поки не дізнався, що вона працює на фірму «Ай-бі-ем». Це розсердило його, він навіть спробував з допомогою своїх знайомих усунути з групи консультантів Енцо, а отже, й Лілу. Але нічого він не домігся, «Ай-бі-ем» терміново потребувала працівників, а таких висококласних фахівців, як Енцо та Ліла, було мало. Та потім атмосфера змінилася. Фашисти Джино перестріли Енцо під будинком, і він врятувався лише тому, що вчасно заскочив у під’їзд, зачинивши за собою двері. Пізніше стався тривожний випадок з Дженнаро. Лілина мати пішла, як звикле, по нього до школи. Усі учні вже вийшли, а його не було. Учителька сказала, що хвилину тому він був тут. Товариші підтвердили, що він тільки-но був тут, а тоді зник. Перелякана до смерті Нунція зателефонувала до доньки на роботу, Ліла відразу прибігла й почала шукати Дженнаро. Вона знайшла його на лавці у скверику. Хлопчик сидів собі тихенько, у шкільній формі і з портфелем, а на запитання «куди ти ходив, що ти робив?» тільки усміхався, дивлячись порожнім поглядом. Вона хотіла тут-таки помчати до Мікеле і вколошкати його за спробу побиття та викрадення сина, але Енцо її не пустив. Фашисти переслідували всіх людей з лівими поглядами, і ніщо не доводило, що це Мікеле влаштував засідку. Що стосується Дженнаро, то хлопець сам зізнався, що утік зі школи, бо не хотів слухатися дорослих. Коли Ліла заспокоїлася, Енцо все ж вирішив сам піти і поговорити з Мікеле. Він зайшов у бар «Солара», і Мікеле привітався з ним, не моргнувши оком. Тоді сказав йому приблизно таке: «Не знаю, якого хріна ти все це говориш, Енцо, я дуже прихильний до Дженнаро, кожен, хто його скривдить, вважай, мертвий. Але серед всіх тих дурниць, що ти мені тут наговорив, є одна правдива річ: Ліна дуже здібна, і шкода, що вона так марнує свій розум, я вже роками пропоную їй працювати на мене». І провадив далі: «Це тебе не влаштовує? А кого це обходить. Але ти не маєш рації – якщо любиш її, тобі слід заохочувати її використати свої особливі здібності. Ходи сюди, сідай, візьми собі кави й тістечко, я хочу знати, навіщо взагалі ці ваші обчислювачі потрібні». І на цьому все не скінчилося. Вони випадково зустрілися ще двічі чи тричі, і Мікеле виказував дедалі більше цікавості до «Системи 3». Якось він навіть сказав Енцо, засміявшись, що спитав в одного працівника «Ай-бі-ем», хто з них розумніший, він чи Ліла, і той відповів, що Енцо, безперечно, розумний, але найкращою є Ліла. Після цього він якось зупинив її на вулиці і зробив серйозну пропозицію. Він мав намір орендувати «Систему 3» і застосувати її на всіх своїх комерційних підприємствах. А її він хотів бачити керівником центру, із зарплатнею чотириста тисяч лір на місяць.
– Цього вона теж тобі не розповідала? – обережно спитав мене Енцо.
– Ні.
– Видно, не хоче тебе турбувати, у тебе ж своє життя. Але, розумієш, для неї особисто то був би вихід на вищий рівень, а для нас обох це була б велика удача – ми б отримували разом сімсот п’ятдесят тисяч лір на місяць, якщо точно.
– А що Ліна?
– Відповідь вона має дати у вересні.
– І що вона відповість?
– Не знаю. Ти колись могла передбачити, що їй стрілить в голову?
– Ні. А ти як думаєш, що їй слід зробити?
– Я думаю так, як вона.
– Навіть якщо незгоден?
– Навіть тоді.
Я провела його до машини. Ідучи сходами, я подумала, що, можливо, варто сказати йому те, чого він напевно не знає, – що Мікеле має до Ліли небезпечні почуття, нічого спільного з фізичною жагою, ані тим паче з відданістю, тому оплутує її своїм павутинням. Слова вже готові були зірватися мені з язика, я відчувала до нього прихильність і не хотіла, щоб він думав, що має справу всього лише з напівбандитом, який давно прагне купити собі розум його подруги. Коли він уже сидів за кермом, я спитала:
– А якщо Мікеле захоче відбити її у тебе?
Він залишився незворушним:
– Я вб’ю його. Але навіщо йому це, у нього вже є коханка, усі це знають.
– Хто ж вона?
– Маріза, вона знову від нього завагітніла.
Мені спочатку здалося, що я недочула.
– Маріза Сарраторе?
– Маріза, дружина Альфонсо.
Я згадала розмову зі своїм однокласником. Він намагався сказати мені, яким складним є його життя, а я не хотіла розуміти, бо мене більше вразили поверхові аспекти його зізнання, ніж глибинні. Та й тепер я не зовсім розуміла його неспокій, але, щоб усе з’ясувати, мені довелося б знову поговорити з ним, а може, і тоді я б не зрозуміла. Проте цей момент запав мені в душу болісним відчуттям. Я спитала:
– А що Альфонсо?
– Та йому начхати, кажуть, що він голубий.
– Хто каже?
– Усі.
– Усі – це занадто туманно, Енцо. І що ще кажуть ці усі?
Він поглянув на мене зі змовницькою іскоркою іронії в очах:
– Багато що кажуть, у нас в районі весь час про щось базікають.
– Тобто?
– Обсмоктують давні історії. Подейкують, нібито це мати братів Солар вбила дона Акілле.
Енцо поїхав, і мені хотілося, щоб він забрав ці свої слова з собою. Але вони нікуди не поділися, а примушували мене хвилюватися, викликали гнів. Щоб звільнитися від цього гніту, я сіла до телефона і подзвонила Лілі, змішуючи страхи і докори: «Чому ти нічого мені не сказала про те, що Мікеле пропонує тобі роботу, а зокрема про ту останню його пропозицію, чому ти зрадила таємницю Альфонсо; чому ти рознесла всюди ту історію про матір братів Солар, це ж була просто наша гра; чому ти прислала Дженнаро, ти хвилюєшся за нього, то скажи це відверто, я ж маю на це право, чому хоч раз у житті не скажеш мені, що ти насправді думаєш?» Отак я виливала душу, але при кожній фразі в глибині душі у мене жевріла надія, що ми на цьому не зупинимося, що нарешті здійсниться, нехай хоч по телефону, моя давня мрія обговорити по-справжньому наші стосунки, проаналізувати їх, довести до повного усвідомлення. Я сподівалася спровокувати її на інші запитання, ще більш особисті. Але Ліла роздратувалася і відповідала досить холодно, вона була не в гуморі. Відповіла, що я поїхала звідси багато років тому, що я вже давно живу життям, в якому Солари, Стефано, Маріза, Альфонсо нічого не значать, не мають ніякої ваги. «Їдь на свої моря, – обірвала вона розмову, – пиши, займайся всякими інтелектуальними штуками, ми тут занадто приземлені для тебе, тож тримайся від нас подалі. І прошу тебе, пильнуй, щоб Дженнаро якомога більше був на сонці, інакше дістане рахіт, як його батько».