Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 56)

Іронія в голосі, легковажний, майже неввічливий тон позбавили оповідь Енцо частини значущості і перекреслили всяку можливість привернути її увагу до книжок, що я читала, до слів, яких я навчилася від Маріарози, до флорентійського гуртка, до питань, які я ставила собі і на які вона б напевно зуміла відповісти набагато краще, ніж усі ми, якби дати їй базові поняття. «Аякже, я займатимусь своїми справами, а ти своїми», – думала я. Якщо тобі не хочеться розвиватися, грайся далі у своїй пісочниці, хоч невдовзі тобі стукне тридцять. А я маю цього досить. Пора їхати на море. І я поїхала.

85

П’єтро відвіз машиною мене з трьома дітьми у потворний будинок у В’яреджо, який ми винайняли, а сам повернувся у Флоренцію, намагаючись дописати книжку. Ну ось, тепер я курортниця, заможна синьйора з трьома дітьми і купою іграшок, ось тут у мене пляжна парасоля в першому ряду, волохаті рушники, багато їжі, п’ять купальних костюмів різних кольорів, ментолові сигарети і сонце, від якого моя шкіра засмагає, відтіняючи біляве волосся. Щовечора я телефонувала П’єтро та Лілі. П’єтро переказував, хто до мене дзвонив – переважно давні знайомі – і, хоча й рідше, іноді ділився зі мною якоюсь робочою гіпотезою, яка саме спала йому на гадку. Набравши Лілу, я передавала слухавку Дженнаро, який неохоче розповідав їй про важливі, на його погляд, події дня і бажав їй доброї ночі. Я ж мало що говорила і П’єтро, і Лілі. Мені взагалі здавалося, що для мене Ліла остаточно перетворилася на голос у слухавці.

Але через якийсь час я усвідомила, що це не так, що частина її була присутня в плоті й крові Дженнаро. Хлопчик, звісно, був дуже подібний до Стефано і не мав нічого від Ліли. Проте жести, спосіб висловлювання, деякі слова та фрази, певна агресивність були такими ж, як у неї в дитинстві. Іноді я відлітала кудись думками, але аж здригалася, чуючи його голос, або ж задивлялась, як він жестикулює, пояснюючи Деде правила якоїсь гри.

Але, на відміну від матері, Дженнаро був підступний. У дитинстві зловмисність Ліли завжди була відвертою, вона ніколи її не приховувала, навіть під страхом покарання. Натомість Дженнаро грав роль добре вихованого, навіть несміливого хлопчика, але варто було мені відвернутися, як він починав дражнити Деде, ховав її ляльку, бив її. Коли я погрожувала йому, мовляв, за кару ми не телефонуватимемо до мами, щоб сказати їй «добраніч», на обличчі в нього з’являвся вираз каяття. Але насправді покарання це не надто його турбувало, ритуал вечірніх телефонних розмов нав’язала йому я, він чудово обходився без нього. Його більше зачіпала погроза не купити йому морозива. Тоді він починав плакати, між схлипуваннями говорив, що хоче повернутись до Неаполя, і я відразу здавалася. Та на цьому він не зупинявся. Він мстився мені, потайки знущаючись з Деде.

Я була певна, що дівчинка боїться і ненавидить його. Але ні. Згодом вона дедалі менше реагувала на свавілля Дженнаро, навіть закохалася в нього. Вона звала його Ріно або Рінуччо, бо він сказав їй, що так його кличуть друзі, і ходила за ним всюди, не зважаючи на мої перестороги, а часто навіть сама тягла його подалі від моєї парасолі. Увесь мій день складався з криків: «Деде, ти куди, Дженнаро, ходи сюди, Ельзо, що ти робиш, не бери піску до рота, Дженнаро, годі, Деде, якщо не перестанеш, я прийду і тоді начувайся!» Усе це були марні зусилля: Ельза неминуче їла пісок, а поки я промивала їй рот морською водою, Деде з Дженнаро неминуче зникали.

Зазвичай вони ховалися у заростях тростини неподалік. Якось я взяла Ельзу і пішла подивитися, що вони там роблять. Я побачила, що вони зняли купальні костюми, і Деде з цікавістю торкалася твердого пісюна, якого їй показував Дженнаро. Я зупинилася за кілька метрів і не знала, як мені повестися. Я знала – бо бачила – що Деде дуже часто мастурбує, лежачи долілиць. Але я багато читала про дитячу сексуальність – я навіть купила доньці книжечку з численними барвистими ілюстраціями, у якій короткими фразами пояснювалося, що відбувається між чоловіком і жінкою, але коли я їй це прочитала, жодного інтересу в неї не виникло – і хоч почувалася я незручно, та не лише не втручалася і не докоряла їй, але й, будучи певна, що батько поведеться інакше, дбала про те, щоб він не застав її зненацька.

Але що мені робити тепер? Дозволити, хай граються собі? Відступити, втекти? Чи підійти, не надаючи цьому ваги, байдуже заговорити про щось інше? А якщо цей грубий хлопчисько, набагато старший від Деде, примушує її бозна до чого, якщо він кривдить її? Хіба різниця у віці не була небезпечною? Хід подій прискорили дві речі: Ельза побачила сестру, заволала від радості, покликала її; і водночас я почула слова, якими Дженнаро звернувся до Деде – то були ті самі непристойні, вульгарні слова, які я малою теж чула у дворі. Я більше не змогла стриматися, усе те, що я читала про насолоди, латентні неврози, поліморфні збочення у дітей і жінок, розвіялося, і я суворо висварила їх обох, особливо Дженнаро, якого я схопила за руку і потягла геть. Він вибухнув плачем, а Деде холодно і безстрашно мовила мені: «Ти дуже зла».

Я купила їм обом по морозиву, але відтак до потреби обережно наглядати за ними, щоб уникнути повторення цього епізоду, додалася певна тривога через те, що лексикон Деде дедалі більше поповнювався сороміцькими словами з неаполітанського діалекту. Увечері, коли діти вже спали, я часто напружувала пам’ять: чи я теж гралася у такі ігри з однолітками у дворі? А в Ліли теж був подібний досвід? Про це ми ніколи не говорили. Так, ми вимовляли ці огидні слова, але вони були потрібні між іншим, для того, щоб вислизнути з рук мерзенних дорослих – ми кидали ці лайки їм в лице і щодуху тікали. А крім того? Я заледве змусила себе замислитись над питанням: чи ми з нею колись торкалися одна одної? Чи в мене колись виникало це бажання – у дитинстві, підлітком, в юності, дорослою? А в неї? Я надовго зависла над цими запитаннями. І сама собі відповідала: не знаю і не хочу знати. Зрештою, я визнала, що її тіло певним чином приваблювало мене, я захоплювалась ним, але я виключала, що між нами колись щось було. Ми занадто боялися, бо, якби нас хтось побачив, нас би забили до смерті.

У кожному разі в ті дні, коли переді мною постала ця проблема, я перестала водити Дженнаро до таксофону. Я боялася, що він скаже Лілі, що йому зі мною погано, а може, навіть розповість про той епізод. Страх цей роздратував мене: чому мене це так хвилює? Я почекала, аж доки все це вляжеться. Нагляд за ними теж став менш суворим, я не могла повсякчас їх пильнувати. І я махнула на них рукою, присвятивши весь час Ельзі. Тільки коли вони, попри посинілі губи й поморщені пучки, не хотіли вилазити з води, я нервово кричала до них з берега, з приготованими рушниками в руках.

Серпневі дні спливали. Дім, закупи, пакування напханих сумок, пляж, повернення додому, вечеря, морозиво, телефон. Я теревенила з іншими матерями, усі вони були старші від мене, і я тішилася, коли вони хвалили моїх дітей і мою терплячість. Розповідали мені про своїх чоловіків, про їхню роботу. І я теж розказувала про свого чоловіка – мовляв, він викладає латину в університеті. На вихідні приїздив П’єтро, так само, як багато років тому на Іскію приїздили Стефано та Ріно. Мої знайомі шанобливо зиркали на нього і, схоже, через його посаду на кафедрі їм подобалася навіть заплутана копиця волосся на його голові. Він ішов з доньками та Дженнаро купатися, втягував їх у нібито відчайдушні пригоди, які страшенно розважали їх усіх, а відтак сідав під парасолею за свої книжки, іноді скаржачись на недосипання, бо часто забував брати з собою заспокійливі ліки. Коли діти засинали, він брав мене стоячи, на кухні, щоб не скрипіло ліжко. Тепер шлюб здавався мені інститутом, який, попри поширену думку, позбавляє статевий акт будь-чого людського.

86

Якось у суботу, посеред численних заголовків, що їх уже багато днів газети присвячували вибухові фашистської бомби в потязі «Італікус», у газеті «Корр’єре делла сера» П’єтро виловив коротку новину, яка стосувалася невеликої фабрики на околиці Неаполя.

– Хіба та фабрика, де працювала твоя подруга, не належала Соккаво? – спитав він мене.

– А що сталося?

Він передав мені газету. Терористична група у складі двох чоловіків і однієї жінки вдерлася на ковбасну фабрику на околиці Неаполя. Спершу вони вистрелили в ноги сторожу, Філіппо Карі, який наразі перебуває в дуже серйозному стані; відтак піднялися в кабінет власника, молодого неаполітанського підприємця Бруно Соккаво, і вбили його чотирма пострілами з пістолета, три з яких потрапили в груди, а один – в голову. Поки я читала, обличчя Бруно в моїй уяві викривилось і розлетілось на шматки, разом з його білими зубами. О Боже мій, мені аж подих забило. Залишивши дітей на П’єтро, я побігла телефонувати до Ліли, але лунали довгі гудки без жодної відповіді. Увечері я спробувала ще раз, без результату. Я додзвонилась до неї наступного дня, вона стривожено спитала: «У чому справа, щось із Дженнаро? Я заспокоїла її і розповіла про Бруно. Вона нічого про це не знала, вислухала мене і врешті безбарвно буркнула: «Це дуже погана новина». І все. Я напосідала на неї: «Зателефонуй комусь, дізнайся, що до чого, спитай, куди можна послати телеграму зі співчуттями». Вона сказала, що не підтримує контактів ні з ким із фабрики. «Та яка там телеграма, – буркнула вона, – заспокойся».