Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 39)

Ліла весь той час мовчала. Але я зрозуміла, що її щось страшенно вразило, як тоді в дитинстві, коли вона побачила, як Меліна йде головною вулицею і їсть м’яке мило. Тільки-но жінка з дівчинкою зникли з очей, вона здригнулася, рвучко скуйовдила собі рукою волосся, кліпнула і сказала: «Я стану такою ж». Потім спробувала пригладити волосся й пробурмотіла:

– Ти чула, що вона сказала?

– Це неправда, що ти схудла і споганіла.

– Кого обходить, що я схудла і споганіла, я маю на увазі схожість.

– Яку схожість?

– Між дітьми. Меліна має рацію, вони обоє – викапаний Стефано.

– Та ну, дівчинка, може, і так, але Дженнаро інший.

Вона вибухнула своїм звичним злим сміхом, яким не сміялася вже давно. І повторила:

– Вони мов дві краплі води.

58

Мені вже треба було їхати звідси. Те, що я могла зробити для неї, я зробила. Тепер я ризикувала сама загрузнути в марних роздумах щодо того, хто насправді батько Дженнаро, чи має рацію Меліна, що крутиться в голові в Ліли, про що вона знає, чого не знає, про що підозрює, але не говорить, що їй хочеться думати. І все це могло закрутитися спіраллю, яка б мене знищила. Користуючись тим, що Енцо на роботі, ми завели мову про цю останню зустріч. Я говорила загальними фразами, типу: жінка завжди знає, хто батько її дітей. Ти, мовляв, завжди відчувала, що це син Ніно, ба навіть саме тому ти його й хотіла, і тепер ти повірила, що він від Стефано, тільки тому, що про це сказала божевільна Меліна? Але вона тільки хихотіла й казала: яка я дурна, як це я цього не втямила, і – це було мені геть незрозуміле – мала задоволений вигляд. Тому я врешті замовкла. Якщо це нове відкриття допоможе їй одужати – чудово. А якщо це ще один знак, який свідчить про її нестабільність, що я можу зробити? Годі. Права на мою книжку купили у Франції, в Іспанії та в Німеччині, її збираються перекладати. Я опублікувала ще дві статті про працю жінок на фабриках Кампанії, і в редакції «Уніти» були задоволені. У видавництві мене намовляли писати новий роман. Одне слово, у мене була купа власних справ, для Ліли я вже зробила достатньо і не могла більше марнувати час на перипетії її життя. У Мілані Аделе переконала мене купити на весілля костюм кремового кольору, він личив мені – приталений жакет, коротка спідниця. Приміряючи його, я думала про Лілу, про її розкішну весільну сукню, про фото, яке кравчиня виставила на вітрину на вулиці Реттіфіло, і порівняння це остаточно переконало мене, що я геть інша. Її весілля і моє весілля – це були два різні світи. Я вже сказала їй раніше, що не братиму церковного шлюбу, що не матиму традиційної весільної сукні, що П’єтро ледве погодився на присутність близьких родичів.

– Чому? – спитала мене вона, але без особливого інтересу.

– Чому – що?

– Чому ви не берете шлюбу в церкві?

– Ми не віруємо.

– А Божий палець, а Святий Дух? – процитувала вона, нагадуючи мені про статейку, яку ми, підлітки, написали разом.

– Я вже з цього виросла.

– Але принаймні влаштуйте весілля, запросіть друзів.

– П’єтро не хоче.

– Ти навіть мене не запросиш?

– А ти прийшла б?

Вона засміялася, хитаючи головою:

– Ні.

Ну от. Але на початку травня, коли я вирішила залагодити останню свою справу перед остаточним від’їздом з міста, сталося дещо неприємне. Я вирішила піти до викладачки Ґальяні. Знайшла номер, зателефонувала. Сказала, що збираюся заміж і переїжджаю у Флоренцію, тому хочу зайти попрощатися з нею. Вона не здивувалась і не зраділа, але приязно запросила мене на п’яту годину наступного дня. Перед тим як покласти слухавку, сказала: «Приводь із собою ту свою подругу, Ліну, якщо вона захоче».

Ліла погодилася відразу, Дженнаро залишила з Енцо. Я підфарбувалася, зачесалася, одяглася з тим смаком, який перейняла від Аделе, і допомогла Лілі набути принаймні пристойного вигляду, бо вмовити її причепуритися було неможливо. Вона хотіла купити тістечок, але я сказала, що не треба. Натомість я купила примірник своєї книжки, хоч була певна, що Ґальяні її вже прочитала. Я просто хотіла мати нагоду написати їй присвяту.

Прибули ми вчасно, подзвонили у двері, ніхто не відповідав. Ми подзвонили ще раз, нам відчинила Надя, задихана, напіводягнена, без звичної чемності, немов ми внесли розгардіяш не лише у її вигляд, а й у добре виховання. Я пояснила, що ми домовлялися з її матір’ю. «Її немає», – сказала вона, але запросила нас у вітальню. І зникла.

Ми мовчки сиділи в тихому домі, обмінюючись ніяковими усмішками. Минуло, може, п’ять хвилин, і врешті в коридорі почулися кроки. З’явився дещо розкуйовджений Пасквале. Ліла не виказала найменшого здивування, а я вигукнула, справді ошелешена:

– Що ти тут робиш?

Він відповів серйозно, без тіні сердечності:

– А ви що тут робите?

Тож мені довелося пояснювати, наче це його дім, що в мене призначена зустріч з моєю викладачкою.

– Ага, – сказав він і глузливо спитав у Ліли: – А ти вже одужала?

– Майже.

– Я радий.

Я розсердилася і відповіла замість неї – мовляв, Ліла тільки-но почала оговтуватися і що в будь-якому разі фабрика Соккаво дістала добру науку, там побували інспектори з охорони праці, і фабриці довелося виплатити Лілі все те, що їй належало.

– Невже? – сказав він, і тут знову з’явилася Надя, тепер вона привела себе до ладу, немов збиралася вийти з дому. – Ти зрозуміла, Надю? Синьйорина Ґреко каже, що вона дала Соккаво добру науку.

Я вигукнула:

– Зовсім не я!

– Ага, це не вона, а Отець Небесний добре провчив Соккаво.

Надя криво посміхнулася, перейшла через кімнату і, хоч на дивані було вільне місце, граційним рухом сіла на коліна Пасквале. Мені стало незручно.

– Я тільки намагалася допомогти Ліні.

Пасквале обійняв Надю за стан, нахилився до мене й вигукнув:

– Чудово! Тобто коли якийсь хазяїн фабрики чи новобудови в будь-якому куточку Італії чи світу візьметься сваволити і збиткуватися з робітників, ми тут-таки покличемо Елену Ґреко: хай вона зателефонує своїм друзям, інспекторам з охорони праці, та всім святим, яких вона має в раю, і вони все залагодять.

Він ніколи так зі мною не говорив, навіть тоді, коли я була підлітком, а він здавався мені дорослим, бо напускав на себе вид знавця політики. Я почула себе ображеною, хотіла відповісти йому, але втрутилася Надя, не давши мені й слова мовити. Повільно вимовляючи слова своїм тонким голоском, вона звернулася до Ліли, немов зі мною говорити не було ніякого сенсу:

– Інспектори з охорони праці нічого не важать, Ліно. Вони побували на фабриці Соккаво, дали свої висновки, але що далі? На підприємстві нічого не змінилося. А тимчасом активісти мають проблеми, ті ж, хто мовчав, отримали з-під поли кілька лір зверху, поліцейські нас відтіснили, а фашисти дісталися аж сюди, під наш дім, і побили Армандо.

Вона ще не скінчила говорити, як Пасквале знову звернувся до мене, ще суворіше, ніж раніше, і цього разу підвищеним голосом:

– Поясни мені, що ти, у біса, хотіла залагодити, – сказав він із щирим стражданням і розчаруванням в голосі. – Ти знаєш, яка тепер ситуація в Італії? Ти уявляєш собі, що таке класова боротьба?

– Не репетуй, будь ласка, – сказала Надя, а тоді майже пошепки знов звернулася до Ліли: – Кидати товаришів не годиться.

Ліла відповіла:

– Усе одно нічого б не вийшло.

– Тобто?

– Неможливо перемогти, роздаючи летючки або навіть чублячись з фашистами.

– А як можна перемогти?

Ліла мовчала, а Пасквале просичав, тепер вже до неї:

– Можна перемогти, звернувшись до добрих друзів хазяїв? Можна перемогти, узявши трохи грошей і начхавши на інших?

І тоді я вибухнула:

– Пасквале, припини! – мимоволі я теж підняла голос: – Що це за тон? Усе було не так.

Я хотіла все пояснити, заткнути йому рота, проте в голові в мене було порожньо, я не знала, яких аргументів ужити, і єдина думка, яка просилася мені на язик, була підла і непридатна з політичного погляду: «Ти так зі мною говориш тому, що тепер ти запопав цю синьйорину з доброї родини і почуваєшся невідомо ким?» Але тут Ліла зупинила мене геть несподіваним роздратованим жестом, який спантеличив мене. Вона сказала:

– Годі, Лену, вони мають рацію.

Мене це страшенно вразило. Вони мають рацію? Я хотіла відповісти їй, накинутися і на неї, спитати, що вона має на увазі. Але в той момент в коридорі почулися кроки викладачки Ґальяні.

59

Я сподівалася, що викладачка не чула, як я кричала. Я також думала, що Надя злізе з колін Пасквале і сяде на диван, хотіла бачити їхнє приниження, коли їм доведеться приховувати свою близькість. Я помітила, що Ліла теж спостерігає за ними іронічно. Але вони залишились сидіти, як раніше, і Надя, яка навіть обійняла Пасквале за шию, немов боялася впасти, сказала матері, як тільки та з’явилася на порозі: «Наступного разу попереджай мене, коли до тебе мають прийти». Викладачка не відповіла й холодно звернулася до нас: «Даруйте, я спізнилася, ходімо в мій кабінет». Ми пішли за нею, а тим часом Пасквале відіпхнув від себе Надю, пробубонівши тоном, який раптом здався мені пригніченим: «Нумо, ходімо туди».

Ґальяні провела нас коридором, роздратовано бурмочучи: «Як мені докучає це хамство». Відтак впустила нас у простору сонячну кімнату, де стояв старовинний письмовий стіл та вишукані фотелі і було багато книжок. Тон її полагіднішав, але було зрозуміло, що вона намагається приховати свій поганий настрій. Вона сказала, що рада знову бачити мене і Лілу, проте кожне її слово і те, що було між словами, видавало її роздратування, тому я вирішила якомога швидше попрощатися. Я перепросила за те, що більше не озивалася, трохи схвильованим тоном розповіла про складність навчання, про книжку, про тисячу інших речей, які мене хвилювали, про заручини і близьке одруження.