Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 38)

– Я одружуюся з Марізою, щоб не справити прикрості Мікеле. Він дав мені тут роботу, покладається на мене, я симпатизую йому.

– Ти здурів.

– Ти так говориш, бо ви всі не знаєте Мікеле, не знаєте, який він насправді. Він скривився і марно намагався стримати сльози. І додав: – Маріза вагітна.

– А-а.

Ось у чому була причина, значить. Сильно збентежившись, я взяла його за руку, спробувала заспокоїти. Він ледве оговтався і сказав:

– Життя дуже паскудна штука, Лену.

– Неправда. Маріза буде чудовою дружиною і надзвичайною матір’ю.

– Мені начхати на Марізу.

– Не загинай.

Він втупився в мене очима, я відчула, що він розглядає мене, немов намагається знайти відповідь на якесь запитання, яке його бентежить. Він спитав:

– Ліна навіть тобі нічого не розповідала?

– Що вона мала мені розповісти?

Він несподівано весело затрусив головою.

– Бачиш, я маю рацію! Вона незвичайна людина. Якось я довірив їй таємницю. Я боявся і мав розповісти комусь про причину свого страху. І розповів їй. Вона уважно мене вислухала, і це мене заспокоїло. Розмова ця була для мене важливою, мені здавалося, ніби вона слухає не вухами, а якимсь особливим органом, який має лиш вона, тому мені легко було звірятися їй. У кінці я не попросив її, як зазвичай просять: присягни, будь ласка, що не зрадиш мене. Але тепер все зрозуміло – якщо вона не сказала навіть тобі, значить, не сказала нікому, навіть щоб помститися, навіть у найважчий для неї час, коли мій брат діймав її своєю ненавистю й побоями.

Я не перебивала його. Я лиш відчула прикрість, що він звірився Лілі, а не мені, а я ж завжди була його найкращою приятелькою. Він, мабуть, це помітив і вирішив загладити свою провину. Він міцно обняв мене й шепнув до вуха:

– Лену, я голубий, жінки мені не подобаються.

Коли я вже виходила, він знічено пробурмотів: «Я був певен, що ти здогадувалася». Від цього мені стало ще прикріше, бо насправді це ніколи не спадало мені на гадку.

57

Отак минув той довгий похмурий день, хоч дощу так і не було. І тоді в наших стосунках з Лілою почався зворотний рух, коли фазу нашого позірного зближення змінило моє бажання усунутися й повернутися до турбот про власне життя. А може, це почалося ще раніше, може, це виявлялось у дрібних деталях, які я ледве помічала, хоч вони й стосувалися мене, а тепер почали наростати. Мій похід по людях приніс певну користь, проте додому я повернулася незадоволена. Хіба можна назвати дружбою те, що було між мною та Лілою, якщо вона нічого не сказала мені про Альфонсо, хоч знала, що ми з ним близькі? Чи могло бути, що вона не помітила абсолютної залежності Мікеле від неї, а чи, може, з якихось своїх причин вирішила замовчати це переді мною? А з другого боку: скільки всього приховала від неї я?

Решту того дня в моїй голові хаотично вирували різні місця, періоди часу і люди: лиховісна синьйора Мануела, пустопорожній Ріно і Джильйола – Джильйола у початковій школі, Джильйола у середній школі, Джильйола, зачарована вродою і силою хлопців Солар, Джильйола, захоплена автівкою «міллеченто», і Мікеле, який приваблював жінок так само, як Ніно, але, на відміну від того, був здатний на істинне почуття, і Ліла, Ліла, яка викликала у нього це почуття, цей порив, у глибині якого лежало не прагнення панувати, не провінційна фанфаронада, помста чи ниці пристрасті, як вона сама вважала – то була радше перебільшена форма схиляння перед жінкою, не поклоніння їй, не підпорядкування, а радше рідкісний чоловічий спосіб кохати; складне почуття, яке рішуче, навіть, сказати б, безжалісно вирізняло цю жінку серед інших. Я відчула, що розумію Джильйолу, розумію її приниження.

Увечері я пішла до Ліли та Енцо. Я нічого не сказала їй про те розслідування, яке провела заради неї і щоб захистити чоловіка, з яким вона жила. Але скористалася моментом, коли Ліла на кухні годувала дитину, щоб сказати Енцо, що вона хотіла б повернутися в наш район. Свого ставлення до цього я вирішила не приховувати. Я сказала, що це не здається мені гарною ідеєю, але, на мою думку, треба сприяти всьому, що могло б допомогти їй прийти до норми і що вона сама вважає потрібним для цього – вона ж була здорова, їй треба було тільки відновити душевну рівновагу. Тим паче, що минуло чимало часу і, наскільки я собі уявляла, у нашому районі їм не буде гірше, ніж у Сан-Джованні-а-Тедуччо. Енцо стенув плечима.

– Не маю нічого проти. Доведеться зранку вставати раніше, а ввечері повертатись пізніше.

– Я бачила, що здається в оренду колишнє помешкання дона Карло. Діти перебралися в Казерту, а тепер і його вдова хоче до них переїхати.

– Скільки вона хоче комірного?

Я назвала йому суму. У нашому районі комірне нижче, ніж у Сан-Джованні-а-Тедуччо.

– Гаразд, – погодився Енцо.

– Але ти розумієш, що проблеми все одно будуть.

– Тут вони теж є.

– Буде ще більше прикрощів, більше претензій.

– Побачимо.

– Залишишся з нею?

– Так, поки вона цього хоче.

Ми пішли до Ліли на кухню і розповіли про квартиру дона Карло. Вона тільки-но посварилася з Дженнаро. Тепер, коли хлопчик більше часу проводив з матір’ю, а менше з сусідкою, він був збитий з пантелику, мав менше свободи і був змушений відмовитися від деяких звичок. Тому він коверзував, вимагаючи, щоб у п’ять років його годували з ложечки. Ліла розкричалася, а він кинув тарілку на підлогу, і вона розлетілася на тисячу друзків. Коли ми ввійшли до кухні, вона саме дала йому ляпаса. Вона агресивно запитала в мене:

– Це ти годувала його, вдаючи, ніби ложка – це літак?

– Один-єдиний раз.

– Не можна.

Я відповіла:

– Більше не буду.

– Так, більше не треба, бо ти поїдеш собі писати романи, а мені доведеться отак марнувати на це час.

Поступово вона заспокоїлась, а підлогу витерла я. Енцо сказав, що згоден на переїзд в наш район, я ж, притлумивши образу, розповіла про помешкання дона Карло. Слухала вона неохоче, потішаючи хлопчика, а тоді відреагувала так, нібито це Енцо хоче перебратися в наш район, нібито це я підштовхую її до цього. Вона сказала: «Гаразд, зроблю, як скажете».

Наступного дня ми всі пішли оглянути квартиру. Вона була в дуже поганому стані, але Ліла була в захваті: їй було до вподоби, що вона на краю району, майже біля тунелю, і що з вікон видно бензозаправку нареченого Кармен. Енцо зауважив, що вночі їм буде заважати шум вантажівок на головній дорозі і поїздів на сортувальній станції. Але їй подобалися навіть ці звуки, які вона пам’ятала з дитинства, і вони домовилися з удовою про вигідну ціну. Відтоді Енцо щовечора вже не повертався до Сан-Джованні-а-Тедуччо, а їхав у наш район і робив у квартирі ремонт, який мав перетворити її на пристойне помешкання.

Наближався травень, а разом з ним і дата мого одруження, і я дедалі частіше їздила у Флоренцію. Але Ліла, немов геть забувши про цю дату, тягала мене до магазинів по товари для дому. Ми купили двоспальне ліжко й розкладачку для Дженнаро, пішли разом подати заяву про підключення телефону. Люди на вулиці проводжали нас поглядами, дехто вітався тільки зі мною, дехто з нами обома, а дехто вдавав, що не бачить жодної з нас. Хай там як, але Лілу, схоже, це не бентежило. Якось ми наштовхнулися на Аду, вона була сама, кивнула нам приязно і пішла собі, немов кудись поспішала. Іншого разу зустріли Марію, матір Стефано, але, коли ми з Лілою привіталися з нею, вона відвернулася. А одного разу повз нас проїхав автівкою Стефано власною персоною. Він зупинився, вийшов з машини і завів веселу балачку, але тільки зі мною: спитав про моє одруження, з ентузіазмом говорив про Флоренцію, де недавно був з Адою та їхньою донечкою. Урешті вщипнув за щічку Дженнаро, кивнув на прощання Лілі й від’їхав. А якось ми зустріли Фернандо, батька Ліли: згорблений, дуже постарілий, він стояв перед початковою школою. Ліла захвилювалася, сказала Дженнаро, що хоче познайомити його з дідусем, я намагалася стримати її, але вона все одно підійшла до нього. Доньку Фернандо проігнорував, кілька секунд дивився на онука й виразно сказав: «Якщо побачиш свою матір, скажи їй, що вона повія». І пішов геть.

Але найбільш бентежна зустріч – хоча спершу вона здавалась незначущою – трапилася за кілька днів до того, як Ліла остаточно перебралася до нового помешкання. Ми саме виходили з дому й наштовхнулися на Меліну, яка тримала за руку онуку Марію, доньку Стефано та Ади. Погляд її був, як завше, неуважний, але вона була добре одягнена, з вибіленим волоссям, сильно нафарбована. Мене вона впізнала, а Лілу ні, чи, може, принципово говорила тільки зі мною. Вона зверталася до мене так, ніби я все ще була дівчиною її сина Антоніо, розповіла, що він невдовзі повернеться з Німеччини і у своїх листах завжди питає про мене. Я похвалила її вбрання та зачіску, і це справило їй приємність. Але ще більшу приємність їй справило те, що я похвалила її онучку, яка несміливо трималася за бабусину спідницю. Тут вона, мабуть, відчула, що у відповідь треба сказати щось хороше про Дженнаро, і запитала у Ліли: «Це твій син?» Здавалось, ніби вона тільки зараз усвідомила, хто це, бо досі вона дивилася на неї, не кажучи ні слова, а тепер, мабуть, згадала, що це жінка, у якої її донька Ада відбила чоловіка. Очі її запалися у великі очниці, і вона дуже серйозно сказала: «Ліно, ти дуже схудла і споганіла, не дивно, що Стефано тебе покинув. Чоловіки хочуть, щоб жінка була в тілі, щоб вони мали за що потриматися, інакше вони йдуть геть». Тоді надміру швидко повернула голову до Дженнаро і майже зарепетувала, вказуючи на дівчинку: «А ти знаєш, що це твоя сестричка? Поцілуйтесь, ну ж бо, мамо рідна, які ви гарні». Дженнаро відразу ж поцілував дівчинку, та не опиралась, а Меліна, побачивши їх поряд, вигукнула: «Вони обоє пішли в батька, страшенно схожі між собою!» Після цього твердження, немов кудись поспішаючи, вона смикнула онуку й пішла геть, не попрощавшись.