Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 40)

– Ти одружуєшся в церкві чи лише цивільним обрядом?

– Лише цивільним обрядом.

– Молодець.

Вона звернулася до Ліли, намагаючись втягнути її в розмову:

– А ви одружувалися в церкві?

– Так.

– Ви віруєте?

– Ні.

– Тоді чому ви одружувалися в церкві?

– Бо так заведено.

– Не варто робити щось лише тому, що так заведено.

– Ми чимало речей так робимо.

– Ви підете на весілля Елени?

– Вона мене не запрошувала.

Я здригнулася й швидко сказала:

– Неправда.

Ліла захихотіла:

– Правда, вона мене соромиться.

Тон був іронічний, але все одно мене це зачепило. Що з нею таке? Чому спершу вона заперечила мені перед Надею та Пасквале, а тепер говорила такі прикрі речі в присутності викладачки?

– Дурниці, – мовила я і, щоб заспокоїтися, вийняла з торбинки свою книжку, простягнула її Ґальяні зі словами: – Я хотіла подарувати її вам. – Вона якусь мить дивилась на книжку, не бачачи її, заглиблена у якісь свої думки, тоді подякувала мені, сказала, що вона вже має її, віддала мені і спитала:

– Ким працює твій чоловік?

– Він професор кафедри латинської літератури у Флоренції.

– Він набагато старший за тебе?

– Йому двадцять сім років.

– Такий молодий і вже професор?

– Він дуже розумний.

– Як його звати?

– П’єтро Айрота.

Ґальяні уважно глянула на мене, як у школі, коли опитувала мене, а моя відповідь її не влаштовувала.

– Він родич Ґвідо Айроти?

– Його син.

Вона усміхнулася, не приховуючи єхидства.

– Чудова партія.

– Ми кохаємо одне одного.

– Ти почала вже писати наступну книжку?

– Пробую.

– Я бачила, що ти дописуєш до «Уніти».

– Зрідка.

– Я більше туди не дописую, це газета бюрократів.

Вона знову звернулася до Ліли, немов хотіла всілякими способами виявити їй свою симпатію. Сказала:

– Те, що ви зробили на фабриці, дуже важливе.

Ліла роздратовано скривилася:

– Нічого я не зробила.

– Неправда.

Ґальяні підвелася, понишпорила серед паперів на бюрку і показала їй декілька аркушів, немов це неспростовний доказ.

– Надя залишила цей ваш текст на видноті, і я дозволила собі прочитати його. Дуже відважна, небачена, чудово написана річ. Мені хотілося вас побачити, щоб сказати це.

У руці вона тримала Лілині нотатки, на основі яких я написала свою першу статтю для «Уніти».

60

Так, пора було забиратися звідси. З дому Ґальяні я вийшла засмучена, у роті мені пересохло, я так і не наважилася сказати викладачці, що не заслужила такого ставлення. Вона нічого не сказала про мою книжку, хоч мала її вже віддавна і напевно прочитала її чи принаймні переглянула. Вона не хотіла моєї присвяти на примірнику, який я їй принесла, і коли перед відходом – через слабкість і свою потребу завершити ці стосунки з крихтою теплоти – я все ж таки запропонувала підписати їй книжку, вона ані погодилась, ані відмовилась і далі говорила з Лілою. І вона нічого не сказала про мої статті, а згадала їх лише для того, щоб висловити своє негативне ставлення до газети «Уніта», і відтак витягла Лілині нотатки і почала говорити з нею, ніби моя думка в цій справі не варта була виїденого яйця, ніби мене взагалі не було в кімнаті. Мені хотілося крикнути їй: «Так, це правда, Ліла дуже розумна, я завжди поважала її розум, любила його, він вплинув на все, що я робила! Але і свій розум я теж плекала, докладаючи великих зусиль, і домоглася успіху, мене цінують, я не така претензійна нікчема, як твоя донька». Натомість я мовчала і слухала, як вони говорять про роботу, фабрику і вимоги. Коли ми вже йшли до виходу, вони розмовляли далі, а тоді Ґальяні неуважно попрощалася зі мною, а Лілі сказала, звертаючись до неї вже на «ти»: «Озивайся». А тоді обійняла її. Я почулася приниженою. Тим паче, що Пасквале з Надею більше не показалися і я не мала нагоди належно відповісти на їхні звинувачення, тому всередині лютувала й на них: хіба погано, що я хотіла допомогти подрузі, я ж теж ризикувала, роблячи це; чому вони дозволяють собі критикувати мої вчинки? Ми з Лілою залишилися самі – спустилися сходами, вийшли на тротуар бульвару Вітторіо Емануеле. Я готова була вигукнути: «Ти справді вважаєш, що я соромлюся тебе, звідки ти це взяла, чому ти визнала, що ця парочка має рацію, ти невдячна, я все зробила, щоб бути ближче до тебе, щоб допомогти тобі, а ти ось як до мене ставишся, у тебе справді щось негаразд з головою!» Але тільки-но ми опинились на вулиці, я не встигла й рота розтулити (і, зрештою, що б змінилося, якби я таки його розтулила?), вона взяла мене під руку і почала критикувати Ґальяні, захищаючи мене.

Я не знайшла жодної шпаринки, щоб закинути їй підтримку Пасквале та Наді, як і безглузде звинувачення, ніби я не хочу запросити її на весілля. Вона поводилася так, ніби ті речі говорила якась інша Ліла, Ліла, про яку вона сама не знала нічого і в якої марно було б вимагати пояснень. «Що за паскудні людиська, – почала говорити вона і не зупинялась аж до станції метро на площі Амедео. – Ти бачила, як та стара поставилась до тебе, вона хотіла помститися, бо не може стерпіти, що ти пишеш книжки і статті, не може стерпіти, що ти ось-ось вдало вийдеш заміж, а найбільше не може стерпіти, що Надя, яку виховували так, щоб вона перевершила усіх, Надя, якою вона мала пишатися, не зробила нічого путнього, зійшлася з муляром і поводиться у всіх на очах як повія. Авжеж, вона не може цього стерпіти, але хай тебе це не обходить, начхай на неї, тобі не треба було давати їй книжку, не треба було пропонувати написати їй присвяту і не треба було її писати, цих людей слід гнати поганою мітлою, твоя біда в тому, що ти занадто добра, сприймаєш серйозно все, що говорять всі ті сиромудрі, немов вони всі розуми поїли, але це не так, заспокойся, ну ж бо, вийдеш заміж, поїдеш у весільну подорож, і не треба так переживати за мене, пиши новий роман, ти ж знаєш, я певна, що ти здатна написати чудові речі, я ж люблю тебе».

Весь той час я слухала її пригнічено. Спокою з нею не було, кожна точка опори в наших стосунках рано чи пізно виявлялася чимось тимчасовим, бо дуже швидко їй у голові щось перемикалося й руйнувало душевну рівновагу, її і мою. Я не розуміла, чи слова ці мали означати її вибачення, а чи говорила вона нещиро, щоб приховати почуття, які вона не збиралася мені звіряти, або ж мала намір остаточно порвати зі мною. Так, вона була нещира, невдячна, але, попри всі свої досягнення, я далі відчувала залежність від неї. Я відчувала, що мені ніколи не позбутися цієї залежності, і це здалося мені нестерпним. Я бажала – і бажання це було сильнішим від мене – щоб виявилося, що кардіолог помилився, а Армандо мав рацію, щоб вона справді виявилась хворою і померла.

Відтоді ми не бачились багато років, говорили тільки по телефону. Ми стали одна для одної уривками голосів, не підтвердженими зором. Але моє бажання, щоб вона померла, принишкло десь у кутку, я його проганяла, та воно нікуди не дівалося.

61

У ніч перед від’їздом до Флоренції я не могла заснути. З усіх болісних думок найнастирливішою була думка про Пасквале. Його докори пекли мене. Спочатку я відкинула їх усі, а тепер вагалася між переконанням, що я їх не заслуговую, і думкою, що раз Ліла визнала його слушність, може, я й справді помилилася. Урешті я зробила дещо, чого не робила ніколи: встала з ліжка о четвертій ранку і ще вдосвіта вийшла сама з дому. Я була дуже нещасна, хотіла, щоб зі мною сталося щось погане, щоб якась лиха пригода, караючи мене за мої хибні вчинки і злі думки, непрямим чином покарала б і Лілу. Але нічого зі мною не сталося. Я довго блукала безлюдними вулицями, на яких було куди безпечніше вночі, ніж удень, коли вони були повні людей. Небо потроху бузковіло. Я вийшла на море, схоже на сіре рядно під блідим небом, на якому зрідка виднілися хмари з рожевою облямівкою. Світло навпіл розрізало масивний силует Кастель-дель-Ово: лискучий вохристий фон з боку Везувію і коричнева пляма з боку Мерджелліни та Позілліпо. Дорога вздовж скелястого берега була порожня, море не шуміло, зате інтенсивно пахло. Хтозна, які почуття я б мала до Неаполя і як би почувалася сама, якби щоранку прокидалася не в нашому районі, а в одному з цих будинків на узбережжі. Чого мені треба? Змінити місце народження? І разом із собою змінити й інших? Населити це місто, тепер безлюдне, мешканцями, яких би не гнітила убогість і скупість, людьми, вільними від злоби та люті, здатними насолоджуватися пишнотою цього пейзажу, як ті божества, які тут колись жили? Задовольнити свого внутрішнього демона, забезпечити йому безжурне життя й почуватися щасливою? Я використала зв’язки родини Айрот, людей, які поколіннями воювали за соціалізм, людей, які були на боці таких, як Пасквале та Ліла, не тому, що збиралася виправити всю неміч світу, а тому, що могла допомогти одній людині, яку любила, і мені здавалося, що неслушно буде цього не зробити. Хіба я зробила щось погане? Я мала залишити Лілу в біді? Ніколи, ніколи більше я й пальцем не поворухну заради когось. І я поїхала геть, щоб вийти заміж.

62

Весілля свого я зовсім не пам’ятаю. Кілька фотографій замість того, щоб оживити пам’ять, заморозили її навколо кількох образів: у П’єтро неуважний вираз обличчя, я маю сердитий вигляд, у розмитому силуеті матері все одно вгадується незадоволення. А може, і ні. Про саму церемонію я не пам’ятаю нічого, але пригадую довгу суперечку з П’єтро за кілька днів до одруження. Я сказала йому, що маю намір приймати пігулки, щоб не завагітніти, бо мені передусім потрібно спробувати написати ще одну книжку. Я була певна, що він мене підтримає. Натомість, як не дивно, він заперечив. Спершу він згадав про проблему легальності, адже пігулки ці офіційно ще не продавалися. Відтак сказав, що нібито вони шкодять здоров’ю, а тоді почав довго розводитись про секс, кохання і запліднення. Насамкінець пробурмотів, що, якщо людині припекло писати, вона все одно писатиме, навіть коли чекатиме дитину. Мене це прикро вразило, я розсердилась. Його реакція, на мою думку, не личила освіченому юнакові, який обрав цивільний шлюб, і я сказала йому це. Ми посварились. Коли настав день весілля, ми ще не помирились, він німував, а я була холодна.