Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 41)
Сталася ще одна несподіванка, яка не зблякла в моїй пам’яті: прийом. Ми вирішили одружитися, попрощатися з родичами і піти додому без усяких святкувань. Рішення це визріло на ґрунті аскетичних нахилів П’єтро і мого бажання показати, що я більше не належу до світу своєї матері. Але Аделе потайки перемішала нам усі карти. Вона затягла нас до своєї подруги – мовляв, щоб випити за молодих, а натомість ми з П’єтро опинилися посеред великого бенкету, влаштованого у вишуканому флорентійському домі, посеред значної кількості родичів сім’ї Айрот та всяких відомих осіб, які пробули там аж до вечора. Чоловік мій спохмурнів, а я розгублено питала себе, чому мені не дозволили запросити інших людей, крім батьків, братів і сестри, адже це було моє весілля. Я спитала у П’єтро:
– Ти знав, що так буде?
– Ні.
Якийсь час ми трималися разом. Але невдовзі він відкараскався від спроб своєї матері та сестри знайомити його то з тим, то з іншим гостем, отаборився в кутку разом з моїми родичами і весь час розмовляв тільки з ними. Спершу я, дещо роздратована, змирилася з тим, що ми застрягли у цій пастці, а потім розсмакувала ситуацію – мені сподобалося, що знані політики, авторитетні інтелектуали, молоді революціонери, навіть дуже відомий поет і один славетний письменник цікавляться мною та моєю книжкою і хвалять статті в «Уніті». Час линув, і я відчувала, що дедалі більше стаю частиною світу родини Айрот. Навіть свекор не відпускав мене від себе і зичливо розпитував, що я знаю про робітниче питання. Невдовзі навколо зібрався гурток людей – усі вони брали участь у дискусіях в газетах та часописах з приводу хвилі протестів, яка піднімалася по всій країні. І ось я стояла серед них, це було моє свято, і я опинилася в центрі розмови.
У якусь мить свекор став дуже хвалити одну статтю на сторінках часопису «Мондо Операйо», у якій, на його думку, дуже чітко й розумно окреслено проблему італійської демократії. На основі великої кількості даних у статті фактично показано, що, поки державна телерадіокомпанія, великі газети, школа, університети, судові органи день у день працюватимуть на зміцнення панівної ідеології, виборчі перегони будуть фактично сфальсифіковані, а робітничі партії ніколи не отримають достатньої кількості голосів, щоб дійти до влади. Кивки згоди, цитати на підтримку, згадки про ту чи ту статтю. Врешті професор Айрота вельми авторитетно назвав ім’я автора статті, і ще до того, як він його вимовив – Джованні Сарраторе – я знала, що ним є Ніно. Мене це так утішило, що я не змогла стриматись і сказала, що знаю його, покликала Аделе, щоб вона підтвердила своєму чоловікові і всім присутнім, яким незрівнянним є мій неаполітанський приятель.
Ніно незримо був на моєму весіллі, хоч фізично присутній не був, і, говорячи про нього, я відчула, що маю право говорити й про себе, про причини, з яких я почала цікавитися робітничою боротьбою, про потребу працювати на те, щоб ліві партії та парламентські фракції якомога швидше подолали запізнення в осмисленні фактичного політичного та економічного становища, і при цьому я цілком невимушено послуговувалась недавно засвоєними фразами. Я почувалась дуже розумною. Настрій покращувався, мені подобалося бути біля свекрів і слухати, як хвалять мене їхні друзі. Врешті, коли мої родичі несміливо попрощалися й втекли кудись, щоб дочекатися першого потяга, який довезе їх до Неаполя, я перестала злитися на П’єтро. Він, мабуть, це помітив, бо теж пом’якшав і всяка напруга між нами зникла.
Коли ми дісталися до свого помешкання й зачинили за собою двері, то відразу почали кохатися. Спочатку мені подобалося, але того дня мене чекала ще одна несподіванка. Мій перший хлопець, Антоніо, терся об мене швидко й пристрасно; Франко докладав великих зусиль, аби стриматися, але в певний момент виходив з мене з хрипом, або ж, коли надягав презерватив, раптом зупинявся, ставав немов важчим і притискав мене своєю вагою, сміючись у вухо. Натомість П’єтро трудився так довго, що мені здалося, наче це ніколи не скінчиться. Його удари були різкими й розміреними, і ця його монотонна наполегливість, а ще біль, який я відчувала в животі, поступово розвіяли насолоду, яку я відчувала спочатку. Від довгого зусилля, а може, і від страждання він весь спітнів, і поки я дивилася на його мокре обличчя та шию, торкалася його вологої спини, бажання моє геть вивітрилося. Але він того не помітив, далі з силою піднімався й опускався в мене, ритмічно, не зупиняючись. Я не знала, що робити. Я пестила його, шепотіла слова кохання, а сама думала, коли вже це скінчиться. Коли він вибухнув ревом й опав без сил, я зітхнула з полегкістю, хоч задоволення не отримала і все тіло боліло.
У ліжку довго він не лежав, підвівся і пішов у ванну. Я чекала на нього кілька хвилин, але була втомлена і поринула в сон. Я прокинулася, здригнувшись, через годину і побачила, що до ліжка він більше не лягав. Я знайшла його в кабінеті за бюрком.
– Що робиш?
Він усміхнувся:
– Працюю.
– Ходімо спати.
– Іди, я зараз.
Я переконана, що завагітніла саме тієї ночі.
63
Коли я виявила, що чекаю дитину, мене просто накрила тривога і я зателефонувала матері. Хоч між нами були постійні конфлікти, за таких обставин потреба поговорити з нею переважила. То була помилка – вона відразу напосілася на мене. Хотіла тут-таки вирушити в дорогу, оселитися в мене вдома, допомагати, давати поради, або ж навпаки – забрати мене назад у наш район, повернути додому, довірити мене старій повитусі, яка допомагала при народженні всіх її дітей. Мені заледве вдалося укоськати її, я сказала, що стою на обліку в гінеколога, приятеля свекрухи, поважного професора, і що народжуватиму в його клініці. Вона образилася. Просичала: «Свекруха тобі рідніша, ніж я», – і більше не телефонувала.
Через кілька днів, натомість, озвалася Ліла. Після мого від’їзду ми зідзвонювалися вже кілька разів, але лише на кілька хвилин, ми не хотіли витрачати грошей; вона говорила веселим тоном, а я відповідала прохолодно. Вона іронічно питала, як мені живеться в заміжжі, а я серйозно розпитувала про її здоров’я. Цього разу я помітила, що щось не так.
– Ти ображена на мене? – спитала вона.
– Ні, чому б це?
– Ти нічого мені не сказала. Я дізналась лише тому, що твоя мати всім хвалиться твоєю вагітністю.
– Я впевнилась тільки недавно.
– Я думала, що ти приймаєш пігулки.
Я збентежилась.
– Збиралась, але потім вирішила не приймати.
– Чому?
– Бо роки минають.
– А книжка, яку ти маєш писати?..
– Потім буде видно.
– Не забувай.
– Зроблю все можливе.
– Мусиш постаратися.
– Спробую.
– А я пігулки приймаю.
– Значить, з Енцо в тебе все добре?
– Досить добре, але вагітніти більше не хочу ніколи.
Вона замовкла, я теж не сказала нічого. Потім вона заговорила знову і розповіла про те, як виявила, що вагітна, першого разу і другого. Заявила, що обидві вагітності були для неї прикрими. «Коли я завагітніла вдруге, – сказала вона, – я була певна, що дитина від Ніно, і, хоч мені було погано, я раділа. Але радієш ти чи ні, побачиш, тіло все одно страждає, йому не хочеться втрачати форму, усе це занадто болісно». І вона вела далі, змальовуючи вагітність дедалі чорнішими барвами. Про все це вона мені вже розповідала, але раніше в неї не було такого нав’язливого бажання втягти і мене у свої страждання, щоб я теж їх відчула. Схоже, вона хотіла підготувати мене до того, що на мене чекає, бо дуже хвилювалася за мене і моє майбутнє. «Життя іншої істоти, – сказала вона, – спочатку вмощується у тебе в животі, а коли потім виходить назовні, ти стаєш його заручницею, воно тримає тебе на поводі і твоє життя вже тобі не належить». Вона жваво описала кожну фазу мого материнства за зразком свого, висловлюючись, як завше, дуже красномовно. «Це так, немов ти сама створюєш собі тортури!» – вигукнула вона. І я зауважила, що вона й уявити собі не може, що вона – це вона, а я – це я, їй здавалося неможливим, що мої відчуття під час вагітності можуть відрізнятися від того, що відчувала вона, що мої почуття до дитини можуть бути відмінними. Вона була певна, що на мене чекають ті самі труднощі, а якщо раптом материнство принесло б мені радість, вона була готова сприйняти це як зраду – принаймні так мені здавалося.
Я більше не хотіла цього слухати, вона мене лякала, і я відвела слухавку від вуха. Попрощалися ми холодно.
– Якщо тобі від мене щось буде треба, – сказала вона, – дай мені знати.
– Гаразд.
– Ти допомогла мені, і тепер я хочу допомогти тобі.
– Гаразд.
Але та телефонна розмова зовсім мені не допомогла, а навпаки, породила неспокій. Я жила в місті, про яке не знала нічого, хоч завдяки П’єтро пізнала кожен його закуток, чого не могла сказати про Неаполь. Я дуже любила набережні, ходила туди на чудові прогулянки, але мені не подобався колір будинків, він псував мені настрій. Саркастичний тон місцевих мешканців – консьєржа нашого будинку, м’ясника, пекаря, поштаря – сповнював мене таким же сарказмом, і з цього народжувалася безпричинна ворожість. Зрештою, численні друзі моїх свекрів, такі приязні у день мого весілля, більше не показувалися, П’єтро теж не виказував наміру зустрічатися з ними. Я почувалася самотньою й слабкою. Купила кілька книжок про те, як стати ідеальною матір’ю, і готувалась до материнства зі звичною для мене старанністю.