Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 43)

На кілька днів дівчинка ніби заспокоїлась, я відчула полегшення, і в мене з’явилась надія, що нарешті я можу впорядкувати своє життя. Але спокій тривав менше ніж тиждень. У свій перший рік життя мала зовсім не спала, її крихітне тільце звивалося й репетувало годинами з несподіваною силою і впертістю. Вона заспокоювалася лише тоді, коли я носила її по квартирі на руках і говорила до неї: «Тепер ця чудова мамина донечка буде чемною, тепер вона мовчатиме, відпочиватиме, спатиме». Але ця чудова мамина донечка не хотіла спати, вона немов боялася сну, як її батько. Що з нею було: болів живіт, мучив голод чи страх, що її покинуть, бо я не могла годувати її грудьми? А може, це якісь вроки, якийсь злий дух увійшов у її тіло? І що було зі мною? Що за отрута ховалася в моєму молоці? А моя нога? Мені здавалося чи вона знов почала боліти? Це мені таке від матері? Може, таким чином вона хотіла покарати мене за те, що все життя я намагалася не бути на неї схожою? Чи щось інше?

Якось уночі в пам’яті мені сплив тоненький голос Джильйоли, яка говорила всім в районі, нібито Ліла має якусь моторошну силу, вміє кидати вроки і спричиняти пожежі, що вона душить немовлят у своєму лоні. Мені стало соромно за себе, треба було щось робити, я конче потребувала відпочинку. Тоді я спробувала залишати малу на П’єтро, який звик працювати вночі і тому менше відчував утому. Казала йому: я падаю з ніг, розбуди мене через кілька годин, укладалася в ліжко і відразу ж западала в глибокий сон, більше схожий на непритомність. Але якось мене розбудив розпачливий плач дівчинки, я трохи почекала, але він не вщухав. Я встала з ліжка. Виявилось, що П’єтро затяг колиску до себе в кабінет і, не зважаючи на репетування доньки, схилився над своїми книжками, роблячи нотатки, наче був глухий. Я втратила терпець і геть розійшлася, стала лаяти його своїм діалектом. «Тобі на все начхати, оця фігня для тебе важливіша від твоєї доньки?» Мій чоловік відчужено й холодно звелів мені вийти з кімнати й забрати колиску. Йому треба було закінчити важливу статтю для англійського журналу, а часу залишалося небагато. Відтоді я більше не просила в нього допомоги, а коли він мені її пропонував, казала: «Та ні, дякую, я ж знаю, що ти зайнятий». Після вечері він крутився навколо мене непевно й незграбно, а відтак зачинявся в кабінеті і допізна працював.

65

Я почувалася покинутою, але мені не переставало здаватися, що я цього заслуговую: я неспроможна забезпечити доньці погідне життя. Утім, зціпивши зуби, я жила так далі, хоч усе це щораз більше мене лякало. Тіло моє не хотіло виконувати роль матері. І хоч як я відпихала від себе біль у нозі, щосили намагаючись про нього не думати, нога боліла дедалі сильніше. Але я не здавалася, надривалася аж до знемоги. У нашому будинку ліфта не було, тому я носила візок з дитиною сходами догори і вниз, ходила по покупки, верталася навантажена торбами, прибирала в квартирі, готувала їсти. Мені думалося: я передчасно поганію й старію, як жінки з нашого району. І, звісно, саме в момент, коли я не тямила себе від розпачу, телефонувала Ліла.

Щойно я чула її голос, як мені хотілося крикнути: «Що ти мені заподіяла, усе було так добре, а тепер, ні сіло ні впало, усе стало так, як ти казала, малій погано, я кульгаю, як це можливо, я більше не можу». Але мені вдавалося вчасно стриматися: «Усе гаразд, мала трохи капризує і поки що росте повільно, але вона просто чудова, я така задоволена». Тоді з удаваним інтересом починала розпитувати її про Енцо, про Дженнаро, про стосунки зі Стефано, з братом, про наш район, про те, чи не виникало в неї нових неприємностей з Бруно Соккаво й Мікеле. Відповідала вона грубим, агресивним, гидким діалектом, але здебільшого без гніву. «Соккаво, – казала вона, – ще поплатиться за все. А коли зустріну Мікеле, плюну йому в лице». Про Дженнаро вона вже прямо говорила як про сина Стефано: він такий же присадкуватий, як і його батько. А коли я казала, що він дуже милий хлопчик, сміялася й кидала: «Ти ж така чудова мамуся, то забирай його собі». У цих словах я відчувала сарказм, немов вона хтозна-якими таємними шляхами дізналася, що зі мною насправді коїться, і мене охоплювала злість, але я тим паче трималася свого лицедійства – «послухай-но тільки, який у Деде милий голосок, тут, у Флоренції, так добре, я читаю дуже цікаву книжку Барана» – і так я продовжувала, аж поки вона не примушувала мене опустити завісу, розповідаючи про курси компанії «Ай-бі-ем», на які почав ходити Енцо.

Лиш про нього вона говорила довго і з пошаною, і відразу ж по тому питала про П’єтро:

– Тобі добре з чоловіком?

– Чудово.

– Мені теж добре з Енцо.

Коли вона клала слухавку, голос її залишав по собі довгий шлейф образів і звуків минулого, який не зникав у моїй голові годинами: двір, небезпечні ігри, моя лялька, яку вона кинула в підвал, темні сходи, коли ми ходили по неї до дона Акілле, її шлюб, її великодушність і її злостивість, те, як вона заграбастала собі Ніно. Їй нестерпне моє щастя, думала я налякано, вона хоче, щоб я знов була з нею, щоб слухалася її, щоб підтримувала її у всіх справах, у тих нікчемних війнах нашого району. Відтак я казала собі: яка я дурна, навіщо було стільки вчитися – і вдавала, ніби в мене все під контролем. Свою сестру Елізу, яка часто мені телефонувала, я запевняла, що бути мамою – чудово. Мені зателефонувала Кармен Пелузо й розповіла про своє весілля з заправником, а я відповіла: «О, яка чудова новина, бажаю тобі великого щастя, переказуй вітання Пасквале, що він там поробляє?» Коли зрідка телефонувала моя мати, я вдавала, що дуже щаслива, і лиш раз не витримала і спитала її: «Що сталося з твоєю ногою, чому ти кульгаєш?» Але вона відповіла: «А тобі що до того, займайся своїми справами».

Я місяцями боролася, намагаючись тримати у віжках найтемніші сторони своєї душі. Іноді я ловила себе на тому, що молюся Матері Божій, хоч вважала себе атеїсткою, і відчувала сором. Частіше, залишившись удома сама з дитиною, я видавала жахливі крики, без слів, лише голос, який виходив з мене разом з розпачем. Але той прикрий період ніяк не минав, час ішов повільно, сповнений нестерпної муки. Уночі я, кульгаючи, носила малу туди й назад коридором, та більше не шепотіла їй безглуздих слів, перестала перейматися нею й намагалась думати про себе. Під рукою в мене завжди була якась книжка чи часопис, хоча читати мені майже не вдавалося. Удень, коли Аделе спокійно спала – спочатку я називала її Аде, не усвідомлюючи, що ці два склади натякають на пекло, і коли П’єтро звернув на це увагу, я збентежилась і почала називати її Деде – я пробувала написати щось для газети. Але тепер я не мала часу – та й, фактично, бажання теж – іти кудись заради статті для «Уніти». Тому в написаному не було колишньої сили, я всього лиш намагалася показати свою формальну вправність, і врешті в мене виходили якісь позбавлені змісту викрутаси. Якось я накидала статтю і дала прочитати П’єтро, перед тим як відіслати її до редакції. Він сказав:

– Вона порожня.

– Тобто?

– Це просто слова і більш нічого.

Я почула себе ображеною і все одно надіслала статтю. Її не опублікували. Від того моменту і місцева, і національна редакції з певною ніяковістю почали відмовлятися від моїх текстів, виправдовуючись браком місця. Я страждала, усвідомлюючи, що навколо мене, немов під упливом сильних поштовхів з якихось недоступних глибин, швидко розвалюється все те, що я ще недавно сприймала як уже здобутий рівень життя і праці. Читала я лише для того, щоб зайняти очі книжкою або часописом, але наче не йшла далі споглядання самих знаків, не маючи більше доступу до їхнього значення. Двічі чи тричі я випадково натрапляла на статті Ніно, але, читаючи їх, я не отримувала того задоволення, як раніше, коли уявляла собі його, чула його голос, насолоджувалась думками. Звісно, я була рада за нього – якщо він писав, значить у нього все гаразд, він проживав своє життя хтозна де і хтозна з ким. Але я втуплювалась у його підпис, читала кілька рядків і відкладала статтю, немов кожна його фраза чорним по білому робила моє становище ще нестерпнішим. Я втратила допитливість, занедбала навіть зовнішній вигляд. Зрештою, для кого мені було дбати про зовнішність? Я ні з ким не бачилася, крім П’єтро, який був зі мною ввічливий, але я відчувала, що для нього я всього лиш тінь. Іноді мені здавалося, ніби я проникаю до нього в голову і відчуваю його незадоволення. Одруження зі мною лиш ускладнило його життя вченого, і це саме тоді, коли його слава зростала, зокрема в Англії та Сполучених Штатах. Я захоплювалась ним, але водночас він дратував мене. З ним я завжди говорила тоном, в якому вчувалася суміш образи і почуття меншовартості.

«Годі, – сказала я собі одного дня, – облишмо “Уніту”, досить буде, якщо мені вдасться попрацювати над новою книжкою, а коли я її напишу, все владнається». Та яка там книжка! Я запевняла свою свекруху і видавництво, що в мене вже є добрий шматок роману, але я брехала, брехала за кожної нагоди солоденьким голоском. Насправді в мене були тільки зошити, повні недбалих нотаток, більше нічого. І коли я їх розгортала, вночі чи вдень, залежно від того, коли мені це дозволяла Деде, я відразу засинала над ними, навіть не усвідомлюючи цього. Якось пізнього пополудня П’єтро повернувся з університету і знайшов мене в жахливому стані – гіршому від того, у якому колись я застала його: я глибоко спала на кухні, поклавши голову на стіл, а десь далеко в спальні репетувала голодна дитина. Батько знайшов доньку в колисці, напівголу і забуту. Коли Деде вгомонилась, жадібно припавши до пляшечки, П’єтро безутішно мовив: