Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 45)

Я знову кілька разів несміливо зателефонувала в «Уніту» й спробувала писати статті, але невдовзі переконалася, що мої тексти редакції більше не подобаються. Я втратила свої позиції, у мене було замало інформації, я не мала часу кудись ходити, щоб на власні очі бачити конкретні ситуації й описувати їх, я елегантно складала докупи досконалі абстрактні фрази, щоб повідомити невідомо кому, і саме на сторінках тієї газети, про свою підтримку жорсткої критики політики комуністичної партії та профспілок. Нині мені складно було пояснити, чому мені так хотілося писати все це, а точніше – чому мене дедалі більше приваблювали крайні позиції, адже від природи я була людиною лагідною і до того ж дуже мало брала участь у політичному житті міста. Можливо, причиною була моя невпевненість. А може, то через недовіру до будь-якої форми посередництва, яке з раннього дитинства в мене асоціювалося з оборудками батька, який спритно використовував для власної користі неефективність роботи мерії. Або ж тому, що я добре знала, що таке злидні, і відчувала обов’язок ніколи цього не забувати, тож прагнула бути на боці тих, хто там залишився і бореться за те, щоб усе це зруйнувати. А може, тому, що мене не цікавила політика дріб’язкових вимог і поступок, хоч про неї я колись писала; мені хотілося, щоб сталося щось велике – я й раніше, і тепер часто вживала цю фразу – і щоб я могла це пережити й розповісти. А може – і мені важко було це визнати – моїм взірцем залишалася Ліла з її впертою нерозсудливістю, яка не приймала половинчастих рішень, адже попри мою віддаленість у всіх сенсах від неї я все одно хотіла говорити й робити те, що, на мою думку, могла б сказати і зробити вона, якби мала мої ресурси, якби не ув’язнила сама себе в нашому районі.

Я перестала купувати «Уніту», почала читати «Лотта Контінуа» та «Іль Маніфесто». У цій останній газеті, як я з’ясувала, іноді з’являвся підпис Ніно. Як добре були написані його тексти, з якою переконливою логікою він формулював свої думки! Я також відчувала потребу замкнутися у вервечці вправно сформульованих загальних тверджень, які б перешкодили мені й далі відхилятися від обраного курсу – так бувало і в юності під час наших з ним розмов. У мене визріло остаточне переконання, що в моїх думках про нього більше нема ані жадання, ані навіть кохання. Він немов став для мене джерелом гіркоти, образом того, чим я можу не стати, хоч маю для цього всі можливості. Ми обоє народилися в тому самому середовищі, обоє показово його покинули. То чому ж я скочуюся в цю сірість? Причиною є одруження? Материнство і Деде? Бо я жінка, бо мушу дбати про дім і родину, витирати лайно і міняти пелюшки? Щоразу, коли я натрапляла на статтю Ніно, яка здавалася мені добре написаною, у мене погіршувався настрій. І страждав від цього П’єтро, який фактично був єдиним моїм співрозмовником. Я накидалася на нього, звинувачувала в тому, що він залишив мене напризволяще в найжахливіший період мого життя, що дбає тільки про свою кар’єру, а про мене забув. Наші стосунки – хоч мене це лякало і я відмовлялася визнавати – справді дедалі більше псувалися. Я розуміла, що його гнітять неприємності на роботі, але все одно мені несила було його виправдовувати, навпаки, я критикувала його, і часто з тих політичних позицій, які не надто відрізнялися від позицій студентів, що справляли йому прикрощі. Він слухав мене ніяково, майже не відповідаючи. У ті хвилини я підозрювала, що слова, які він кинув мені колись («Помовч, ти тільки й умієш, що затерті фрази повторювати»), вирвалися в нього не випадково, через нестриманість, а означали, що він взагалі не вважає мене гідною серйозної дискусії. Це кидало мене у відчай, гнітило мене, мої обрáзи росли, зокрема тому, що я усвідомлювала, що коливаюся між суперечливими почуттями, які можна коротко підсумувати так: через нерівність для декого (приміром, для мене) навчання буває тяжкою працею, а для інших (приміром, для П’єтро) мало не розвагою; разом з тим байдуже, чи існує та нерівність, чи ні, учитися все одно треба, і якомога старанніше. Я пишалася тим, що зробила, пишалася своїми досягненнями і не хотіла вірити, що вся моя праця була даремною, що все це анічогісінько не змінило. Але з якихось незрозумілих причин у суперечках з П’єтро я зосереджувалась лише на думці про несправедливість нерівності. Я казала йому: «Ти поводишся так, ніби всі твої студенти однакові, але це не так, і вимагати тих самих результатів від молодих людей, які не мали тих самих можливостей, – це якась форма садизму». І я критикувала його навіть тоді, коли він розповів мені про бурхливу суперечку зі своїм колегою, старшим від нього щонайменше на двадцять років, знайомим його сестри, який вважав, що знайшов у ньому союзника проти більш консервативної частини викладачів. Той по-дружньому порадив йому бути менш суворим зі студентами. У своїй ввічливій, але вельми рішучій манері П’єтро відказав, що, на його думку, він зовсім не суворий, а лиш вимогливий. «Ну що ж, – сказав йому той, – то будь менш вимогливим, зокрема до тих, хто щедро витрачає велику частину свого часу для того, щоб змінити цей безлад». І тоді пішло-поїхало, хоч я не знаю, яким чином і на основі яких аргументів. П’єтро у своїх розповідях завжди все применшував, тому спершу заявив, що сказав на свій захист таке: він, мовляв, завжди ставиться до всіх студентів з тією повагою, якої вони заслуговують. Але потім зізнався, що звинуватив колегу в подвійних стандартах – буцім той вважає, що треба бути більш згідливим з агресивними студентами і нещадним аж до приниження з несміливими. Колега образився, почав кричати: мовляв, лише той факт, що він добре знає його сестру, не дає йому назвати П’єтро – але він таки назвав його так – кретином, негідним кафедри, яку він займає.

– Ти не можеш бути обережнішим?

– Я обережний.

– Щось не видно.

– Але я ж мушу висловити свою думку.

– Може, тобі варто навчитися розрізняти друзів і ворогів?

– У мене нема ворогів.

– І друзів теж.

Отак, слово за словом, я перебрала міру. «Наслідком такої твоєї поведінки, – просичала йому я, – є те, що в цьому місті ніхто, а тим паче друзі твоїх батьків, не запрошує нас на вечерю, чи на концерт, чи на вилазку на природу».

68

Тепер мені вже стало ясно, що на роботі П’єтро вважали людиною нудною, далекою від активної життєвої позиції його родичів, бездарним представником родини Айрот. Я поділяла таку думку, і це не сприяло покращенню нашого співжиття та інтимних стосунків. Коли Деде врешті заспокоїлася й стала міцно спати вночі, він перебрався назад у наше ліжко, але тільки-но він лягав коло мене, мене охоплювало роздратування, я боялася знов завагітніти, хотіла, щоб він дав мені поспати. Я без слів відсторонювала його – досить було повернутися до нього спиною, а якщо він наполягав, притискаючи до моєї нічної сорочки свій член, я легенько штовхала його п’яткою в ногу. Це був сигнал: мовляв, мені не хочеться, я спатиму. П’єтро незадоволено відсувався, підводився і йшов працювати.

Якось увечері ми вкотре посперечалися через Клелію. Щоразу, як треба було їй платити, виникала певна напруга, але того разу було очевидно, що Клелія – тільки привід. Він похмуро пробурмотів: «Елено, нам треба замислитися над нашими стосунками і підбити підсумки». Я відразу погодилася. Сказала, що схиляюся перед його розумом і добрим вихованням, що Деде просто чудова, але більше я не хочу дітей, що мені нестерпна ізоляція, у якій я опинилася, що я прагну повернутися до активного життя, що не для того я трудилася від самого дитинства, аби опинитися ув’язненою в ролі дружини й матері. Ми стали сперечатися, я говорила суворо, а він – ввічливо. Він перестав заперечувати проти Клелії і врешті цілковито капітулював. Вирішив купити презервативи, почав запрошувати на вечерю друзів, точніше знайомих, бо друзів він не мав, погодився, щоб я іноді ходила з Деде на збори та маніфестації попри те, що на вулицях дедалі частіше проливалася кров.

Але цей новий спосіб життя не приніс мені полегшення, а лише ще більше ускладнив. Деде прив’язувалася дедалі більше до Клелії, і коли я брала її кудись зі собою, вона капризувала, нервувалася, тягла мене за вуха, за волосся, за ніс і, плачучи, просилася до неї. Мені здавалося, що їй краще бути з тією дівчиною з Маремми, ніж зі мною, і це оживило мою підозру: оскільки я не годувала її грудьми, а перший рік її життя був важким, в її очах я була якоюсь зловісною нестерпною мегерою, яка знай докоряла їй за кожної нагоди і через ревнощі знущалася з усміхненої няні, приятельки в забавах й оповідачки казок. Вона відштовхувала мене навіть тоді, коли автоматичним жестом я витирала хустинкою їй шмарклі з носа або залишки їжі з рота. Вона плакала й казала, що я роблю їй боляче.

Що стосується П’єтро, то презервативи ще більше притупили його чутливість, йому знадобилося ще більше часу, ніж зазвичай, щоб досягти оргазму, і при цьому він страждав сам і завдавав страждань мені. Іноді я воліла, щоб він брав мене ззаду, мені здавалося, що так мені менше болить, і під час тих сильних ударів я брала його за руку й підносила до свого лона, намагаючись натякнути, що хочу пестощів. Але він, схоже, був нездатний робити обидві речі одночасно, а оскільки його більше хвилювала перша, то він майже відразу забував про другу, і коли врешті вдовольнявся, то не здогадувався, що мені потрібна будь-яка частина його тіла, щоб і собі вдовольнити жагу. Скінчивши, він гладив моє волосся й бурмотів: «Піду трохи попрацюю». Коли він ішов, самотність була для мене винагородою.