Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 47)

Я знов перестала зустрічатися з Маріо. Зрештою, хто він такий? Буржуй, любитель обсценної лексики. Але неспокій мій не вщухав, усередині мене наростало прагнення вийти за межі, я хотіла зірватися з віжок, як, схоже, зривається з віжок цілий світ. Я хотіла, хоча б один-єдиний раз, вирватися за межі свого подружнього життя або ж – чому б і ні – втекти на якийсь час від усього того, що є в моєму житті, чого я навчилася, що написала, що намагалась написати, від доньки, яку я привела на світ. Авжеж, подружнє життя – це в’язниця: Ліла мала мужність втекти з неї, ризикуючи життям. А чим ризикую я, що мені може зробити П’єтро, постійно відсутній і неуважний? Нічого. То, значить, що? Я зателефонувала Маріо. Залишила Деде з Клелією і пішла до нього в майстерню. Ми цілувалися, він смоктав мої пипки, запхав руку між ноги, як це робив Антоніо біля ставків багато років тому. Але коли він опустив штани і труси до колін, схопив мене за голову, намагаючись наблизити її до свого члена, я вирвалася, сказала, що не хочу, одяглася і втекла.

Додому я повернулася вкрай схвильована, переповнена почуттям вини. Я пристрасно, як ніколи досі, кохалася з П’єтро і сама наполягла, щоб він не одягав презерватива. «Нічого переживати, – сказала я собі, – у мене скоро місячні, нічого не станеться». Але сталося. За кілька тижнів я виявила, що знову вагітна.

70

Говорити з П’єтро про аборт я навіть не пробувала – він був дуже щасливий, що я народжу йому ще одну дитину, зрештою, аборту я сама боялася, від самого слова мені ставало погано. На аборт натякнула в телефонній розмові Аделе, але я відразу ж закрила цю тему загальними фразами типу: «Деде потрібне товариство, рости одній прикро, краще, щоб у неї був братик або сестричка».

– А як із книжкою?

– Я вже чимало написала, – збрехала я.

– Даси почитати?

– Звісно.

– Ми всі чекаємо.

– Знаю.

Мене охопив жах, і, майже не замислюючись, я зробила крок, який дуже здивував П’єтро, а може, і мене саму. Зателефонувала своїй матері, сказала, що знову чекаю дитину, і спитала, чи не хотіла б вона пожити трохи у Флоренції. Вона пробурмотіла, що не може, що мусить дбати про батька, братів і сестру. Я закричала: «Це означає, що через тебе я більше нічого не напишу!» «Кого це обходить? – відповіла вона. – Тобі не досить, що ти живеш як велика синьйора?» І поклала слухавку. Але через п’ять хвилин зателефонувала Еліза. «Домом займуся я, – сказала вона, – мама завтра вирушає».

П’єтро поїхав автомобілем на вокзал зустрічати мою матір, і це сповнило її гордощами, вона відчула прихильність до себе. Тільки-но вона переступила поріг, я перелічила їй низку правил: не переставляй нічого в моїй кімнаті і в кімнаті П’єтро; не розпещуй Деде; ніколи не втручайся у справи між мною і моїм чоловіком; пильнуй за Клелією, але не конфліктуй з нею; вважай мене кимось чужим, кого в жодному разі не можна турбувати; коли в мене гості, сиди на кухні або у своїй кімнаті. Я вже наперед змирилася з думкою, що вона не дотримуватиметься жодного з тих правил, але страх, що її проженуть, немов змінив її вдачу, за кілька днів вона перетворилася на віддану служницю, яка забезпечувала в домі все і впевнено та ефективно розв’язувала всі проблеми, ніколи не турбуючи мене чи П’єтро.

Іноді вона їздила в Неаполь, і за її відсутності я почувалася беззахисною перед всякими випадковостями, я боялася, що вона не повернеться. Але вона завжди верталася. Розповідала мені новини нашого району (Кармен вагітна, у Марізи народився хлопчик, Джильйола ось-ось приведе Мікеле Соларі другу дитину, про Лілу вона мовчала, щоб уникнути конфлікту), а тоді знов перетворювалася на щось на кшталт невидимого домовика, який забезпечував нас чистою і добре випрасуваною білизною, улюбленими стравами дитинства, завжди прибраним помешканням, ладом у домі, кожне порушення якого ліквідовувалося з маніакальною пунктуальністю. П’єтро вирішив скористатися нагодою, щоб позбутися Клелії, і мати його підтримала. Я розсердилася, але замість того, щоб накинутись на чоловіка, я влаштувала сцену їй, а вона без жодного протесту зачинилась у себе в кімнаті. П’єтро вичитав мене й постарався зробити все, щоб я помирилася з матір’ю, і це сталося швидко й без проблем. Він був від неї в захваті, говорив, що вона дуже розумна жінка, і часто після вечері довго сидів з нею на кухні і теревенив. Деде звала її бабусею і так прив’язалася до неї, що присутність Клелії стала її дратувати. «Ну от, – сказала я собі, – усе гаразд, тепер у тебе нема жодних виправдань». І примусила себе засісти за книжку.

Я переглянула свої нотатки. Остаточно переконалася, що йти треба іншим шляхом. Я хотіла відмежуватися від того, що Франко назвав примітивною любовною історією, і написати щось, що передавало б дух часу – розповісти про багатолюдні маніфестації, насильницькі смерті, поліційні репресії, загрозу державного перевороту. Але в мене нічого не вийшло, крім десятка недбалих сторінок. Чого ж мені бракувало? Важко сказати. Неаполя, а може, нашого району. Або якогось образу, як у «Блакитній феї». Або пристрасті. Або чийогось авторитетного голосу, який вказав би мені шлях. Я годинами просиджувала за бюрком, почитувала романи, рідко виходила з кімнати, боячись, що Деде мене не відпустить. Я була дуже нещасна. З коридору долинав голос доньки, голос Клелії, чулася кульгава хода моєї матері. Я піднімала спідницю і дивилася на живіт, який вже почав рости, посилаючи по цілому тілі хвилі небажаного благоденства. Я вдруге була вагітною, але почувалася такою порожньою.

71

Саме тоді я почала телефонувати Лілі не спорадично, як це було досі, а майже щодня. Я здійснювала ці дорогі міжміські дзвінки лише для того, щоб сховатися в її тіні, щоб якось пережити період вагітності, маючи надію, що, як це завжди бувало, вона оживить мою уяву. Звісно, я дуже слідкувала за тим, що кажу, і сподівалася, що слідкуватиме й вона. Тепер я вже точно знала, що приятелювати ми можемо лише за умови, якщо триматимемо язика на припоні. Я, приміром, не могла зізнатися їй, що якась темна частина мого єства боїться, що вона з віддалі кидає на мене вроки, і що ця частина мене далі сподівається, що вона справді захворіє і помре. Вона, приміром, не могла відкрити мені істинні причини свого шорсткого, часом образливого до мене ставлення. Тому ми говорили тільки про Дженнаро, якого вважали одним з найкращих учнів у початковій школі, про Деде, яка вже вміла читати, ми розмовляли, як звичайно розмовляють матері, хвалячись своїми дітьми. Або ж я натякала їй, що пробую щось писати, але не наголошувала на цьому, казала лише: я працюю, мені нелегко, вагітність трохи ослаблює мене. Або ж намагалася зрозуміти, чи Мікеле все ще крутиться коло неї, щоб якимось чином запопасти її. А іноді я випитувала, чи до вподоби їй той чи той актор кіно або телебачення, намагалася видобути з неї, чи подобаються їй інші чоловіки, крім Енцо, щоб, у разі чого, зізнатися, що й мені, буває, впадають в око інші чоловіки, крім П’єтро. Але, схоже, тема ця її не цікавила. Про акторів вона завжди відповідала: «Хто це, ніколи не бачила його ні в кіно, ні по телевізору». А варто мені було вимовити ім’я Енцо, як вона починала розлого розповідати всю ту історію про обчислювальні машини, приголомшуючи мене незрозумілими словами.

Розповідала вона з ентузіазмом, і я часом записувала дещо за нею, припускаючи, що це може знадобитися мені в майбутньому. Енцо домігся свого, тепер він працює на невеликій швацькій фабриці за п’ятдесят кілометрів від Неаполя. Підприємство взяло в оренду комп’ютер «Ай-бі-ем», і він там працює оператором. «Знаєш, у чому полягає його робота? Він аналізує виробничі процеси і створює їхні блок-схеми. Центральний процесор машини завбільшки з тридверну шафу і має пам’ять 8 кілобайт. Там така спека, Лену, ти просто не можеш собі уявити: комп’ютер гріє сильніше, ніж грубка. Максимальні абстракції плюс піт і сморід». Вона розповідала про феритові осердя – кільця, обмотані електричним проводом, його напруга визначає їхнє обертання, 0 або 1, одне таке кільце представляє один біт, а вісім таких кілець становлять один байт, тобто одну літеру. Абсолютним героєм Лілиної балаканини був Енцо. Він, немов бог, панував над всією цією матерією, вправно оперував її лексиконом, орудував нею в приміщенні з великими кондиціонерами, був богатирем, який умів примушувати машину робити те, що робили люди. «Зрозуміло?» – питала вона мене іноді. Я безсило відповідала, що так, але навіть не уявляла, про що вона говорить. Я відчувала, що вона знає, що мені нічого не зрозуміло, і це сповнювало мене соромом.

Від розмови до розмови її ентузіазм зростав. Тепер Енцо заробляє сто сорок вісім тисяч лір на місяць, уяви собі, сто сорок вісім тисяч. Бо він дуже здібний, він найрозумніший чоловік, якого вона будь-коли знала. Такий розумний, такий кмітливий, що невдовзі він став незамінним і зумів переконати керівництво, щоб на роботу взяли і її, як його помічницю. Оце була новина: Ліла знов працювала, і цього разу робота їй подобалася. «Він головний, Лену, а я його помічниця. Щоранку залишаю Дженнаро на свою матір – а іноді навіть на Стефано – і їду на фабрику. Ми з Енцо крок за кроком вивчаємо все, що робиться на фабриці. Робимо те, що роблять працівники, щоб добре зрозуміти, що саме варто вводити в комп’ютер. Звіряємо, скажімо, бухгалтерські записи, ставимо штампи на фактури, перевіряємо книжки стажистів і картки присутності, а тоді все це перетворюємо на діаграми і отвори в перфокартах. Так, авжеж, я також роблю отвори в перфокартах, разом з іще трьома жінками, і мені платять вісімдесят тисяч лір. Сто сорок вісім плюс вісімдесят буде двісті двадцять вісім, Лену. Ми з Енцо багаті, а за кілька місяців буде ще краще, бо власник помітив мої здібності і хоче мене теж послати на курси. Бачиш, як я живу, ти рада?»