Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 46)

Іноді під час маніфестацій я з цікавістю спостерігала за молодими чоловіками, які безстрашно наражалися на небезпеку, заряджені радісною енергією – і тоді, коли наштовхувались на агресію, і тоді, коли самі ставали агресивними. Вони мене зачаровували, я відчувала, що мене вабить їхній гарячковий жар. Але я була зовсім інша, ніж ті барвисті дівчата, що юрмилися навколо них, – я була занадто освічена, одружена, носила окуляри, завжди поспішала. Додому я верталася незадоволена, з чоловіком говорила холодно, почувалася старою. Але кілька разів мені траплялося мріяти, що один з цих юнаків, дуже відомий і популярний у Флоренції, помітить мене і потягне з собою – як це бувало зі мною в юності, коли я почувалася незграбою й не хотіла танцювати, а Антоніо або Пасквале хапали мене за руку й затягували в коло. Звісно, такого не сталося. Натомість знайомі, яких П’єтро почав запрошувати додому, ще більше все ускладнили. Я крутилась, як білка в колесі, готуючи гідну вечерю, грала роль дружини, яка вміє підтримувати розмову, і не скаржилась, бо це ж я попросила чоловіка запрошувати додому гостей. Але невдовзі я збентежено усвідомила, що вечеря тільки привід, що мене приваблює кожен чоловік, який виявляє до мене якусь увагу. Дарма, високий він чи низький, худий чи товстий, вродливий чи потворний, старий, одружений чи парубок – якщо гість похвалив якесь моє висловлювання, якщо згадав добрим словом мою книжку, якщо захоплювався моїм розумом, я дивилась на нього з симпатією і після короткого обміну репліками та поглядами моя прихильність передавалась і йому. Тоді гість переставав нудьгувати, оживав і врешті геть не зважав на П’єтро, зосередивши всю увагу на мені. Кожна його фраза дедалі більше сповнювалась натяками, а жести та поведінка під час розмови ставали дедалі фамільярнішими. Він торкався моєї спини кінчиками пальців, рукою, зазирав мені у вічі, зітхаючи, коліном зачіпав моє коліно, носком черевика черкав мої туфлі.

У такі хвилини я почувалася чудово, забувала про існування П’єтро та Деде і про весь шлейф пов’язаних з ними нудних обов’язків. Я лиш боялася тієї хвилини, коли гість піде, а я знов западуся в сірість домашнього життя: марно прожиті дні, лінощі, злість, що таїться за лагідністю. Тому я пускалася берега: через збудження говорила занадто багато й занадто голосно, клала ногу на ногу, високо задираючи спідницю, несвідомим жестом розпинала ґудзик блузки. Я сама робила перший крок до зближення, немов у глибині душі була переконана, що якщо вчеплюся в цього чужого мені чоловіка, трохи доброго самопочуття залишиться в моєму тілі навіть тоді, коли він піде геть, сам, з дружиною чи з подругою, і я менше відчуватиму пригнічення, страх перед поразкою, порожнечу, приховану під видимістю почуттів і думок.

А насправді, уклавшись на самоті в ліжко, бо П’єтро працював, я почувалася просто дурепою і зневажала себе. Але попри всі зусилля, змінити себе я не могла. Тим паче, що ті чоловіки вважали, ніби справили на мене враження, і зазвичай наступного дня телефонували, вигадуючи якийсь привід знову мене побачити. Я погоджувалася. Але, прийшовши на побачення, я лякалася. Той простий факт, що вони так легко запалювалися попри різницю у віці, скажімо, у тридцять років або ж статус одруженого, знищував для мене весь їхній авторитет й анулював ту спасенну роль, яку я їм приписувала. І навіть задоволення, яке я відчувала під час гри у спокушання, виявлялося ганебною оманою. Я розгублено дивувалася: чому я так поводжуся, що зі мною діється? І вирішувала приділяти більше уваги Деде та П’єтро.

Але за першої нагоди все починалося знову. Я поринала у фантазії, голосно вмикала музику, якої не слухала в юності, нічого не читала, не писала. Насамперед мене брав дедалі більший жаль через те, що я примушувала себе до суворої самодисципліни, а тому не зазнала радості поринання у вир насолод, яку зазнавали і зазнають, не приховуючи цього, жінки мого віку і мого теперішнього середовища. Іноді в нас з’являлася Маріароза, яка приїздила до Флоренції у справах своїх досліджень або ж задля політичних зібрань. Ночувала щоразу з іншим чоловіком, іноді з подругами, приймала наркотики, пропонуючи їх своїм друзям і нам. П’єтро тоді похмурнів і замикався в кабінеті, а мене це вабило, я непевно відмовлялася від запропонованої трави або кислоти – боялася, що мені стане недобре – але залишалася розмовляти з нею та її друзями до пізньої ночі.

Говорили ми про все, суперечки часто бували бурхливими, і в мене склалося враження, що вишукана мова, яку я засвоїла з таким трудом, тут геть недоречна. Вона занадто добірна, занадто чиста. «Варто лиш послухати, як говорить тепер Маріароза, – думала я, – вона геть забула про добре виховання, стала така вульгарна». Сестра П’єтро тепер висловлювалася гидкіше, ніж ми з Лілою в юності. Вона й двох слів не могла вимовити, щоб не матюкнутися. І куди я поклала, курва, запальничку, де ці блядські сигарети. Ліла досі так говорила; а що мала робити я – знову стати такою, як вона, повернутися до вихідної точки? То навіщо тоді я так мучилася?

Я спостерігала за своєю зовицею. Мені подобалося, що вона нарочито виказує солідарність зі мною, а натомість критикує брата та чоловіків, яких вона приводила до нас додому. Якось увечері вона різко обірвала розмову і сказала молодикові, який прийшов з нею: «Годі, ходімо трахатись». Трахатись. Для речей, пов’язаних із сексом, П’єтро вигадав особливий жаргон, який личив дітям з гарної родини, я перейняла його і вживала замість грубої діалектної лексики, яку знала з раннього дитинства. Але, значить, тепер, щоб відчути себе причетними до змін у світі, треба повернути у вжиток непристойні слова і говорити: «Я хочу, щоб мене трахнули, виграй мене нарешті?» Для мого чоловіка це було незбагненним. А от ті чоловіки, з якими я зустрічалася, усі дуже освічені, охоче надягали на себе плебейську машкару, їм подобалося, коли жінки вдавали з себе вульгарних, їм було до смаку поводитися з вишуканою дамою як із проституткою. Спершу вони стримувалися й поводились дуже офіційно. Але за першої нагоди вв’язувалися в словесний двобій, щоб від несказаного перейти до сказаного і до дедалі більше сказаного. Вони провадили свою гру, в якій стриманість жінки трактувалася як ознака лицемірного святенництва. У пошані були натомість відвертість і безпосередність – вони вважалися рисами звільненої жінки, і я щосили намагалася гідно грати в цю гру. Але що більше я старалась, то більше потрапляла під уплив свого співрозмовника. Кілька разів мені навіть здавалося, що я закохалася.

69

Уперше це сталося з викладачем грецької літератури, моїм ровесником родом з Асті; у рідному місті він мав наречену, з якою, за його словами, був нещасливий. Потім з інженером, викладачем механіки на ім’я Маріо. Його дружина була фахівчинею з папірології, вони мали двох малих дітей, вона була з Катанії, а він флорентієць. Він дуже добре знався на політиці, мав авторитет у суспільстві, носив довге волосся, а у вільний час грав на барабанах у рок-групі й був старший від мене на сім років. З обома все йшло за однаковою схемою: П’єтро запрошував їх на вечерю, а я бралася фліртувати з ними. Потім були дзвінки, спільна участь у маніфестаціях, довгі прогулянки, іноді з Деде, а іноді без неї, кілька разів ми ходили в кіно. З викладачем грецької літератури я дала задній хід, тільки-но він виказав свої наміри. Натомість Маріо дедалі тісніше огортав мене павутинням, і якось увечері, коли ми сиділи в його автомобілі, почав мене довго цілувати, запхавши руки мені в бюстгальтер й пестячи груди. Я заледве відсторонила його й сказала, що не хочу більше його бачити. Але він не переставав телефонувати. Я відчула, що мені його бракує, і здалася. Оскільки він уже раз цілував мене і мацав, то був певен, що має на мене якісь права, тому поводився, ніби ми продовжуємо від точки, в якій зупинилися. Він наполягав, пропонував, вимагав. Я спочатку його провокувала, а потім зі сміхом тікала, тоді він ображався й ображав мене.

Якось вранці я гуляла з ним і Деде, яка, якщо правильно пригадую, мала тоді два рочки з гаком і була повністю поглинута своєю улюбленою лялькою на ймення Тес – ім’я вона придумала сама. У тих обставинах я майже не приділяла доньці уваги, мене захопила словесна гра, а іноді я геть забувала про неї. Маріо ніяким чином не зважав на присутність дівчинки, всю його увагу займала потреба тиснути на мене розмовами без жодного табу, а до Деде він звертався лише для того, щоб грайливо шепнути їй на вухо щось типу: «Скажи, будь ласка, своїй мамі, щоб вона була ласкава зі мною». Час збігав, він попрощався, а ми з Деде попрямували додому. Але не пройшли ми й кілька кроків, як дівчинка різко промовила: «Тес сказав мені, що розповість таткові секрет». Серце завмерло мені в грудях.

– Тес?

– Так.

– І що ж він розповість таткові?

– Тес знає що.

– Це щось хороше чи погане?

– Погане.

Я пригрозила їй: поясни Тесові, що, коли він розповість про це таткові, ти замкнеш його на ключ у темній комірці. Вона вибухнула плачем, і мені довелося нести її додому на руках, хоч зазвичай, щоб не справляти мені прикрощів, вона йшла сама, вдаючи, що не втомлена. Значить, Деде розуміла чи принаймні відчувала, що між мною і тим чоловіком є щось, чого б її батько не стерпів.