Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 49)
Урешті, незадовго до обіду, зателефонувала Аделе. У її голосі не було звичного іронічного відтінку. Говорила вона повільно й серйозно, відчувалося, що кожне слово коштує їй зусиль. Довгими манівцями і з численними застереженнями вона сказала, що книжка погана. Але коли я спробувала стати на захист свого роману, вона перестала шукати формулювання, які б мене не образили, і почала висловлюватись прямо. Головна героїня несимпатична. Інші персонажі геть карикатурні. Ситуації та діалоги манірні. Стиль претендує на те, щоб бути сучасним, а насправді він лише неохайний. Уся ця ненависть неприємна. Фінал неоковирний, у стилі спагеті-вестерну, усе це недостойне мого розуму, освіти, таланту. Я мовчки до кінця вислухала її критику. Врешті вона сказала: «Попередній роман був живий і актуальний, а цей старий за змістом і такий претензійний за стилем, що всі його слова здаються порожніми». Я тихо сказала: «Може, у видавництві до нього будуть прихильніші». Вона холодно відповіла: «Якщо хочеш, надішли їм, але я впевнена, що вони його не публікуватимуть». Я не знала, що сказати, і пробурмотіла: «Гаразд, я подумаю, бувай». Але вона мене затримала, швидко змінила тон і почала тепло говорити про Деде, мою матір, мою вагітність, про Маріарозу, яка дуже її сердила. Тоді спитала мене:
– Чому ти не дала П’єтро почитати роман?
– Не знаю.
– Він міг би тобі щось порадити.
– Сумніваюсь.
– Його думка тебе не цікавить?
– Ні.
Пізніше, зачинившись у своїй кімнаті, я впала в розпач. Це було так принизливо і нестерпно. Я майже нічого не їла й заснула із зачиненим попри спеку вікном. О четвертій пополудні в мене сталися перші перейми. Я нічого не сказала матері, взяла вже давно приготовану сумку, сіла за кермо автомобіля і поїхала до клініки, сподіваючись померти дорогою разом із другою дитиною. Однак усе пройшло чудово. Болі були сильні, але за кілька годин я народила ще одну дівчинку. Уже наступного ранку П’єтро щосили намагався вмовити мене назвати нашу другу доньку на честь моєї матері. Йому здавалося, це було б належне виявлення пошани. Я перебувала в жахливому настрої, сказала, що мені набридло слідувати традиціям, і наголосила, що дівчинку варто назвати Ельзою. Повернувшись додому з клініки, я найперше зателефонувала Лілі. Я не сказала їй, що тільки-но народила дитину, а спитала, чи можна надіслати їй роман.
Якусь мить я чула її легкий подих, а тоді вона пробурмотіла:
– Прочитаю його, коли вийде.
– Мені негайно потрібна твоя думка.
– Я вже бозна-відколи жодної книжки не розгортала, Лену, я більше не вмію читати, нездатна до цього.
– Дуже тебе прошу.
– Першу книжку ти просто видала і все. Чому цю так само не можеш?
– Бо перша книжка навіть не здавалася мені книжкою.
– Можу лише сказати, чи мені подобається.
– Гаразд, цього буде досить.
75
Коли я чекала, поки Ліла прочитає роман, надійшла новина, що в Неаполі холера. Мати аж надто розхвилювалася, тоді стала неуважною й врешті розбила мою улюблену супницю, і це був знак, що їй пора додому. Я відразу відчула, що хоч холера теж стала причиною цього рішення, не останнє місце мала й моя відмова назвати на її честь другу доньку. Я намагалася затримати її, але вона все одно мене покинула, коли я ще не очуняла від пологів і в мене боліла нога. Вона більше не хотіла жертвувати місяці свого життя мені, своїй дитині, яка не знає ні пошани, ні вдячності. Вона воліла померти від холерного вібріону разом із чоловіком і своїми добрими дітьми. Проте до самого свого відходу вона не облишила стриманості, якої я від неї вимагала: не скаржилася, не бурчала, не дорікала мені нічим. Охоче погодилася, щоб П’єтро відвіз її на вокзал автівкою. Вона відчувала, що зять любить її, і, ймовірно, – так я думала – вона завжди стримувалася не для того, щоб зробити мені приємність, а щоб не осоромитися перед ним. Зворушилася вона лише тоді, коли довелося розлучатися з Деде. На сходовому майданчику спитала своєю вимушеною літературною мовою: «Тобі шкода, що бабуся їде?» Деде, яка сприймала цей від’їзд як зраду, надулася і відповіла: «Ні».
Я розсердилася більше на себе, ніж на неї. Відтак мене охопило нестримне бажання самознищення, і через кілька годин я звільнила Клелію. П’єтро здивувався й стривожився. Я роздратовано сказала йому, що втомилася вислуховувати то маремський акцент Деде, то неаполітанську вимову матері – я хотіла знов бути господинею у своєму домі і матір’ю своїм дітям. Насправді я почувалася винною й хотіла покарати сама себе. Я з розпачливою насолодою віддалася думці, що діти, домашні обов’язки і біль у нозі врешті остаточно мене замучать.
Я не мала сумнівів, що з Ельзою я переживу не менш жахливий рік, ніж той, який пережила з Деде. Але, може, тому, що я вже мала певний досвід з немовлям, а може, тому, що звиклася з думкою, що я погана мати, і не прагнула досконалості, дівчинка відразу без жодних проблем припала до груді, довго смоктала і довго спала. Тому в ті перші дні після повернення з клініки багато спала і я, а П’єтро, як не дивно, займався домом – прибирав у помешканні, ходив по покупки, куховарив, готував купання Ельзі, пестив Деде, яку геть приголомшило народження сестрички і від’їзд бабусі. Біль у нозі раптом вщух. І я вже загалом заспокоїлась, коли якось одного пізнього пополудня я прилягла поспати, а мій чоловік прийшов і розбудив мене. «Тут телефонує твоя подруга з Неаполя», – сказав він. Я побігла до телефона.
Ліла довго теревенила з П’єтро, а мені сказала, що не може дочекатися, коли познайомиться з ним особисто. Я слухала її дифірамби неохоче – П’єтро завжди був дуже люб’язний з тими, хто не належав до світу його батьків, – а вона знай зволікала, базікаючи тоном, сповненим нервозних веселощів, і мені хотілося закричати: я віддала тобі себе на поталу, то поквапся, говори, книжка була у тебе тринадцять днів, скажи мені, що ти про неї думаєш. Натомість я всього лиш різко перебила її:
– Прочитала?
Вона посерйознішала.
– Так.
– І що?
– Хороша книжка.
– Хороша в якому сенсі? Вона тебе зацікавила, розважила, викликала нудьгу?
– Зацікавила.
– Наскільки? Дуже, не дуже?
– Дуже.
– Чому саме?
– Цікавий сюжет, хочеться читати далі.
– І що?
– Що – що?
Я аж закам’яніла:
– Ліло, мені конче треба знати, чого варта ця річ, яку я написала, і ніхто інший, крім тебе, не може мені цього сказати.
– Я це й роблю.
– Ні, неправда, ти дуриш мене – ти ніколи ні про що не говорила так поверхово.
Запала тривала тиша. Я уявила, як вона сидить, поклавши ногу на ногу, біля потворного столика, на якому стоїть телефон. Можливо, вони з Енцо тільки-но повернулися з роботи, можливо, Дженнаро грається десь там поблизу. Вона сказала:
– Я ж тобі казала, що розучилася читати.
– Не в цьому річ: річ у тім, що ти мені потрібна, а тобі начхати.
Знову тиша. Тоді вона пробурмотіла щось, що я не зрозуміла – можливо, то була лайка. Потім вона жорстко, ображено сказала: «Я роблю свою роботу, а ти робиш свою, чого ти хочеш від мене, це ж ти вчилася в університетах, це ти знаєш, якими мають бути книжки». Тоді голос її зламався, і вона майже закричала: «Тобі не слід писати про таке, Лену, ти не така. Те, що я прочитала, не має з тобою нічого спільного, це погана, погана, погана книжка, і попередня теж була погана!»
Отак. Вона говорила швидко, якимись здушеними реченнями, немов її дихання раптом затверділо в неї в горлі і важко виривалося назовні. Мені заболіло в животі, під грудьми, гострий біль наростав, але не тому, що саме вона сказала, а як вона це говорила. Вона схлипувала? Я схвильовано вигукнула: «Ліло, що з тобою, заспокойся, ну ж бо, дихай глибоко!» Вона не заспокоїлася. Так, вона плакала, і її схлипування відлунювали в мене у вусі з таким стражданням, що мені навіть не заболіло оце її «погана, Лену, погана книжка», ані не образило те, що вона й першу мою книжку – книжку успішну, яка мала такі хороші продажі, але про яку вона так ніколи й не висловилася – вважає невдачею. Заболів мені її плач. Я була не готова, такого я не сподівалася. Хай би краще це була злостива Ліла з її жовчним тоном. Але ні, вона ридала і не могла стриматися.
Я розгубилася. Ну й що, думала собі я, ну написала я дві погані книжки, але кого це обходить – набагато гірше, що вона впала в такий розпач. Я тихо мовила: «Ліло, чому ти плачеш, це мені треба плакати, припини». Але вона заволала: «Бо ти дала мені це прочитати, бо примусила сказати, що я про це думаю, мені не треба було тобі цього говорити». А я їй: «Ні, я рада, що ти мені це сказала, присягаюсь». Я хотіла, щоб вона заспокоїлася, але вона не могла опанувати себе й кидала у мене безладними фразами: «Не давай мені більше нічого читати, це все не для мене, я чекаю від тебе чогось надзвичайного, я впевнена, що ти можеш краще, я хочу, щоб було краще, я цього найбільше бажаю, бо хто тоді я, якщо ти не найкраща, хто я така?» Я шепотіла їй: «Не хвилюйся, завжди кажи мені те, що думаєш, тільки так ти можеш мені допомогти, так ти допомагала мені з дитинства, без тебе я ні на що не здатна». І врешті її схлипування стихли, вона пробурмотіла, шморгаючи носом: «І чому це я розревілася, от дурепа». Вона засміялася: «Я не хотіла засмучувати тебе, приготувала цілу промову, таку позитивну, уяви собі, я навіть її записала, хотіла справити на тебе враження». Я попросила надіслати мені її й сказала: «Можливо, ти краще від мене знаєш, що мені писати». І ми перестали говорити про книжку, я розповіла їй про народження Ельзи, ми говорили про Флоренцію, про Неаполь, про холеру. «Яка там холера, – іронічно мовила вона, – нема ніякої холери, є тільки звичайний безлад і страх померти в лайні, страху більше, ніж його причин. Причин нема жодних, наїмося лимонів і ніхто більше не всреться».